У ці жорсткі і визначальні дні для мене найстрашнішим є не дії та позиція влади, і навіть не підтримка її частиною людей. Я найбільше боюся байдужості. У сотнях міст, містечок і сіл України є молоді люди (і їх немало), яким просто БАЙДУЖЕ.
Вони не цікавляться подіями Майдану і майданів України (навіть з позиції спостерігача), вони навіть вибірково не спостерігають за перебігом подій, за політикою, вони не співчувають і не засуджують - вони живуть у своєму світі, плануючи відпочинок, покупки, готуючись до новорічних корпоративів, живуть звичним життям… Вони просто НЕ ПОМІЧАЮТЬ того, що відбувається.
Коли ти починаєш про це думати – стає моторошно. І я розумію, що ціна історії, як навчальної дисципліни, особливо в школі - «гріш у базарний день». Виходить, що всі ці виховні години, відкриті уроки, інтерактивні заняття, екскурсії в музеї і самі музеї, зустрічі з очевидцями, тисячі монографій, дисертацій, сотні кандидатів і докторів наук, цілі інституції – вони насправді не потрібні. Бо результат з цього всього – нульовий.
Бо є люди (освіта чи її відсутність тут якраз ролі взагалі не грають, бо середню освіту в нашій країні мають всі) уроки історії ХХ століття яких не навчили абсолютно нічому. Адже саме байдужість (нас самих, сусідів, інших держав) є однією з причин, чому в державному календарі ми маємо так багато пам’ятних скорботних дат.
І Табачник тут якраз ні до чого (він служить міністром тільки три роки). І не у вчителях проблема. І не в страху. Вона в байдужості.
