Справжні козацькі чуприни, козацькі шапки, що з легкої руки одного гурту йменуються дахабрашками, і навіть козацькі чавуни з козацькою кашею – усе козацьке стало символом нового Майдану Трохи дивно, що у м’якої та веселої революції-2004 не було таких яскравих символів. Обмежилися стрічками кольору сонця… З іншого боку, ще дивніше, що «серйозніша» революція вдається до символів, які з легкістю можна охрестити шароварщиною чи матрьошкінством. Але, мабуть, є тому інша причина, банальніша: хто історію свою забуває – той і майбутнього не має. Тому й логічно, що саме тепер є привід згадати, що ми за нація?
Іще символічно, що саме в цей час професор Гарвардського університету і місцевий спеціаліст з історії Східної Європи українець Сергій Плохій випустив друком нову книжку «Козацький міф. Історія націєтворення в епоху імперій». Навіть люди, які взагалі не цікавилися історією, не могли б лишитися байдужими, якби їм до рук потрапила «Історія русів». У цій книжці – увесь дух, уся міфологія (в хорошому сенсі слова) українського козацтва з початку XVI до початку XIX століття.
Якщо сказати ще простіше – це написано захопливіше за міфи Стародавньої Греції! Можливо, саме тому за дослідження цієї праці й узявся Сергій Плохій у новій монографії – основна робота історика стосується виникнення державності у країнах Східної Європи.
Як відомо, історію можна перешивати по-різному, хоча бажаного результату це в принципі не дає. В Російській імперії, а потім у СРСР цим роками займалися. Аж тут «Історія русів». І все! Що цікаво, багатьох росіян українська революція також надихнула попорпатися в історичній пам’яті та навіть віддати належне альфа-нації – Україні. Сергій Плохій розповідає, що й з «Історією русів» багато років те саме відбувалося – кожен дослідник бачив її по-своєму й по-інакшому інтерпретував.
– Іще Олександр Сергійович Пушкін розумів цей текст як антипольський і антиєврейський. А для Драгоманова він став початком українського лібералізму. Дослідники ХХ століття сприймали текст «русів» як початок державницької думки. Може, тому його у 80-х роках майже заборонили… Хоча на відміну від «Слова о полку Ігоревім» у достовірності цієї праці не сумніваються.
До речі, найбільше обурюються тим, що «Слово» у західному світі вважають підробкою саме росіяни. Ймовірно, через те, що князя Новгород-Сіверського образили… Дарма ображаються росіяни, Сергій Плохій стверджує, що невідомий автор «русів» якщо не сам родом із Новгород-Сіверщини, то принаймні був глибоко інтегрований у Російську імперію. Ймовірно, служив під її стягами, тож є найхарактернішим прикладом українського інтелігента: «Служу Росії, але не забуваю про свою національність».
Ми ж, забуваючи про автора книжки, можемо тільки підсумувати вслід: історія козаччини – це надзвичайно різнобічний і потужний спадок, яким справді можна пишатися. На відміну від усього того невизначено «руського», що є в наших територіальних сусідів. При цьому навіть російський міністр культури мріє очолити культурну експансію РФ, основану на величній спадщині та визначній ідеології.
То, може, так і варто: одягнути дахабрашку, але не скотитися до «руського міра», як пропонує, приміром, Корчинський, пам’ятати, але не нав’язувати? Адже останнім часом так часто, вже майже до оскомини набридливо,
звучить ця фраза: «Україна – не Росія». Дивно, а коли Кучма писав свій шедевр, ніхто цю тезу не сприймав усерйоз. Що характерно, навіть сьогодні її частіше вимовляють саме російські журналісти та політологи. Звісно, ті, які не захоплені торіями свого міністра… І все-таки, аби поставити жирну крапку в розмежуванні наших історій, завжди потребуємо погляду з боку. Ну що ж… Керстін Хольм протягом 22 років пропрацювала у московському відділенні німецької газети Frankfurter Allgemeine. Після повернення на Батьківщину її попросили висловитися про роки російської «каторги». Керстін Хольм не розділила гумору своєї колеги Анни-Лєни Лаурен, яка знайшла в перебуванні у Росії свої приємності. Зате висловилася про ставлення росіян до історії без перебільшення влучно: «Жодна епоха тут не завершується, жодна проблема не вирішується. Питання про те, чи вартували реформи Петра Великого, що забезпечили країні модернізацію та розквіт, життя маси кріпосних, якими були оплачені царські мегапроекти, досі не втратили своєї актуальності й продовжують обговорюватися».
Тому й «не Росія», бо там – досі епоха Петра І. А в нас – згадують козаччину, а йдуть у Європу.
