Ми вже звикли до того, що Пасха – це державне свято і що наступний після неї день – законний вихідний. Але так було не завжди. А як саме було – зокрема, в радянські часи? Із цим запитанням кореспондент "Вечірки" звернувся до деяких відомих кіровоградців."Ідею легалізувати Пасху як свято весни не схвалили в ЦК"Заслужений журналіст України Броніслав Куманський насамперед коротко розповів про свою історію стосунків із церквою:– Батько мій був безбожником, мати слухалася його і до церкви не ходила теж. Та коли батька забрали на фронт, мати повісила в хаті ікону. Повернувшись додому, батько відніс ту ікону до сусідів. Звісно ж, мати пекла паски на Великдень, фарбувала яйця. Та це з її боку було швидше дотримання народного звичаю. Я в церкву не ходив ні тоді, ні тепер, хоча релігію і віруючих поважаю. Похрестився я у зрілому віці, тим самим підтвердивши свою належність до народу, який сповідує християнство.– Як, питаєш, святкували Пасху в радянські часи? – Броніслав Петрович підійшов до порушеної кореспондентом "Вечірки" теми. – Та так, як відзначають будь-яке свято.
Гарно їли, пили, веселилися. При зустрічі казали: "Христос воскрес", відповідали: "Воістину воскрес". Але більшість людей не вкладала в ці слова справжнього їх смислу.Відповідаючи на запитання, наскільки лояльною була радянська влада до віруючого люду, Броніслав Куманський навів такий приклад:– Якось, у 1985 чи 1986 роках, знайомий секретар райкому партії хвалився мені тим, як він у ніч перед всенощною церковною службою з нагоди Пасхи організував патрулювання комсомольцями (як тепер кажуть, "тітушками") території біля храму, як вони завертали людей, у першу чергу – молодих, кажучи їм, що "Бога нема". Мені це не сподобалося.Також Броніслав Петрович розповів про те, як, він, кіровоградський журналіст, на початку 1970 років, беручи участь у семінарі з питань етнографії, що проводився в Києві, в Інституті мистецтвознавства ім. Рильського, поцікавився у співробітниці цього закладу, чому Пасха святкується підпільно, чому її не можна легалізувати – наприклад, як свято весни.– І співробітниця інституту мені відповіла, що їхнє керівництво зверталося в ЦК партії з такою пропозицією,
але отримало категоричну відмову."Радянська влада забороняла Пасху? А паски перед цим святом в торгівлі де бралися?"– Родом я – з Вінниччини, – дещо здалеку почав Іван Марковський, секретар Кіровоградської міської ради. – У нашому селі в роки мого дитинства не було ні радіо, ні електрики. У церкву ходили в інше село, за десять кілометрів від нашого. Бував у тій церкві і я. Щоб сходити туди, потрібно було заробити дозвіл батьків – допомагати їм по господарству, слухатися їх у всьому. Словом, це було заохочення. А щодо Пасхи… До речі, простий народ вимовляв це слово трохи по-іншому – усі казали "Паска". І я добре пам’ятаю, як шанобливо ставилися тоді люди до цього свята. І як не було важко, а знаходили і краще, ніж зазвичай, борошно, і яйця... У нашому селі був такий звичай – обмінюватися пасками та писанками. З кожною хатою треба було обмінятися! А усього в селі – 360 дворів! Звісно ж, до цього залучалися ми, тодішні діти. І кожна дитина уміла розписувати яйця. Таких, як тепер, фарбників не було. Для розпису використовувалася червона, жовта глина, якою хати підводили.
Варили цибулеве лушпиння, доводячи його до консистенції фарби…– От дехто каже, що в радянські часи Пасху забороняли святкувати, в церкву ходити, – продовжує Іван Марковський. – Це неправда. На початку шістдесятих років я навчався у Кіровограді в кооперативному технікумі, був секретарем комітету комсомолу. І це мені не заважало ходити у церкву (показує в бік кафедрального собору. – Авт.). Ні, я не був і не є релігійною людиною. Для мене відвідини церкви – це данина народній традиції.У сімдесятих роках я, працюючи в торгівлі, часто бував за кордоном – у Польщі, Чехословаччині, Німеччині, Угорщині. І я кожного разу відвідував тамтешні християнські храми, особливо мені сподобалися польські костьоли. А серед нас, приїжджих із СРСР, завжди в групі був інформатор КДБ. І ці інформатори доповідали в КДБ про, мабуть, кожен наш крок за кордоном, і нічого мені за відвідини храмів не було…А радянська торгівля перед Пасхою пропонувала народу паски. Виробництво їх налагодили ще в 1960 роки. Щоправда, офіційно називалися ці вироби здобними булками. Та і на вигляд, і на смак це були справжні паски.
Найкращі вони випікалися у Бобринці, Малій Висці, Голованівську, Добровеличківці – у пекарнях системи облспоживспілки, я в ній працював також.На запитання, чи віталися по-християнськи на Пасху та в перші після неї дні партійні й радянські чиновники, Іван Марковський відповів ствердно:– Аякже! І в обкомі партії казали: "Христос воскрес" – "Воістину воскрес". Я про це точно знаю, бо, хоч в обкомі і не працював, бував там по десять разів на день. Правда, вітання ці були ніби не зовсім серйозними, ніби з гумором це говорилося.– Іване Івановичу, кажуть, що в ті часи комуністи перед всенощною в день Пасхи вартували поряд із церквами, виловлюючи партійних та молодь. Невже в Кіровограді такого не було? – допитувався автор цих рядків.– Була в одному з райкомів нашого міста відповідальна працівниця, вона сама відловлювала біля церкви тих, хто ходив у церкву, записувала їхні прізвища, – відповів Іван Марковський. – Але її ніхто до цього не примушував. І я не вірю, що цим вона займалася через свої атеїстичні переконання. Просто хотіла вислужитися. Такі люди і тепер є.
– А якісь серйозні наслідки були для тих, кого вона заставала в церквах?– Та ні. Я не пам’ятаю такого, щоб когось серйозно покарали за релігію. Наведу такий приклад. Чоловіка викликали на засідання партбюро, бо він дитину похрестив. І що ж? Посміялися на засіданні, та й годі. Бо секретар райкому нормальною людиною був!.. Я вам скажу, що зараз церков більше, ніж у радянські часи, та суспільство не стало моральнішим. На жаль, звісно."Розписувати яйця нас учили в школі"Микола Тищенко (у недалекому минулому – кіровоградський військовий комісар, тепер – начальник обласного навчально-методичного центру цивільного захисту та безпеки життєдіяльності) добре пам’ятає, як більше сорока років тому він разом з братом-близнюком Володимиром опановували воскову техніку розпису яєць.(Ось як описують це мистецтво спеціалізовані інтернет-джерела. Яйця перед роботою трохи підігрівають. Потім беруть розтоплений бджолиний віск і заливають його в писак – металеву конусоподібну трубочку з дерев’яним держаком, після чого наносять на яйця спочатку деталі орнаменту, що мають лишатися білими,
далі яйця зафарбовують в жовтий колір. На жовтому тлі знову пишуть воском певні елементи задуманого розпису, які мають мати жовтий колір, і знову опускають яйця в якусь темнішу фарбу, наприклад, червоного кольору. Нарешті, тло забарвлюють якоюсь темною фарбою, найчастіше чорною, коричневою чи вишневою.)– Мене з Вовкою навчила цьому мама, ми тоді проживали у Суботцях Знам’янського району, – згадує полковник Тищенко. – А вона навчилася у Західній Україні, де з 1952 по 1960 роки працювала вчителькою. Її туди направили після Олександрійського педучилища. Мама цікавилася народними звичаями, вона й у художній самодіяльності брала участь. Для фарбування використовували і цибулеве лушпиння, і буряк, і сажу. Правда, слово "писанка" у нас не було поширене. Ми називали крашанками усякі яйця – і нефарбовані теж.– А в середніх класах ми вже у школі змагалися, хто краще яйце розмалює, – продовжує Микола Тищенко. – І нічого поганого шкільне керівництво в цьому не вбачало. Був у нас вчитель малювання, Анатолій Макарович, на жаль, я забув його прізвище, так він спеціальні уроки "по крашанках" проводив.
Він, до речі, й навчив нас з братаном малювати. Спочатку – по клітинках… А зараз Володя й картини пише! (Володимир Тищенко – теж військовий, також полковник. Детальніше про долю братів Тищенків "Вечірка" уже розповідала, див. публікацію "Полковники-близнюки" у номері 50 (1342) за 6 грудня 2013 року. – Авт.)– У часи СРСР, – згадує Микола Анатолійович про наступний, військовий, період свого життя, – про Пасху на військовій службі ніхто й не заїкався. Удома, у сім’ях, звісно, ми, офіцери, відзначали це свято. Потайки. Так було, коли я і в Забайкаллі служив, і в Чехословаччині. А коли додому на Кіровоградщину приїжджав о цій порі, то з ріднею і Пасху святкував, і на гробки ходив.– Коли Великдень зробили державним святом, – розказує полковник Тищенко далі, – я служив уже в українській армії. І завівся у військах такий звичай – запрошувати на різні заходи священиків. Мої підлеглі офіцери (я був командиром частини) навіть змагатися почали між собою, хто більшу фантазію в цьому плані проявить. Був у мене замполіт, Вадим Червоноштан, а чоловік сестри його дружини – син церковного настоятеля. Ми його й залучали до різних свят. Пригадується, якось влаштували таку Пасху для солдатів! Їм було подано до обіду крашанки, паски. Усім сподобалося, красиво було. Хоча що таке свято для солдатика? Пробіг крос, попідтягувався… Звичайний день. Щоправда, на такі великі, як Пасха, свята, ми стрільб не проводили.Записав Віктор КРУПСЬКИЙ
