Общество

Іще раз про силу власного переконання

Нарешті! Проект "Київ, у якому жив Тичина" почав повноцінно працювати "на дітей".

До цього часу пішохідні екскурсії з цього проекту проводилися тільки для дорослих, тому що ця аудиторія першою прореагувала на нову музейну пропозицію.

Ми трохи були розчаровані, бо розраховували саме дітям розповдати про місця, поряд з музеєм, пов»язані з Павлом Тичиною.

Адже іноді два, три класи дітей приходять на екскурсії одночасно і така пропозиція була ю для нас чудових виходом з положення, коли усіх охочих не можуть вмістити кімнати й зали музею. При навантаженні класів по 30-35 чоловік іноді водночасся у музей стікається надто велика для нашого приміщення кількість галасливих відвідувачів.

Але вчителі досі вперто не хотіли погоджуватися на пішохідну кскурсію і вчора пояснили нам — чому. Виявляється, у них була пересторога, що дітям така екскурсія може бути нецікавою, бо слухати довгі монологи, пересипані прізвищами і датами, архітектурними стилями учні не хочуть і починають бешкетувати. Просто колись після невдалого спілкування "десь і з кимось" у них склався такий стереотип.

Склався - і все тут.

Оскільки вчора в один час дітей зійшлося не просто багато, а ДУЖЕ багато, ні у нас, ні у них не було особливого вибору. Довелося застосувати «адмінресурс» і буквально силою відправити третину дітей на пішохідну екскурсію.

Коли ж за 45-40 хвилин четвертий клас непосидючих шустриків повернувся до музею, вчителі відкрили нам таємницю своїх пересторог. Просто вони до останної мити не були впевнені чи зможуть діти довго слухати пішохідну екскурсію. І зазначили, що успіх НАШОЇ пішохідної екскурсії у тому, що вона «підлаштована» під вікові особливості слухачів.

За час еккурсії діти встигали й пробігтися, й продемонструвати свою чемність, й дати відповіді на прості запитання, й прийняти утаємничені домашні завдання. Перші хвилин 5-7 пішохідної екскурсії були боротьбою за увагу дітей, решта — суцільним задоволенням від роботи.

Коли діти підійшли до музею і почули слова-настанови вчительки, що треба бути уважними і не забувати свої речі, вони голосно загуділи: «А музей?» На подив своїх викладачів (та трохи й на наше здивування) вони забажали подивитися квартиру Павла Тичини, про якого слухали розповідь довжиною в цілий урок.

Ми дякуємо викладачам гімназії, які ризикнули привезти до музею громадським транспортом 80 дітей!

Фотозвіт: https://www.facebook.com/media/set/?set=a.796052397081117.1073742211.319829924703369&type=3

Читайте еще