Выступление Виктора Ющенко в ходе заседания Всеобщей инициативы высокого уровня Центра Низами Гянджеви и Мадридского Клуба «Восстановления доверия к Большой Европе».
Для того, щоб у нас була ефективна дискусія, на початку треба визначитися у деяких важливих дефініціях.
Те, що відбувається на Сході України – це війна між українцями, це колотнеча між певними групами одної нації, як подає це Путін.
Нашій нації тисяча років. Ми ніколи не воювали один з одним. У нас ніколи не було громадянської війни. У нас монолітна нація. У нас нема предмету для міжнаціонального протистояння. 350 років у нас не було своєї держави, і події, які відбуваються – вони відбуваються на території, яка була окупована Росією. У нас відбувається війна українського народу за своє визволення, війна з агресором проти української нації. Окупантом України виступає Росія. Ніякі не ополченці, ніякі формування іншого призначення. Окупацію України здійснює російська регулярна армія, у якої сьогодні нараховується 25 тисяч військових і 4 тисячі російських добровольців. В Україну введені сотні танків,
ракетних установок. Щоденно Україну обстрілюють із ракетних установок з території Росії. Щоденно по шістдесяти кілометровому коридору з боку східного кордону України відбувається посилення російської армії. Тотальна брехня поширюється від першої особи Росії по всьому світу через російські ЗМІ. Таким чином я хочу засвідчити: іде окупаційна війна.
По кому дзвонить дзвін? П’ятнадцять років тому, коли подібні події відбувалися в Нагорному Карабаху, ми мовчали. Приблизно чотирнадцять — п’ятнадцять років тому такі самі події були в Придністров’ї. Шість років тому такі події були в Південній Осетії, в Абхазії. Декілька місяців назад ці події були в Криму. Хто на черзі? Казахстан, де через декілька тижнів будуть проходити наймасштабніші за останні п’ятдесят років навчання російської армії? Чи це країни Балтії? Чи це Молдова? Чи це країни Східної Європи?
Яка мета Путіна? Путін розбудовує простір впливу. Де цей закінчується простір? Можу завірити, що цей простір іде від Лісабона до Владивостока. Можливо, навіть далі – до Аляски. Декілька років тому Путін сказав: «Найбільша трагедія ХХ-го століття – це розвал Радянського Союзу».
Розвал як імперії — імперії впливу, або, точніше, імперії зла. Декілька місяців він потім уточнив цю свою оцінку.
А що таке Радянський Союз? Радянський Союз – це та ж Росія, тільки назва інша. І тому, коли сьогодні називає цей проект «Собрание русских земель», або «Русского мира» — значить йдеться про проект, маніакальний проект, в основі якого лежить дестабілізація світового порядку.
Сьогодні ми всі повинні зрозуміти, ясно і без зайвих коментарів – у Європі появилася людина, яка перемальовує карти. І не думайте, що чиясь «хата з краю». В Європі появилася людина, яка переставляє кордони і регулярно краде землі. По сумісництву, він ще є главою держави. Тому, ще раз повторюю, не питайте «по кому дзвонить дзвін?». Він дзвонить по кожному із нас. І географія тут не врятує.
Мені здається, що, сьогодні ситуація дуже близька до ситуації, яка була в жовтні 1938-го року в Європі, коли декілька великих держав Європи спішили «усладіть» диктатора подарунком Судетів і махали планом перед своєю нацією, що вони привезли мир. І пам’ятайте, як з часом Черчилль говорив про прем’єр-міністра Чемберлена:
«У Вас було два варіанти, два вибори – вибрати війну (малось на увазі ефективний супротив) або вибрати ганьбу. Ви обрали ганьбу і отримали війну».
Сьогодні, коли я дивлюся на те, що робиться в Європі, мені не тільки тривожно – мені соромно. Мені соромно, коли асоціації європейського бізнесу звертаються до Єврокомісії ублажить Путіна. Мені соромно, коли мій друг Віктор Орбан розказує, які зусилля він покладе для того, щоб проти Росії не вживалися санкції. Мені соромно, як колишній президент Чехії пропонує варіант федералізації України, бо він має досвід. Чи подивіться на позицію Австрії, чи Кіпру, чи оливкового поясу Європи. Мені здається, ми робимо чергову велику помилку в Європі. Я не хочу, щоб Європа обирала ганьбу. Я хочу сказати, що жодна країна в Європі не справиться з російськими загрозами. Самостійно не справиться Іспанія, Португалія, Угорщина, Андорра, Франція, Британія. Безумовно, Україна теж. Якщо ми не навчимося зараз формувати спільну оцінку і формувати спільні мотивації, ми приведемо Європу і світ до великого краху.
Двадцять років назад Україна здала третій у світі ядерний арсенал,
отримала гарантії п’яти найбільших держав світу, гарантії територіальної цілісності і суверенітету — Сполучених Штатів, Британії, Франції, де зараз ідуть дебати: так вертольотоносець продавати Росії, чи не продавати. Я думаю, гарантії треба виконувати. Я не говорю про Китай, я не говорю про Росію, які в письмових розписках ці гарантії дали.
Яка ціна міжнародних інструментів? Як говорити про наступний раунд перемовин, коли фундаментальні речі у нас викидаються в смітник?
Давайте чесно зізнаємось: Путіна може зупинити тільки дві речі, чи йдеться про небезпеку Угорщині, Чехії, Литві, Молдові. Путін боїться реакції власного народу, але власний народ легко піддається маніпуляції в умовах диктатури, і тому власне цей фактор зараз не працює. Хоча по Москві малюються українські прапори, по Червоній площі малюються жовто-блакитні лінії. І мені приємно, що зараз підготовлений законопроект у Думі, який забороняє жовто-блакитний колір у світі – жовтий і блакитний. Але Росія ще потребує часу, щоб прокинутися. Друге, чого Путін остерігається – це реакція міжнародної спільноти.
Третього виклику для нього не існує. Тому, безумовно, ми повинні навчитися, якщо говорити не одним голосом, то хоча би узгоджено.
Сьогодні іде дискусія, полеміка про плани врегулювання. Очевидно всі хочуть максимально швидко врегулювати цей конфлікт і тому часто лунають заклики до переговорного миротворчого процесу.
Як зробити переговорний процес не способом консервації конфлікту, як це відбувається зараз? Як організувати переговорний процес, який веде до врегулювання конфлікту? Кожна сторона конфлікту, і, перш за все, Росія, Україна повинні щиро прагнути мирного врегулювання. Я переконаний, що такої готовності немає у президента Путіна.
Чому сьогодні не йдуть переговори Азербайджану і Росії по Нагорному Карабаху? Чому сьогодні не йдуть переговори між Грузією і Росією? Чому сьогодні не йдуть перемовини між Молдовою і Росією? Чому сьогоднішні переговори України і Росії не є ефективними? Тому що сьогодні російська сторона не готова розглядати територіальну цілісність України, Молдови, Грузії, Азербайджану.
Я приведу два приклади так званого плану мирного врегулювання від Путіна.
Три місяці назад Путін вносить план врегулювання українського конфлікту з чотирьох пунктів. Пункт номер один: визнати статус Криму таким, як він є. Пункт номер два: федералізація України – розкол України. Третє: державний статус російської мови – це наступна версія розколу України. Четвертий пункт: позаблоковий статус — залишити Україну без друзів. Очевидно, це план, який неприйнятний, який працює на замороження конфлікту.
Три дні тому, як він говорив, пролітаючи над Сибіром, у нього появився план врегулювання із семи пунктів. Я їх декілька зачитаю. У цьому плані є декілька пунктів. Пункт номер один: припинити активні наступальні дії найманців, вивести українські війська із своєї території, відкрити гуманітарний коридор і прийняти ремонтні бригади з Росії для відновлення Донбасу.
Ви знаєте, мені це щось нагадує план, який запропонували Грузії, де утворилися російські анклави, введені російські військові бази, і ми отримали заморожений конфлікт на багато десятків років. Очевидно є, мусить бути, наш спільний план – план європейський і світовий. Його ключеві розділи уже багатьма європейськими політиками названі. І в ході нашої дискусії, я думаю, що і ми їх назвемо у вигляді чіткого бачення, як можна врегулювати ту загрозу європейському світовому порядку, яку приніс Путін.
