Вікторія Пластун, журналіст служби новин Національної телекомпанії України (НТКУ), побувала в зоні АТО. Вона разом з волонтерами доставила необхідні речі нашим солдатам на передову, а також підготувала для наших телеглядачів цикл сюжетів "Волонтерськими стежками", які показує Перший Національний у вечірніх випусках Новин.
Вікторіє, що вас, журналіста і молоду дівчину, спонукало поїхати в зону АТО?
Я їхала туди аби показати українцям роботу волонтерів, які насправді дуже багато роблять для військових. З перших днів хлопці на передовій стояли буквально голі та босі. А волонтери робили і продовжують робити все, щоб забезпечити їх теплим одягом, термобілизною та іншими необхідними речами. Я побувала там, в полях, і знаю, що без усього цього, коли надворі 12 градусів морозу і холодний вітер, просто неможливо обійтися. Я вірю в те, що мої сюжети про добровольців надихнуть людей більше допомагати нашим захисникам. Війна триває вже довго і українці, відволікаючись на буденність, забувають про неї, відсторонюються. Неначе війна – десь там, далеко. А це не так! У нас тут мир,
бо вони там… Не можна про це забувати.
Можливо, люди просто не вірять, що їхня допомога дійде за призначенням до бійців на передовій?
Дійсно, в суспільстві існують міфи, що допомога не доходить хлопцям. І я хочу показати усім правду. А правда в тому, що волонтери їздять під кулями, у морози, не сплять ночами, не беруть жодної копійки із тих грошей, які люди жертвують нашим захисникам. У них кожна коробка має свій номер, кожна коробка під звітом, все зафіксовано, кому і що вони привезли.
Чи вдалося вам поспілкуватися з безпосередньо з нашими захисниками?
Так. І після цього я вирішила робити цикл сюжетів не лише про волонтерів, а й про них, наших захисників. Я хочу показати їх побут – їх реальні історії, умови, проблеми. Українці мають знати в яких умовах там перебувають наші бійці та що саме вони потребують в першу чергу. Побачивши цих хлопців у кадрі, не думаю, що хтось зможе лишитися байдужим.
Скільки днів ви були в зоні АТО? І чи було вам страшно?
Разом із волонтерами провела там чотири дні. А щодо страху – все дуже відносно. Я взагалі боюся зброї, але коли я була там,
поруч із нашими військовими, мені не було страшно. І це не просто слова. Одного вечора наші зйомки трохи затягнулись і задля нашої ж безпеки нам забороняли вмикати світло. Там не горів жоден ліхтар. Ніч була зовсім не зоряна і навкруги – тільки темрява. Але й тоді мені не було страшно, адже завдяки бойовому духу наших солдат заспокоюєшся, розумієш, що вони захистять.
Це була ваша ініціатива поїхати в зону АТО? І як ви обирали волонтерів, з якими поїхали?
Так, це була виключно моя ініціатива. Насправді після того, як я обговорила свої плани і задуми з керівництвом та отримала підтримку, почала шукати волонтерів. Я вже була в АТО і бачила вночі, як працюють гради. Тож вдруге їхала абсолютно свідомо. Спілкувалася з волонтерами і шукала тих, хто їде безпечними шляхами. Вони їдуть не аби куди, а мають там контакти,телефонують безпосередньо у зону АТО, цікавляться, чи стріляють, чи ні? І чи можна зараз їхати? Крім того, вони знають не один шлях, як добратися до того чи іншого місця, а багато об’їзних доріг. Це люди, яким можна повністю довіритися.
Чи чули ви постріли цього разу?
Зараз там багато стріляють!
І я постійно чула вибухи, але десь далеко. Якщо ж говорити про населений пункт, де я знаходилася, то там існує декілька блок-постів та й снаряди туди не долітають. Найстрашніше, коли ти виїжджаєш на позиції до військових, які стоять вже ближче до ворога. Звичайно, ми спершу ніж їхати, дізнавалися чи можна саме зараз. Військові дуже бережливо ставляться до волонтерів і журналістів, розуміючи, що ці люди ризикують своїм життям, щоб допомогти їм. Звичайно, поїздка була ризикованою, але головне розуміти, що це виправданий ризик і він, сподіваюсь, допоможе нашим хлопцям на передовій.
Як ваші рідні відреагували на цю поїздку?
Це важке питання. Я пояснювала мамі, що та територія, на яку ми їдемо, повністю контролюється українськими військовими. І що стріляють далеко і сюди ніякі снаряди не долетять, навіть якщо це гради чи міномети. Говорила їй, що якщо розпочнеться наступ, то ми відразу про це дізнаємось і в нас буде час поїхати звідти. Я пояснювала і заспокоювала. Я розуміла наскільки їй важко, страшно, але вона не могла мене відмовити, тому їй нічого не залишалось,
як підтримати мене. І я за це їй надзвичайно вдячна. Звідти я намагалась частіше їй телефонувати, говорити з нею, розповідати як я – тоді їй ставало легше, з кожним моїм дзвінком. Інші рідні дізналися про мою поїздку до зони АТО, коли я вже приїхала. Краще, щоб якомога менше людей знало, що я їду, особливо, куди саме їду.
Поширення інформації про поїздку може бути небезпечним для журналістів?
Саме так! Щоб не говорили, але ситуація для журналістів у зоні АТО погіршується. Диверсійні групи активізувалися, їх з’явилося більше і полюють вони саме на журналістів і волонтерів. Нас найпростіше взяти в полон, аби потім обміняти вже на своїх полонених. Принаймні так мені розповідали в центрі АТО. Власне, через це ми затримались на день довше і поверталися назад не на авто, а потягом. Так було безпечніше.
В яких умовах ви там жили?
Ми жили вдома у місцевих волонтерів в одному з тамтешніх населених пунктів. Там багато місцевих, які підтримують єдину Україну. Вони допомагають військовим, контактують з іншими волонтерами різних міст. Приміром, київські волонтери часто відправляють кур’єрськими службами посилки,
а вже місцеві – відвозять їх безпосередньо на передову. Тамтешні волонтери ризикують не лише тим, що їдуть під кулі, а ще й тим, що, будь-хто із їхнього оточення, а там чимало проросійськи налаштованих людей, може помститися тобі за допомогу українським військовим. Морально все це дуже важко.
Що саме глядачі побачать в ефірі?
Будуть різні сюжети. І про нашу складну дорогу, бо були нюанси з погодними умовами, часом дорога взагалі була відсутня – їхали просто через поле. Також розкажу, як ми доставляли перші подарунки – саме так волонтери називають речі, які привозять. Буде сюжет про місцевих волонтерів і про саме місто, в якому ми були, його атмосферу і обстановку. Розкажу про побут наших хлопців, про те, як вони зимують, де і як живуть. Також буде дві історії про героїв. Один із них українець, але має темний колір шкіри. Він пишається своєю державою і захищає її.
