Щодо тролейбуса й фронту у Донецьку сьогодні - зовсім не «прикол». Цю фразу кореспондент Укрінформу записав у своєму щоденнику, короткі записи в якому, можливо, комусь потім згодяться, можливо, просто нагадають про війну, яка колись обов'язково закінчиться. Записи у щоденнику - не зведення бойових дій, не військова хроніка. Усім цим потім займатимуться історики. У рядках зі щоденника - деталі, «дрібниці», просто життя тих, хто залишився у Донецьку. Так, а що стосується тролейбуса і фронту, то сказано це без всяких натяжок: через площу Леніна, повз центральну бібліотеку студмістечка - до «Дончанки», а далі вже напівзруйнований Київський район і аеропорт, де стріляють з усього, що тільки може стріляти. У цьому сенсі нинішній Донецьк чимось нагадує Одесу у роки Великої Вітчизняної війни, тільки тоді на фронт там їздили на трамваї.
Сиджу, пишу, перебуваючи немов усередині грозової хмари. Враження - стріляють всюди. Так це у відносно спокійному Ворошиловському районі Донецька, а що робиться у Пролетарці, Куйбишевці, багатостраждальному Київському районі?
Увечері з сусідом,
який був фронтовиком, виходимо у двір. Чутни стрілянину з гармат.
«Ось хромові чоботи полетіли, - говорить Петрович. І пояснює: - Стільки раніше артилерійський снаряд коштував. А хромові чоботи - це приблизно 45 рублів».
Я потім в Інтернеті поцікавився, скільки ж сьогодні коштує снаряд «Граду». Виявляється, від 600 до 1000 доларів. Поки ми з Петровичем були у дворі, два «Гради» розрядили по касеті, а це близько вісімдесяти снарядів.
Петрович жартує: «Ось би нам 80 тисяч доларів... Саме на пенсії і вистачило для цілого району.
Пенсії - предмет чуток, пересудів і нескінченних розмов. У Донецьку більш як двісті тисяч пенсіонерів. Багато молодих поїхали, люди похилого віку залишилися. Для них пенсії - часто єдиний кошт для існування. Пенсіонери вже раз їздили переоформляти пенсії. Виявляється, потрібно їхати ще раз, ставати переселенцями.
Сьома ранку у Донецьку, на дворі мінус 23. В автобусі - тільки люди похилого віку. Автобус зупинився на виїзді з міста, щось у ньому перемерзло. Через півгодини пересідаємо, вірніше, набиваємося в інший. Якщо їхати по прямій, до Слов'янська якихось дві години дороги,
але попереду підірваний міст. Їдемо околицями, потім полем, нарешті, через п'ять годин потрапляємо у Слов'янськ. І це усе на ногах, у неопалюваному автобусі.
Хтось по дорозі в автобусі запитав, скільки усього попереду блокпостів? Один з пасажирів сказав, мовляв, два наших, інші - ні. Потім довго з'ясовували, хто наші, а хто - ні. Так і не з'ясували. Зійшлися на тому, що штук п'ять точно потрібно проїхати.
Слов'янськ зустрів жовто-блакитними національними кольорами. Усюди прапори, жовто-блакитній хустці навіть пам'ятник Леніну на площі. Відкриті магазини, банки й банкомати, чого у Донецьку немає взагалі. Хочеш - у кафе, а хочеш - у піцерію. У місті то Макаревич, то інші артисти, на площі - віче, он у Слов'янськ навіть фрагмент «Берлінської стіни» якийсь німецький художник привіз, мовляв, не відокремлюватися, а навпаки - об'єднуватися треба.
Знайомий журналіст Олександр Худотеплий знімок зробив у бомбосховищі. Кадр темний, і в глибині його дитина тримає свічку. Зустрів фотографа, говорю йому, що з такого знімка художники потім картини писати будуть. Відповідає:
«Вже телефонували, порадив зустрітися з дівчинкою, вона у бомбосховищі живе».
Дивуюся: «бухає» щодня, на ранок цілий список руйнувань, а місто живе: сніг почищений, тролейбуси ходять, на лініях усі автобуси, двірники метуть, ремонтники працюють. Місто як одного разу добре заведений механізм. Кому після війниу Донецьку поставлять пам'ятник, так це простому комунальнику. Люди працюють часто під обстрілом, ризикуючи життям, намагаючись дати людям і воду, і газ, й електрику, так що пам'ятник їим був би цілком заслужений. Я за нього двома руками.
Донецьк розпочинає щодня з переклику у соцмережах. Люди пишуть, як пройшла ніч, де бомбили і з чого, запитують, чи усі живі, пропонують допомогу. Цікаво, військові знання у них цілком на рівні - тобто ніхто не помиляється у калібрах і типах зброї. За час бойових дій у людей сформувалася певна спільність, коли ти можеш через мережу попросити про допомогу, і тобі обов'язково постараються допомогти навіть у найменших дрібницях, які іноді виростають у цілу проблему. Наприклад, як кинути конверт на пошті, яка у Донецьку не ходить,
або де знайти добрі руки, щоб від'їжджаючи, ти міг передати в них кошеня...
Теж раніше небувала для Донецька річ: біля великих магазинів з'явилися черги жебраків. Причому у них не бомжі та випивохи, а цілком пристойного вигляду люди. Як видно, вони вичерпали свої резерви, ось і стали біля магазину.
Про резерви. Ось на телефон прийшло повідомлення про нарахування пенсії ще за минулі місяці. І тут же попередження, мовляв, отримати її можна тільки підтвердивши свій статус переселенця. Ситуація як у мультфільмі про листоношу Пєчкина: «Ось вам посилка, але я вам її не віддам, тому як у вас документів немає».
Ще раз про резерви. Ними стали «пайки», або назвемо їх пакетами гуманітарної допомоги. У «ДНР» вони - залежно від підвезення. Був час, у них клали лише по три банки рибних консервів скумбрії. Найбагатший пакет з написом «Допоможемо» від благодійного фонду Ріната Ахметова «Розвиток України». Підходжу, намагаюся записатися, говорять, молодий ще, немає 65 років.
Сусідка показала отриману гуманітарну допомогу від фонду Ахметова (багато говорять про російську допомогу,
але бачити не доводилося). Класичний набір без розкошу: крупа, борошно, цукор, олія соняшникова, згущене молоко, банки кільки, свічки й сірники. "Раніше не було тушкованого м'яса, а зараз поклали. Ось це свято", - поділилася вона.
Такий набір пільговик має право отримати один раз на два тижні за талонами. Видача тільки в руки і за пред'явленим документом. Говорять, тепер наступна видача буде тільки після Нового року.
Говорять, десь відкриті філії банків «ДНР», де видають пенсіонерам та інвалідам по тисячі гривень. Нібито10 тисяч вже отримали, але це «крапля в морі». Грошей у людей на руках дедалі менше. Правда, у листопаді, коли закривалася одна відома торговельна мережа, черга на розпродажі тягнулася по двох поверхах і виходила на вулицю...
Біля аптеки на Університетській на дверях напис: "Ліків немає. В наявності тільки антибіотики і перев'язувальні засоби".
Що коробить жителя Донецька? Це коли в магазин, наприклад, заходять люди зі зброєю. Можливо, для них автомат за плечем - справа звична, але люди лякаються. Коцюба і та один раз на рік стріляє. Знайома вчителька розповідала,
що один з таких татків у камуфляжі зі зброєю навіть на батьківські збори прийшов. До речі, та ж вчителька розповіла про дівчинку-третьокласницю, яка пережила обстріл. Її неможливо усадити за парту: усі уроки вона стоїть поряд з вчителькою, міцно вхопившись за її палець.
Новина з краєзнавчого музею Донецька. Її мені розповіла завідувачка відділу сучасної історії Людмила Ливеріївна Декурно. Виявляється, в музей, ту його частину, що збереглася після обстрілу, завезли незвичайний експонат - ракету. Вона не помістилася на жоден стенд. Поставили просто в холі як свідка сучасної історії. А ось історія древня: на вході в музей стояли кам'яні баби - це десяте століття. Чого вони тільки не пережили. Нас не винесли: стоять посічені уламками, в однієї баби голову снарядом знесло.
Вчергове вимкнули світло. Усе за класичною схемою: спочатку гуркіт канонади, потім блимання лампочки й пітьма. Без світла дискомфортно. З іншого боку, в темряві ясно і опукло з'являються багато речей, які інакше просто не помітні в іншому випадку. Це я про думки. Скільки ще буде таке тривати?
Пройшло дві години, і батареї опалення охололи. Дивно, як ще є вода. За вікном гримить так, що дрижить скло. Чи не прийшов час спуститися у підвал? Взагалі, вихідні - найгірші дні: найбільше руйнувань і загиблих.
Вдень вийшов у місто. Поодиноко стоять закриті дорогі бутіки і магазини на вулиці Артема у самому центрі. Особливо похмуро і навіть моторошнувато височіє громада торговельного комплексу "Білий лебідь" - найбільшого на південному сході України. Це був осередок розкоші і престижу: численні ювелірні салони, одяг, хутро, побуттехніка, годинники, бренди відомих марок... Де це тепер? Не працює жодна секція, жоден продавець. Колись донецькі багатії ламали списи у боротьбі за "Білий лебідь". Як змінилася ситуація!
Порожній також офіс «Столичний» у граніті й мармурі, побудований Сашею Януковичем навпроти Преображенського собору. А в улюбленому офісі ХК «Донбас» Бориса Колєснікова засідає «ЦВК ДНР». Цікаво, що навіть нова поважна вивіска красується.
Зайшов до відомого супермаркету. Частина їх ще працює, хоча багато ще влітку закрилося. У продуктових магазинах більше не приймають до оплати банківські картки,
продаж тільки за готівку. Вибір є, але не в усій номенклатурі товарів. Овочі є й недорого: буряк, капуста - до 3 грн, лук - 3, картопля трохи більше. Погано з рибними консервами і морепродуктами. Якщо перші різко подорожчали (банка сардин – більш як 20 грн), то інших - немає в принципі. Досить мізерний і вибір молочної продукції.
9 грудня. Відлига. Перемир'я. У місті тихо. Чи надовго?
У фейсбук дав згоду взяти участь у незвичайному флешмобі - енергетичному. Ідея його така: 19 грудня, у день Святого Миколая, о 12 годині за київським часом ми разом вимовимо: «Пресвятий Микола Угодник! Благай Господа Бога про нас. Нехай на Сході України закінчиться війна і настане мир! Нехай люди повернуться у свої міста і села, у свої будинки і будуть там щасливі».
Приєднуйтесь.
Сергій Донецький. Донбас.