Олександр Ярмошевич - 27-річний бойовий командир спецпідрозділу “Койот” (II та IV ротації), який розраховуючи на свої знання, інтуїцію та загартовану силу духу виходив з оточень Дебальцево, виконував складні завдання на окупованій сепаратистами території, неодноразово зберігав життя свого особового складу , має ціль та мету - змінити систему “паперової армії” і повернути авторитет військовослужбовця від рядового солдата до найвищого рангу.
- Олександре, як Ви стали військовим?
- Чесно кажучи, випадково. Після закінчення школи, викладачі бачили в мені обдарованого музиканта і пророкували кар’єру творчої особистості. Проте сам був не готовий дати ствердну відповідь, на питання яку професію хочу обрати. При проходженні медкомісії у військкоматі, запропонували переглянути список військових установ, що набирали курсантів. Очі загорілись і зацікавило два навчальних заклади, однак не маючи відповідного фінансування та впливових зв’язків, мене запевнили, що змарную час і натомість порекомендували інших два, куди можна було вступити опираючись лише на себе. Моє дитинство проходило у с.
Княгиніне, Демидівського району, Рівненської області. Межі рідного села самостійно практично покидати не доводилось, тому до Харківського інституту танкових військ при національному університеті ХПІ вирушив разом із мамою. У Харкові нам пояснили, що вступна кампанія проводиться на базі Яворівського полігону у Львіській області. Проїхавши ледь не всю Україну потрібно було розвертатись на 180 градусів...В ту хвилину розпачу мене підтримала мама і наполягла на тому, що розпочатий шлях завжди потрібно доводити до кінця...Склавши 6 іспитів, переборовши нестримне бажання залишити підготовче учбове навчання, 59-ти кг юнак, не маючи необхідних фізичних даних, у берцях 43 розміру (більші на 3 розміри) прийнявши присягу ЗСУ, став курсантом. Згодом, в зв’язку з реформуванням військових навчальних закладів ЗСУ з Харківського інституту був переведений до Львіського інституту Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Національного університету "Львівська політехніка", де отримав не лише теоретичні знання, адже фінансування установи забезпечувало можливість відпрацювання практичних навиків.
Нажаль, не всі військові навчальні заклади мають таку можливість. За рейтингом успішності був другим серед 15 найкращих і мав право самостійно обрати місце проходження служби. Та за певним збігом обставин і волею випадку потрапив до 300 механізованого полку, що знаходиться у м. Чернівці, зайнявши посаду командира танкового взводу. Далі за записом в особовій справі “З метою доцільного використання психологічних та фізичних якостей переведений для подальшого проходження служби на посаду командира першого розвідувального взводу розвідувальної роти ”. В зв’язку із скороченням 300 механізованого полку за відношенням прибув до військової частини м. Сарни, де був призначений на посаду коменданта 732-артилерійської бази озброєння, після переходу військової частини на новий штат виконую обов’язки начальника відділення особового складу та стройового 732-центральної артилерійської бази озброєння.
- В 26-років Вам довірили командування спецпідрозділом. Чому?
-Тому що був готовий і розумів покладену на мене відповідальність. Під час перебування першого складу “Койотів” в зоні АТО я займався підготовкою до ротації,
підбирав людей, проводив з ними навчання, розробив сигнальну систему знаків, адже підрозділ складається з двох екіпажів, частина екіпажу знаходиться в БТР, інша частина на броні, які під час супроводу колон в умовах постійних обстрілів не чують один одного, але діяти мають як єдине ціле. Хочу подякувати за довіру і терпіння: військовослужбовцям Бородавка Олесандру, Омельчуку Володимиру, Сенюку Святославу, Куришко Віталію, Болкуневичу Івану, Полтаріну Руслану, Ревичу Олександру, Кушніру Мирославу, Канецькому Віталію, Калюху Ярославу, Река Олександру. Також у підготовці мого складу нас підтримала ГО “Спілка підприємців Сарненщини”, яка забезпечила 12 бійців всім необхідним від провізії до екіпіровки та зв’язку, що не прослуховується.
- На передовій Вам довелося зустрітися з тим, чого в інституті не навчають. Як проходили дні служби?
-В зону АТО ми відправились у супроводі з командиром частини, Олександром Сварицевичем, Сергієм Лаврущенко, Анатолієм Івашкевичем та Іваном Бігуном. Відразу по прибуттю отримали завдання і вирушили на виконання. На нас чекала подвійна засідка і для того,
щоб прорватись довелось прийняти перший бій і відстрілюватись. В екіпажі окрім військового складу були командир і цивільний Сергій Лаврущенко (як доброволець), який на рівні з нами тримав бойовий вогонь в сторону противника. Повернулись на базу через добу, неспавши вже дві доби. Маючи належну військову підготовку, я сприйняв це бойове хрещення без емоцій і страху. Олександр Сварицевич, Анатолій Івашкевич та Сергій Лаврущенко стали справжніми військовими побратимами, як в тилу так і на передовій. Вони були поряд і в наступних ротаціях. Єдине прохання, що звучало від них “Тільки не лишайте нас на базі”... Далі час поділився на виконання від завдання до завдання, які вимагали максимальної сконцентрованості, прийняття чітких, виважених рішень без права на помилку. Потрапляючи у незлічені обстріли градів, зрозумів, що підвищу відсоток повернення свого складу живими додому, зміцнивши вогневу потужність та допомозі командира ремонтної бригади Антона Демидовича на броню встановили автоматичний гранатомет АГС- техніки, яка прикриває колону. За сприянням підполковника Олександра Сварицевича,
на БТР хлопці у польових умовах приварили установку , що в подальшому рятувала життя всьому екіпажу, особовому складу і техніці,яка підлягала супроводу. Спецпідрозділ “Койот” потрапив до чорного списку сепаратистів, проте нам вдавалося забирати із оточення поранених, покинуту зброю та техніку навіть на окупованій території. Багато з моїх однокурсників, з якими я спілкувався обмінюючись інформацією та досвідом проведення бойових прийомів, вже загинули. На війні без втрат не обходиться, але гинуть, як правило, найкращі. Поряд з смертельною небезпекою, що йде від ворога на нашій території зустрічаються неприпустимі речі, що ставлять під загрозу життя інших. Не всі, розуміють, що вони військовослужбовці, які згідно статуту та своїх функціональних обов’язків мають досконало знати військову справу і дотримуватись дисципліни. Процвітає алкоголізм, халатність, зрада серед командування, яке воює по карті, диктуючи команди через мобільний телефон. Тому виконуючи свій військовий обов’язок, щодо неухильного виконання поставлених завданнь свідомо доводилося йти на порушення субординації і встановлених правил.
Такому в інституті не вчать.
-Ви повернулися і відпочивши знову на три місяці вирушили на передову. Як цю звістку сприйняла ваша команда?
- Вся команда, вже вдруге виявила мені довіру і не мала жодного сумніву їхати, чи ні. Знову ж таки в дорогу нас збирала та супроводжувала ГО “Спілка підприємців Сарненщини”. Оскільки це вже була зима бійців відповідно забезпечили теплим одягом та взуттям. То була складна ротація, адже ми опинились в епіцентрі бойових дій, що відбувалися в Дебальцево та інших населених пунктах Артемівського району. Щодня тримали вогневі удари і інколи повертаючись на базу через декілька днів нас вважали загиблими. Такі чутки доходили до рідних, які починали тривожно панікувати. Психологічна напруга зростала, де в кого здавали нерви і прокидався страх. Той хто відчув життя на війні, знає, що це- щосекундна лотерея.
- Після другого повернення Вас зустрічали на центральній площі міста, а командир частини Олександр Сварицевич, особисто подякував та вручив відомчі відзнаки Міністерства оборони України. Що ви відчували?
- Шалено калаталось серце.
Ніхто не чекав такого прийому. Не вірилось, що це відбувається на справді і ми всі вже вдома. Підсвідома команда “вільно” прозвучала лише тоді, коли почали підходити з вітаннями рідні та друзі. - Хто Вас чекав дома? -Дружина та син, якому щойно виповнився рік. Також мама, молодші брат Андрій та сестра Ірина. Тато помер коли мені було 6 років. Брат за моїм прикладом пішов навчатися до Волинського обласного ліцею з підвищеною військовою фізичною підготовкою, а сестричка закінчила педагогічний коледж.
Зустріч воїнів АТО в м. Сарни: https://www.youtube.com/watch?v=MfSzCPWFPmc
– Отримавши такий гіркий досвід у своїй справі , щоб Ви змінили?
- Впершу чергу, ті хто за період Незалежності України підтримував “паперову армію” з високими показниками ефективності- мають залишити свої посади, щоб звільнити їх для тих, хто пережив бойові дії і гарантуватимуть високу підготовку кадрів, яких не вистачає в ЗСУ.
- У Вас є взірець військового на якого ви рівняєтесь?
- На сьогодні - це полковник Михайло Забродський-Герой України, подвиги якого були стратегічно ним продумані, а тактика командування 95 ОАМБР, а в подальшому високо мобільними десантними військами дала можливість звести втрати до мінімуму.
- Ви продовжите службу в Збройних силах України?
-Так, я дотримаюсь кожного слова з присяги на вірність Україні.
При розмові з Олександром відчувається впевненість у кожному слові справжнього чоловіка з яким не страшно піти і на край світу. Мою думку підтвердили бійці Полтарін Руслан та Віталій Куришко, додавши лише те, що за такими командирами, наше майбутнє.
Спілкувалась Оксана Скуловець, вільний журналіст.
Автор фото В.В.Сосюк
Автор відео: Антон Антонюк
