3-го лютого 2016 р. в Музеї Максима Рильського лекцією-дискусією Сергія Гальченка «Відомий-невідомий Тичина» було започатковано новий проект «Розповіді про неспокій».
Як зазначила в своєму вступному слові директорка музею Вікторія Колесник, ця назва проекту невипадкова, адже саме так пойменував свою мемуарну трилогію Юрій Смолич. Ця трилогія вважається вершиною його літературної творчості. Окрім іншого, в ній вміщено серію вельми вправних есеїв про українських письменників.
Перша тема лекторію невипадково присвячена Павлу Тичині, адже напередодні, 27 січня, в Україні широко відзначали 125-річчя від дня його народження. Окрім цього, саме Тичину й Рильського небезпідставно вважають найбільшими українськими поетами 20-х – 60-х років XX століття.
Увага ж Сергія Гальченка, нині заступника директора Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАН України, до творчості Тичини також невипадкова. Ще в молодості він товаришував з письменником Станіславом Тельнюком, ходячою енциклопедією і людиною феноменальної пам’яті (тримав у голові чи не все, написане Тичиною!).
- Частенько,
- пригадує Сергій Анастасійович, - ми вибиралися з ним на схили Дніпра, де на заповітних кущах висіли напоготові стаканчики-гранчаки. І Станіслав Тельнюк починав декламувати ті маловідомі вірші поета, які в СРСР не перевидавалися. Наприклад, кінцівку збірки 1920-го року «Замісць сонетів і октав»:
АНТИСТРОФА
Місто в мальованих плакатах: людина людину коле.
Читаємо списки розстріляних і дивуємось, що на провінції погроми.
Все можна виправдати високою метою - та тільки не порожнечу душі.
КУКІЛЬ
Стріляють серце, стріляють душу - нічого їм не жаль.
Сіло собі край вікна, засунуло пучечку в рота, маму визирає. А мати лежить посеред улиці з півхунтом хліба у руці...
Над двадцятим віком кукіль та Парсифаль.
АНТИСТРОФА
Грати Скрябіна тюремним наглядачам - це ще не є революція.
Орел, Тризубець, Серп і Молот... І кожне виступає як своє.
Своє ж рушниця в нас убила.
Своє на дні душі лежить.
Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?
- Так що любов до Тичини, - продовжує Сергій Гальченко, - у мене ще з молодості, від Станіслава Тельнюка. Працюючи з архівами Павла Григоровича, я й сам поволі перетворився на енциклопедиста.
Звісно, далеко не все до нас дійшло. Лідія Федорівна (удова поета – В.Ц.) після смерті Тичини ретельно почистила його унікальний архів. Багато чого із захованого і закопаного Анатолієм Павлюком, старостою очолюваної поетом капели-студії ім.М.Леонтовича, також пропало. Але багато й залишилося. Це допомогло мені впорядкувати і видати те, що впродовж років знаходилося під забороною радянської цензури…
І дійсно, Сергію Анастасійовичу, який сам себе називає «чорноробом Гальченком», вдалося видати п’ять книг творів поета. Він є автором монографії "Текстологія поетичних творів П. Г. Тичини" (1990) і книги «Грані великого таланту. До 100-річчя від дня народження П. Г. Тичини» (1990), упорядкував і прокоментував томи 7 (проза) і 12 (фольклорні записи та листи) дванадцятитомного Зібрання творів П.Г.Тичини (1983-1990). А в позаминулому році підготував і видав ґрунтовну (більше 700 сторінок!) працю «Історія тексту. Джерелознавчі і текстологічні аспекти творчості П.Г.Тичини, В.М.Сосюри та Остапа Вишні».
Але хай вас не лякає академічна сухість цих назв – розповідати Сергій Анастасійович вміє соковито і цікаво.
Саме від нього присутні дізналися, що Тичина не лише співав у елітарному архиєрейському хорі Чернігова, але й диригував на похороні Михайла Коцюбинського. Що 1920-го мандрував Україною разом з капелою Кирила Стеценка в двох телячих вагонах, почасти не знаючи, чия влада в тому чи іншому місті. Що Нестор Махно нагородив Сосюру іменним годинником, і Тичина згадав про це у своїй поемі, названій іменем легендарного Гуляйпільського ватажка. Що в Одесі з Тичиною розрахувалися вельми екстраваґантним гонораром: кількома фунтами солі (стратегічним в ті часи товаром), яку Павло Григорович був змушений насипати у власні шкарпетки – іншої тари не було. Що в 1923-му році, перед від’їздом до Харкова, він передав керівництво очолюваної ним капели-студії ім.М.Леонтовича своєму товаришу Григорію Гурійовичу Верьовці (ось звідки бере початок найвідомішого сьогодні українського хору!), а малого Гриця Верьовку вчив нотній грамоті. Що в 1924-му році Шумський і Еллан-Блакитний забороняли Тичині читати поему «Махно». Що незадовго до смерті, коли в нього запитали «Звідки у вас цукровий діабет?
Ви ж не п’єте, не курите і ведете здоровий спосіб життя?!», поет з сумом відповів: «А ви посадіть кота в клітку і відпустіть з прив’язі собаку – гарантую, у вашого пухнастика буде діабет».
Така невесела підсумкова метафора підрадянського життя Тичини…
Коли ж Максим Рильський-молодший (онук Максима Тадейовича) запитав у Гальченка, кому з двох найвидатніших українських поетів 20-60-х років минулого століття він віддає пальму першості, той дипломатично відповів:
- І Тичина, і Рильский – як два крила у птаха…
Максима Георгійовича така відповідь цілком задовольнила.
В свою чергу, Сергій Анастасійович запитав у присутніх:
- А як би ви розтлумачили наступні рядки Павла Григоровича: «Над Києвом — золотий гомін,/І голуби, і сонце!..»? Свого часу це ж питання я задавав патріарху Філарету…
У вітальні Голосіївського мануару запанувала промовиста тиша.
- В такому разі я вам допоможу, - великодушно посміхнувся Гальченко. - В свята у всіх київських церквах починали бити в дзвони, і зграї схарапуджених голубів злітали в небо. Сонячне проміння, віддзеркалюючись в позолочених куполах,
буквально засліплювало… Так що в 1917-му році, коли поему «Золотий гомін» було написано, всі все розуміли правильно…
Сергій Анастасійович полюбляє усілякі хитрі літературні загадки. Так, колись він ошелешив поета Мойсея Фішбейна дещо провокативним запитанням:
- А чи знаєш, що Тичина тобі вірша присвятив?
Фішбейн лише розгублено зітнув плечима.
- А «Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея…» пам’ятаєш?, - переможно цитує класика Гальченко, і обидва починають декламувати відомого вірша спочатку:
І Бєлий, і Блок, і Єсєнін, і Клюєв:
Росіє, Росіє, Росіє моя!
…Стоїть сторозтерзаний Київ,
і двістірозтерзаний я.
Там скрізь уже: сонце! — співають: Месія! —
Тумани, долини, болотная путь…
Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея,—
не може ж так буть!
Не може ж так буть, о, я чую, я знаю.
Під регіт і бурю, під грім од повстань
од всіх своїх нервів у степ посилаю —
поете, устань!
Чорнозем підвівся, і дивиться в вічі,
і кривить обличчя в кривавий свій сміх.
Поете, любити свій край не є злочин,
коли це для всіх!
На завершення заходу всі присутні переглянули нещодавно оцифровану кінохроніку, відзняту Георгієм Рильським в далекому 1961 році, коли в приміщенні Київської філармонії відзначали 70-річчя Павла Тичини. Ведучим тієї ювілейної церемонії був Максим Рильський.
Сергій Анастасійович подарував музеєві нещодавно виданий і упорядкований ним 700-сторінковий фоліант «Михайло Драй-Хмара. Твори». В свою чергу Максим Рильський-молодший вручив доповідачу «Слово про Ігорів похід» в перекладі свого знаменитого діда.
Було виставлено на огляд першу збірку Павла Тичини «Соняшні кларнети». Це раритетне видання 1918-го року зберігається в фондах музею М.Рильського.
Віктор Ціон