Общество

Чорний расизм білої Європи

1 дек•Вголос

Питання безвізового режиму з Україною Європа вкотре відклала на невизначений термін. Така політика щодо українців на тлі сердечного прийому і примусового розподілу між членами ЄС біженців з Африки та Азії виглядає щонайменше дискримінаційною, якщо не расистською. Бевіз у липні...жовтні...листопаді... грудні...ніколи?

Після підписання Україною угоди про асоціацію з ЄС європейські чиновники обіцяли скасувати візи для українців. Цей крок де-факто не мав би якихось суттєвих наслідків, а скоріше мав би засвідчити прихильність до України та її підтримку у конфлікті з Росією.

Про отримання безвізу можна писати цілий епос. В кінці 2014 р. і на початку 2015 р. Петро Порошенко заявляв, що Україна має отримати безвізовий режим на травневому саміті у 2015 р. У березні 2015 р. голова Представництва ЄС в Україні Ян Томбінський заявив, що на травневому саміті "Східного партнерства" в Ризі рішення про надання Україні безвізового режиму не буде ухвалено. У грудні 2015 р. безвіз обіцяли на кінець липня 2016 р. Надалі наша влада сподівалася на жовтень-листопад 2016 р.

На даний момент українська влада не може назвати точну дату,

лібералізації візового режим, оскільки тепер це залежить повністю від Євросоюзу, який спочатку хоче розробити механізм  призупинення дії такого режиму, тобто однією рукою дає, а іншою одразу ж забирає. Деякі європейські джерела вважають, що остаточне рішення може бути ухвалене не раніше весни 2017 р. Таким чином, ніхто не знає, як і коли закінчиться безвізова епопея для України.

Звичайно, наш парламент ніяк не міг вчасно і у повному обсязі приймати закони для візової лібералізації, які вимагав ЄС. Це стало однією з причин відтягування остаточного рішення. Але у схожій ситуації опинилася і Грузія, яка також очікує скасування віз, яке постійно відкладається. Тож, можливо, причини відтягування дещо інші?

Чомусь для Європи навіть надання можливості українцям подорожувати без віз на термін до трьох місяців (без права на працевлаштування) становить надзвичайну проблему, особливо у світлі того, як її затоплюють тисячі мігрантів з Африки та Малої Азії.

Український турист VS арабський біженець: хто більше зло?

Якщо розглядати питання безвізового режиму для українців  виключно з точки зору економіки і суспільних відносин,

то дуже дивною виглядає позиція європейських чиновників, особливо у світлі старіння корінних націй та мігрантської кризи.

Враховуючи умови безвізу, пересічний українець не матиме права працевлаштуватися без спеціальних дозволів. Також, як і тепер, при порушенні умов перебування на території ЄС, його можна буде депортувати. Фактично наші співгромадяни мали б лише дві переваги: економія часу і грошей на виготовлення візи та моральне задоволення від можливості подорожувати, як громадяни країн не третього світу. Відповідно, можна очікувати збільшення  кількості туристів і покупців. Зокрема, для прикордонної зони Польщі малий прикордонний рух давно став суттєвим вливанням у її економіку. З іншого боку, при теперішньому курсі гривні до євро масово напливу українців марно сподіватися. Це радше суто психологічний момент – символічне прийняття до когорти розвинених демократичних країн.

Чим же такий страшний громадянин України, який перетинає кордон з ЄС? Типовий українець принципово нічим не відрізняється від пересічного європейця. Схожий менталітет, відносно близьке етнічне походження,

переважно християнська релігія або атеїзм, близька гендерна політика, сімейні цінності. Навіть у якості трудових мігрантів, наші співвітчизники не завдають шкоди економіці країн ЄС. Це першою зрозуміла Польща, яка нещодавно почала кампанію із залучення українських медсестер замість власних, які масово виїжджають до Німеччини. Але вона поки залишається єдиною.

Натомість, стара Європа тисячами приймає до себе чорношкірих біженців з Африки, арабів – представників абсолютно інших релігій, світоглядів і також рас. Часто біженець може виявитися представником язичницького культу, який практикує ритуальне поїдання своїх ворогів, жіноче обрізання, або є схибленим прихильником джихаду. Випадки нападів мігрантів зі зброєю на медперсонал, поліцію, розбій, крадіжки, спроби масових зґвалтувань в Кельні, терористичні акти, постійні нахабні вимоги грошової допомоги – те, що ніколи б не пробачити українцям, з легкістю сходить їм із рук. При цьому уряди європейських держав намагаються мінімізувати висвітлення у пресі таких події, не підкреслювати, що у злочинах винні саме біженці.

В цей же час мігранти осідають у найбагатших країнах, й, не бажаючи інтегруватися у європейське суспільство,  передають нащадкам власні племінні цінності, у більшості випадків протилежні не тільки європейським, але і загальнолюдським. Вони мають потенціал стати для Європи чимось на зразок австралійських кроликів – ускладнити життя корінному населенню та ще й за його рахунок. Чого тільки варте фактичне фінансування гаремів у Німеччині. Де-юре араб-багатоженець у ЄС маже мати лише одну дружину. Де-факто це не заважає йому мати 4-5 дружин, які вважаються матерями-одиначками, не працюють і отримують з бюджету допомогу на дітей. Тож німецький працьовитий бюргер своїми податками утримує кількох арабських дармоїдів, які згодом можуть пограбувати, вбити або підірвати його сім'ю.

Натомість українські заробітчани працюють на будівництві, прибирають, куховарять, доглядають за пенсіонерами та інвалідами – роблять те, чим зазвичай гребує займатися поважний європеєць. При цьому вони реально прагнуть заробити гроші для своїх родин і повернутися додому, а не сідати комусь на шию.

І виїжджають не для пошуку халяви, а через низький рівень зарплати  у себе вдома. Афро-азіатські мігранти ж хочуть фінансової допомоги і глузують та зневажають релігію та культуру тих, хто її їм дає.

Виходить, що ЄС більше готові приймати темношкіре населення ісламського віросповідання, аніж українців-християн. Білі християни у якості працівників і навіть туристів чомусь вважаються серйозною проблемою. Навіть після терактів у Парижі, Ніцці, Брюсселі, сирієць є більш бажаним гостем, ніж  українець.

Європа робить вибір, який суперечить не тільки здоровому глузду, а й елементарному інстинкту самозбереження. У дилемі "не впускати нікого – впускати тих, хто принесе лише користь" вона знаходить третій варіант – прийняти тих, хто шкодить.

Європейська цукерка для Путіна

Уже давно не секрет, що чимало європейських політиків та чиновників перетворилися на прикормлених маріонеток Кремля. Дедалі більшої популярності набувають фінансовані Росією партії на зразок французького "Національного фронту" на чолі з Марін Ле Пен, спокійно веде антиукраїнську сепаратистську політику угорський "Йоббік".

Успішно "забуто" Будапештський меморандум, підтримуються мінські переговори – фактично переговори з терористами, раз у раз піднімається питання зняття санкцій.

Така політика цілком вигідна Росії, оскільки в тому числі посилює розчарування українців у ЄС як у надійному партнері. Безвізовий режим – це не дотації, не вільний доступ до ринку праці чи безкоштовної освіти. Це лише невелике полегшення для частини населення, більше моральна підтримка, ніж реальна вигода. Особливо в той час, як сусідня Молдова отримала безвіз незважаючи на невисокий рівень життя населення і наявність замороженого збройного конфлікту у Придністров'ї. Україні ж постійно нагадують про Донбас.

Європейські бюрократи навчилися успішно переносити дату рішень щодо візової лібералізації, придумувати все нові умови, відмовки, формальні перешкоди. Складається враження, що скасовувати візи ніхто насправді і не збирається. При цьому особливо цинічно виглядає одна з "причин" – мігрантська криза, особливо тоді, коли її насправді ніхто особливо і не прагне розв'язати. Адже нелегалів за квотами розподіляють між державами, надають медичну та фінансову допомогу замість депортації. Урядам чомусь здається вигіднішим терпіти цю навалу і платити її учасникам, ніж організувати кілька поромів до Африки. І в цей час за будь-яку ціну не впускати українців.

То ж хто такі європейські політики – чорні расисти чи кремлівські угодовці?

Наталія Майданюк, спеціально  для “Вголос"

Читайте еще