Общество

Спогади про «той день». 20 лютого 2014-го

20 фев•Тиждень.ua

Чотири роки тому сталася одна з найбільших трагедій в сучасній українській історії: група силовиків із спецпідрозділу «Беркут» відкрила вогонь бойовими набоями по протестувальниках на вулиці Інститутській у Києві. В результаті загинули 47 людей, сотні були поранені. Напередодні річниці тих подій Тиждень за підтримки ГО «Інтерньюз-Україна» та команди відеопродакшену New Cave Media поспілкувався з очевидцями тих подій, які перебували приблизно в один і той самий час у різних частинах Інститутської

«Ми просто хотіли прогнати силовиків з Майдану»

Ігор Заставний, в часи Революції гідності – студент

Я сам зі Львова. До початку Революції навчався в художньому училищі, на третьому курсі. Насправді, коли почалися протести – я не слідкував за новинами. Але потім силовики побили студентів. У мене є двоє племінників. І я зрозумів, що не хотів, аби з ними вчинили так само, якщо вони вийдуть на протест. До того ж, з Києва повернулися двоє моїх друзів, які в ніч на 30 листопада втекли від «Беркуту», але знову планували вертатися до столиці. І на початку грудня я для себе вирішив їхати на Майдан.

Хоч і не було до кінця зрозуміло, що ми там будемо робити.

Я був на Майдані під час штурмів, бачив сутички на  Грушевського. Там нас силовики заливали водою, ми в них кидали каміння. Я був на барикадах в ніч, коли вбили перших протестувальників. Мені тоді щось прилетіло у верхню губу. Думав – камінь. Але в медпункті з мене щось витягли, але я навіть не знаю, що то було. Медики просто викинули це «щось» у смітник. Після всіх цих подій я написав заяву на дострокове завершення навчання, хоч друзі мене й відмовляли. Десь на початку лютого влаштувався до знайомого робити меблі. Тим паче, що в нього уже працювали хлопці з Майдану.

Від Снігової барикади відбігло троє людей, але в них влучили кулі. Далі бігли мої хлопці з Сашком Храпаченком. Щойно підстрелили передніх – вони попадали на землю. Укриття не було. А я трохи затримався – збирав їжу в пакети. Я йду собі в їхній бік, дивлюся – хлопці лежать. Питаю: «Чого поховалися?» Мені відповідають, мовляв, людей постріляли. І Храпаченко мені кричить: «Пісня! Заляж! Не геройстивуй!» Це були його останні слова. Я падаю за бочку.

Дивлюся на Сашка. Лунає серія пострілів. Він голову скинув, скрутився, захрипів. Я зрозумів, що в нього влучили. На смерть. Ми його підіймаємо – з голови виливається згусток крові. Дорогу між барикадою і Жовтневим – я її не пам’ятаю. Потім дійшли до Хрещатика. Там уже в ряд складали тіла убитих. Після Сашка ще десь п’ять людей принесли. І ми від тіл уже не відходили, боялися, що їх вкрадуть. Потім понесли їх до Михайлівського. Туди ж принесли убитого Гриневича, який нас шукав весь час. Я його бачу, але мозок не розуміє, що то він. Телефоную йому на мобільний – а він не відповідає. Аж за годину пазл склався. Я зрозумів, що тіло, яке я бачу – це ж Едік! Аж на небо завив.

Жахливий був день, як в тумані. Здавалося, що Сашко й Едік зі мною говорять. А я тіло Храпаченка штурхаю й кажу: «Заспокойся, ти ж мертвий!!!» Ввечері сів писати звіт: скільки убитих, поранених, зниклих без вісти. Сльози котяться. Аж на ранок всіх познаходив – хто поранений був, боявся їхати в лікарні – добирався самотужки до себе додому. Врешті, ліг спати години на дві. Потім прокинувся, іду кудись – бачу,

стоять Храпаченко, Гриневич. Підходжу ближче – а то інші люди зовсім. Аж наступного дня мене відпустило.

А потім Майдан здурів. З’явилися незрозумілі люди, натовпи п’яних у наметах, «Правий сектор», дикі сотні Парасюка. Не було вечора, щоб по нашій сотні хтось не стріляв – ми за порядком дивилися. То десь віджимають щось, то розборки. Потім були збори сотників, на яких ми спілкувалися з Андрієм Парубієм. Просили в нього зброю, бо вже росіяни забирали у нас Крим. А нас питали, чи підуть хлопці до Нацгвардії, яку розігнав Кучма, добровольцями. І 14 березня ми з Майдану рушили на полігон. Нас було 550 людей, до кінця навчань протрималося 220. Врешті, моя сотня стала взводом, я став його командиром. А далі – блокування Слов’янська, Красний Лиман, Дебальцеве… отримав звання офіцера. Я й досі у Гвардії. Поки здоров’я є. Щоб хлопцям, які загинули, за нас не соромно було.

------------------------------------

Проект здійснений за фінансової підтримки уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади

Над матеріалом працювали: Сергій Полежака, Олексій Фурман, Марія Савоскула, Микита Юренєв, Кирило Жилінський та Станіслав Козлюк.

Читайте еще