Общество

Крістін Дюґуен: «Повністю відокремити пропаганду від журналістики ніколи не буде легко»

6 июл•Тиждень.ua

Французький парламент нині обговорює та переписує законопроект про фейкові новини. Як ви вважаєте, це доречна ініціатива?

— Ідеться про дуже складну проблему. Звичайно, обмежити фейкові новини, наслідки яких ми всі бачили, це добра справа. Але мені здається, що спроба створити відповідну юридичну базу може виявитися на довготерміновій перспективі контрпродуктивним починанням, псевдодоброю ідеєю. Чому? Оскільки, згідно з нинішнім проектом, ідеться про термінову процедуру. Це означає, що суддя мусить дуже швидко визначитися: мова про правдиву новину чи фейк? Але щоб справді розібратися, що є правдою, а що ні, треба добре пошукати інформацію, дослідити факти, знайти першоджерело. Для цього потрібен час. Навіть із найкращими у світі намірами судді не вдасться ні за 48, ні за 72 години, та навіть за тиждень виструнчити весь ланцюг. Отже, що він робитиме? Скаже, що не може гарантувати правдивість інформації. Якщо ж узяти до уваги динаміку поширення фейків, мета яких посіяти сумнів, ми ризикуємо отримати зворотний ефект. Тобто дозволити використовувати судове рішення,

щоб казати: «Оскільки ми не можемо стверджувати, що новина неправдива, це цілком може бути правдою». Фактор часу дуже важко здолати. До того ж закон накладеться на вже наявні правові межі щодо брехливої інформації та наклепу, для яких уже напрацьовано юридичний арсенал. Зважаючи на всі ці ризики, я не впевнена, що знайдеться багато кандидатів стати суддями саме в питаннях фейків.

Згідно з вашими спостереженнями, наскільки ефективно великі соціальні мережі протистоять поширенню через них неправдивої інформації?

— Виробники фейкових новин ховаються зазвичай за принципом свободи слова. Великі платформи кажуть, що не можуть відстежити все, що робиться та публікується. Утім, якщо взяти, скажімо, Twitter і проаналізувати дані, можна виявити цілі збудовані мережі, які використовують ботів. Але вилучити їх досить важко. Тож є привід замислитися, чи мають соцмережі бажання та наміри витратити на це потрібний час. До того ж поза закриттям акаунтів виникає ще одна проблема юридичного змісту. Мова про міжнародні структури. Яке право застосовувати щодо них? Аналогічне питання з кібератаками.

Мусимо звертатися до правових норм тої держави, де створено підприємство, чи ж тої, звідки надійшла дезінформація? Або, може, ще іншої, де фізично міститься поширювач повідомлення? Нелегко визначити. Понад рік великі соцмережі намагаються відновити підірвану довіру своїх користувачів, яка зменшилася не лише через поширення фейків і маніпуляції, а й також через бізнесові сайти, що назбирували дані відповідно для подальшого впливу на людей. Після скандалу з Cambrige Analitika Facebook змушений був поставити до дії нову систему захисту своїх користувачів. Нарешті, є також попит на певну перекручену інформацію. Це може здаватися досить складним, навіть парадоксальним, але, коли хтось у чомусь свято переконаний, він часом шукає саме ті факти, які його ще більше переконають. Такі люди часто знаходять додаткову аргументацію на дуже сумнівних ресурсах, не переймаючись правдивістю інформації: головне, що вона збігається з їхнім баченням. Вони такі самі клієнти, як і всі решта.

Що ви думаєте про громадянську журналістику? Чи має вона потенціал стати потужним механізмом впливу на громадську думку?

— Вона вже є ним.

Коли робляться соцопитування щодо довіри до інформації, виявляється, що великі соціальні мережі мають її менше, ніж колись. Натомість так звані альтернативні та громадянські медіа набувають популярності. Чому? Бо їх вважають неупередженими, позбавленими корисливого розрахунку, підпорядкованими почуттю громадянського обов’язку. Вони вже мають капітал суспільних симпатій і часом використовуються як фактор контролю. Ситуація ось яка: що популярнішими стають такі громадянські медіа, то наполегливіше намагатимуться їх використати виробники фейкових новин. Що більше довіри матиме в народі той чи інший канал інформації, то активніше пропагандисти братимуть його в облогу. Інша проблема громадянської журналістики: її часто практикують люди, які не вміють професійно перевіряти інформацію, робити розслідування. Отже, навіть маючи цілком благородні наміри, вони здатні потрапити до пастки цинічних професіоналів із протилежного табору й перетворитися на корисних ідіотів.

Перебуваючи у Санкт-Петербурзі, Емманюель Макрон проголосив на спільній прес-конференції з Путіним, що він сподівається на співпрацю з Росією в царині кібербезпеки. Як ви вважаєте, це реалістичні наміри? Чи може слідчий співпрацювати зі зловмисником, щоб розкрити злочин?

— Я згадую ситуацію в Грузії у 2008 році,

коли росіян звинуватили у вчиненні кібератак. Вони, виправдовуючись, заявили: «Вибачте, але ми не контролюємо наших хакерів. Це особисті ініціативи, не пов’язані з державною політикою». Аналогічна технологія використовувалася пізніше під час війни в Україні, коли мова заходила про російських військових на Донбасі: «Вони вільні робити під час відпустки що побажають». Фраза президента Макрона заганяє росіян у глухий кут, бо використовує запропонований ними тон. Ідея полягає в тому, щоб сказати: «Ви маєте проблему — вирішуймо її разом. Але для цього мусите показати ваші документи, надати необхідну інформацію та продемонструвати бажання співпрацювати». Якщо відповідь буде негативною, кожен зробить свої висновки.

Ви справді думаєте, що Москва пішла б на таку чесну співпрацю?

— Міжнародна політика — доволі тривалий процес. На жаль, часто маємо купу часу, щоб втрачати його. Але сама формула мені сподобалася.

Читайте еще