Після двох значимих подій – Томосу як остаточного поривання з російською зверхністю та визнання на законодавчому рівні РПЦ «релігійною організацією держави-агресора» – подвійної актуальності набуває питання про те, що буде з Києво-Печерською лаврою? Наразі, як відомо, Лавра якраз й перебуває в лабетах держави-агресора, хоча є 100-відсотковою власністю України. На території української святині давно й безкарно хазяйнує московська попівська братія, причому хазяйнування це призводить до руйнації (можливо, свідомої) тисячолітньої пам’ятки. Втім, незаконна забудова Лаври – проблема окрема. Наразі ж «Магдебурзьке право» вирішило з’ясувати, коли Лавра повернеться під суто український державний протекторат, викуривши зі своєї території російську православну церкву.
Розпорядником подібної інформації є міністерство культури, до якого ми й звернулися із відповідним запитом. Нас цікавили два питання: Як скоро добігає кінця поточний договір оренди між міністерством культури України, Національним Києво-Печерський історико-культурним заповідником з одного боку та Свято-Успенською Києво-Печерською лаврою – з іншого?
Чи має намір надавач оренди (міністерство культури та Національний Києво-Печерський заповідник) пролонговувати дію даного договору? Де (на якому ресурсі) можна ознайомитися з умовами договору оренди? Якщо текст довогору не є доступним для публічного ознайомлення, то з якої причини? На жаль, міністерство культури вирішило відповісти відпискою. У листі, підписаному державним секретарем міністерства Р.Карандєєвим, було зазначено, що від 2013 року діє договір, підписантами якого є Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник та Свято-Успенська Києво-Печерська лавра Української православної церкви. Згідно із договором, «українській православній церкві» передано Лавру (а точніше – 79 споруд на її території) в «безоплатне користування». Щодо термінів такого користування, то відповіддю на це питання в міністерстві себе не утруднювали. В листі від Карандєєва було зазначено, що запит «Магдебурзького права» скеровано до керівництва заповідника.
Проте останнє інформаційний запит проігнорувало. В кожному разі, відповіді на нього ми чекаємо від 12 грудня 2018 року й до сьогодні.
Ще одна дуже важлива ремарка: те, що у міністерстві культури називають «українською православною церквою», є насправді УПЦ МП, а точніше – РПЦ – церквою держави-агресора. Зрозуміло, що станом на 2013 рік, коли було укладено згаданий вище договір, чиновники послуговувалися іншою термінологією, але наразі – на 5-му році війни з Росією – їхня нерозбірливість у визначеннях, м’яко кажучи, дивує.
Також додамо, що раніше виданню «Лівий берег» теж не пощастило із відповіддю на аналогічне питання. Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, який підпорядковується Мінкульту, відповів LB.ua, що не є розпорядником цієї інформації. І додав, що ця інформація… не є публічною.
Засекреченість умов оренди Лаври взагалі не піддається жодним логічним поясненням та обґрунтуванням. Немає сумніву, що така позиція заповідника є незаконною та може бути переслідуваною через подання судового позову.
Втім, зауважимо, що пізніше «Лівому берегу» завдяки власним джерелам вдалося таки отримати інсайд щодо пресловутого договору оренди. У преамбулі надрукованого виданням документу підкреслюється:
мова йде про «безоплатне користування» (релігійними спорудами) та «іншим майном, що є державною власністю». Термін дії договору не уточнюється, проте вказана вартість переданого майна – 22 мільйона 863 тисячі гривень.
Сам договір складається з 11 коротких розділів, а також додатків з актами прийому-передачі спеціальною комісією і переліком конкретного майна. Так, монахи зобов’язуються дбати про отримані об’єкти, допускати до них (у разі необхідності) державних перевіряючих, не передавати об’єкти третім особам, платити «комуналку». Спори вирішуються шляхом переговорів або ж в судовому порядку. Особливий інтерес представляє можливість розірвати договір – з такою ініціативою може виступати міністерство культури в разі нецільового використання майна або перебування його вмісту в неналежному стані. Запам’ятаємо цей пункт.
Цікавим є й сьомий розділ договору. Ним, зокрема, вводиться термін «обставини непереборної сили» (аварія, катастрофа, стихійне лихо, епідемія, війна, дії органів державної влади тощо), під впливом яких допускається звільнення від відповідальності за невиконання угоди.
При цьому підтверджувати такі обставини уповноважена Торгово-промислова палата України.
У нас давно іде війна з державою, чиї емісари нині «засідають» в Лаврі, проте для міністерських чиновників даний момент, вочевидь, не є тією «обставиною непереборної сили», котра могла б підштовхнути їх до передчасного розривання довогору оренди.
А те, що вирішення подібних питань є компетенцією саме державних структур, підтверджує й директор департаменту у справах релігій і національностей міністерства культури Андрій Юраш. В інтерв’ю «Главкому» він зазначає наступне:
«Лаври у державній власності. Такі об’єкти національного значення нікому у власність не передаються. Нижня частина Києво-Печерської та Почаївська лавра передані на 50 років в оренду УПЦ МП (…). Держава надала оренду, і в прерогативах державних органів вирішувати її подальшу долю. Тобто, якщо буде зрозуміло, що під час передачі лаври в оренду існували порушення, це може стати підставою для перегляду договору. Це питання в компетенції Кабінету міністрів.
Таким чином, міністерство культури дарма ухиляється від питання щодо подальшої долі Лаври.
Всі необхідні механізми для припинення оренди знаходяться в руках уряду. Кабмін може просто зараз розпочати процес вигнання з Лаври московського кліру. Що було б зваженим, прогнозованим та цілковито прийнятним рішенням. З огляду як на стан війни, в якому перебувають Україна та Росія, так і на те, що останнім часом ряд релігійних громад колишньої УПЦ МП здійснює добровільний дрейф у напрямку української православної церкви та переходить під її юрисдикцію.
Зовсім інша річ, якщо уряд може, але не хоче розпочати процес «розлучення» між Лаврою та РПЦ. В цьому випадку варто озвучити причини такого небажання, а не перенаправляти журналістські запити підлеглим установам.
Щоправда, є один момент, котрий надихає: 29 листопада 2018 року міністерство культури оголосило, що вперше за 30 років проводить інвентаризацію церковних цінностей у Києво-Печерській лаврі. Про результати такої перевірки наразі ще нічого не відомо. Але, можливо, висновки, які будуть зроблені після її завершення, й підштовхнуть чиновників до перегляду оренди?
Можливо, також, що перевіряючі структури візьмуть до уваги журналістську інформацію про те,
що статки Лаври (читай: російської православної церкви) сягають мільйонів доларів на рік. (Святиня отримує гроші від монастиря у печерах, наметів з роздрібною торгівлею, з маленького свічкового заводу, іконописної майстерні, своєї пекарні і, звичайно, з поминання в молитвах й інших церковних треб; все це не піддається ані оподаткуванню, ані будь-якому аналізу, про що «Магдебурзьке право» писало нещодавно).
Ці мільйоні скеровані, певна річ, аж ніяк не розбудову української держави. Радше можна повірити, що подібні кошти потрапляють до бюджету РФ, аніж що нинішнє одіозне «начальство» Лаври з числа московських церковників опікується благодійністю на користь українського народу.
Подібні речі, безсумнівно, потребують вивчення урядовими структурами України. Вивчення та негайного реагування. А от що найменше потрібно на сьогоднішній день – так це гра у хованки з журналістами, котрі намагаються з’ясувати важливі для соціуму питання. Органам нашої влади ще далеко до відкритості та гласності. Але це вже зовсім інша історія.
