"Українські захисники Пушкіна досі живуть в СРСР" - погляд Андрія Кокотюхи

Gazeta.ua

Боротьба з російським національним поетом Олександром Пушкіним направду стала однією з несподіванок гарячої фази війни Росії проти України. На її початку, від березня 2014 року, в Україні очікувано поширився ленінопад. Але пушкінопаду справді не очікував в Україні ніхто.

Нагадаю: ленінопад стартував ще 8 грудня 2013-го, коли майданівці, не питаючи дозволу офіційних осіб, завалили "головного Леніна" на Бесарабській площі в Києві. Кілька днів поспіль цю акцію називали провокацією. Та принагідно нагадували про мистецьку цінність монументу, хоча це не було зазначено в жодному реєстрі. А вже за два місяці леніних скидали з постаментів навіть у віддалених селах. Більше ніде не кричали про якісь там провокації. Хоча досі є поодинокі голоси, які впевнено вводять Леніна в контекст української історії, нарікають на боротьбу з пам`ятниками замість спрямування зусиль у вдячніше будівниче русло й рахують наявні пам`ятники Леніну в Європі.

Але з Пушкіним відбувається не так.

Даруйте на слові, але війна з Росією була українцями передбачуванішою, ніж війна з мертвим Пушкіним

По-перше, суспільство не очікувало пушкінопаду. Адже застрелений на дуелі двісті з гаком років тому російський літератор нібито нічим українському світові не загрожує. Принаймні в уяві пересічного українця пам`ятник Пушкіну й вулиця імені Пушкіна краще, ніж пам`ятник Леніну або вулиця імені Сталіна. Даруйте на слові, але війна з Росією була українцями передбачуванішою, ніж війна з мертвим Пушкіним.

По-друге, раптом відкрилося: пам`ятників Пушкіну на території України виявилося чимало. Лише в Києві - вісім. До того ж той, який в однойменному парку на Шулявці, ще й поставлений від вдячного українського народу - так написано на постаменті. Припустімо, у Києві російський поет, кажуть, бував. Як і в Одесі, де є певний його культ, чи в Катеринославі (тепер Дніпро). Гаразд, а навіщо бронзовий Пушкін стояв у Конотопі чи Мукачеві?

Під пушкінопадом патріотично налаштовані українці розуміють вичищення з публічного простору всього, що прямо й непрямо нагадує про російську культуру в Україні

По-третє, Пушкін швидко втратив суб`єктність та індивідуальність. Бо під пушкінопадом патріотично налаштовані українці розуміють вичищення з публічного простору всього, що прямо й непрямо нагадує про російську культуру в Україні. У державі, міста й громадяни якої потерпають від насильства питомих носіїв цієї культури. Пушкін іде в пакеті з Толстим, Достоєвським, Лермонтовим, Чайковським тощо. Термін "пушкініст" віднедавна означає в соціальних мережах не "дослідник творчості Пушкіна", а "прихильник і пропагандист усього "русского мира".

Саме належність Пушкіна та інших його земляків до культури й стала каменем спотикання й посіяла в нашому суспільстві зерна розбрату. З Леніним, мовляв, усе зрозуміло. А культуру в особі Пушкіна за що? Демонтаж пам`ятників російським класикам сприймається як варварство й невігластво. Політик Борислав Береза, який зараз у зоні бойових дій, у себе у Facebook назвав цей процес "хунвейбінством". Відсилаючи до китайських практик часів Мао Цзедуна, коли спеціально сформовані загони шкільної та студентської молоді - хунвейбінів - влаштовували погроми під виглядом втілення політики так званої Культурної революції.

Приклад красномовний. Бо в проукраїнській позиції як пана Берези, так і частини інших захисників російської культури в особі Пушкіна, сумнівів нема. Але порівняння тих, хто активно проводить дерусифікацію на тлі кривавого російського вторгнення, після різанини на Київщині, Чернігівщині, Сумщині й знищення Маріуполя, і хунвейбінами зміщує акценти. Адже режим Мао в Китаї був диктаторським. Як були такими царський і радянський режими, і яким є режим Путіна.

В Україні ж ленінопад, як і пушкінопад, - процес творення власної держави. Яка обрала демократію, хоча не відмовляється водночас від анархістських практик. По суті, скидання Леніна на Бесарабці було типовим проявом того, що в нас уже 100 років називають махновщиною і вкладають у цей термін винятково позитивний, будівничий смисл. І вже потім ленінопад став складником державної політики, фактично узаконився.

З Пушкіним і всіма іншими постатями питомо російської культури відбувається те саме. Міністр культури Олександр Ткаченко після першого демонтованого Пушкіна попередив про якісь наслідки. Ну, у знайомому вже контексті "а то Путін нападе". Згодом закликав хоча б уникати варварства й зважати на можливу художню цінність кожного знесеного монумента. Тепер МКІФ узагалі самоусунувся й не реагує. На черзі - Міністерство освіти, де почали обережно говорити про ймовірне вилучення зі шкільних програм творів російських класиків. Отже, процес дерусифікації, як і його невідворотність, поволі знаходить розуміння на державному рівні.

Демонтаж пушкіних, горьких, танків і монументів російським воїнам-"визволителям" люди сприймають як вторгнення в особистий простір

А проте, чимало наших співгромадян, переважно тих, хто застав Радянський Союз і прожив там десятки років, побоюються саме державного підходу до розв'язання проблем із класичними носіями "русского мира". Демонтаж пушкіних, горьких, танків і монументів російським воїнам-"визволителям" такі люди сприймають як вторгнення в особистий простір, не інакше. Коріння таких страхів справді росте не лише з радянських, а й із решти тоталітарних практик. І схоже, захисники Пушкіна досі ментально живуть у Радянському Союзі.

Інакше не пояснити, чому заклик провести ревізію українських бібліотек і вичистити з них усе російське такі люди миттю прирівнюють до спалення книжок у нацистській Німеччині. Утвердження української мови в публічному просторі й розвиток українськомовних ЗМІ вони сприймають як заборону читати російською та дивитися західні серіали з російським озвучанням. І взагалі є дивні, але цілком щирі переконання: скоро за книжки Пушкіна й Достоєвського, знайдені вдома в особистих бібліотеках, каратимуть. Так само як в СРСР карали за зберігання самвидаву, порнографії чи показ "Еммануелі" та "Хрещеного батька" на відео. За ґрати не посадять, знайшовши "Евгения Онегина" й "Преступление и наказание", але штраф припаяють.

Нічого такого й близько не станеться. Ще 2014 року я виніс із дому кілька книжок російських авторів, здивувавшись самому собі: виявляється, в мене їх було мало, лише сім. Ідеться про ті, які популяризували силу та міць російської зброї - їхні бойовики й детективи. Продавці вживаних книг на тоді ще Петрівці, куди приніс це, бо не маю звички викидати й палити книжки, зітхали: "Ох, російське вже не таке популярне" й купили за сім гривень за книжку. Показово й це, і те, що за продаж подібної літератури ніколи не карали. Два місяці тому, коли довкола Києва були бої з російським агресором, я дочистив свою бібліотеку - виніс півтора десятка інших російських книжок, серед яких бути твори Пелевіна й Сорокіна. Цього разу не продавав - залишив у найближчому сквері в спеціально обладнаному місці. До кінця дня їх уже там не було, шанувальники знайшлися. Знову ж таки, нічим не ризикуючи.

Лишатися шанувальниками всього російського, зокрема Пушкіна, ніхто нікому ніколи в Україні не заборонить

Лишатися шанувальниками всього російського, зокрема Пушкіна, ніхто нікому ніколи в Україні не заборонить. Тримати вдома щось питомо російське цілком безпечно. Якщо людина не може з цим розстатися, якщо це - частина особистого життя, то заради бога! Але культурні потреби кожного не конче мають лишатися в публічному просторі й нагадувати про себе.

Якщо в Києві чи Мукачеві не буде пам`ятників Пушкіну - ви не будете його читати вдома на дозвіллі? Якщо є заборона на показ на українському телебаченні російських серіалів - це заважатиме вільно дивитися їх в інтернеті? Якщо Кіркоров не приїде з концертами в Україну - ви не зможете слухати його в навушниках? Якщо перейменують станцію метро Площа Льва Толстого в Києві чи Пушкінську в Харкові - Пушкін і Толстой зникнуть із ваших домашніх книгозбірень?

Зрештою, чому частина українців уперто обмежує свої культурні потреби російською класикою, коли є Байрон, Гете, Гайне, Марк Твен, Джек Лондон? Завдяки перекладачам і видавцям до їхніх послуг надбання світової класики. Причому велика пропозиція російських перекладів, якщо вже мова досі має вирішальне значення в процесі вибору культурного продукту. Не лише книжок, а й фільмів: світову кінокласику, на жаль, доволі складно знайти в українському звучанні.

Поки воїни протистоять "русскому миру" на фронті, цивільні небайдужі роблять те саме в тилу

Пушкінопад - це реакція не так на культурний спадок держави-агресора, як на нав`язування Росією власних культурних сенсів. Та їхнє домінування в Україні із заявкою на брак альтернативної пропозиції. Ну і, звісно, є помітний елемент помсти за Бучу та інші залиті кров`ю українські міста й села. Поки воїни протистоять "русскому миру" на фронті, цивільні небайдужі роблять те саме в тилу. Публічний простір, фасад, має бути зачищений від усього, що нагадує Росію і тримає українців у російському контексті.

Натомість удома робіть, що хочете. Пов'яжіть піонерський галстук, слухайте Баскова в навушниках, тримаючи томик Пушкіна в руках. Бажано не виходити так на вулицю. Покрутять пальцем біля скроні. Така ж реакція, як на вулицю імені Пушкіна в країні, на яку напали агресивні шанувальники.