«24 лютого 2022 року російські війська розпочали бомбардування та ракетні обстріли вільних українських міст, щоб стерти країну з карти світу. Тисячі поранених, сотні жертв серед цивільних, про які не можна забувати», - написано на головній сторінці сайту «Меморіал» . Це інтернет-платформа, на якій зібрані історії тих, чиє життя обірвалося через розв'язану Росією війну.
Наскільки емоційно важко працювати з таким матеріалом, навіщо взагалі потрібен такий сайт та хто його фінансує, «КП в Україні» розповіли координатор проєкту Анастасія Абрамець та редактор військового розділу «Меморіалу» Наталія Соловйова.
Історії, які важко забути
– Насте, звідки ви отримуєте інформацію про загиблих та як її перевіряєте?
– Надіслати інформацію може будь-яка людина, заповнивши спеціальну форму, яка є на сайті. Там два розділи: про військових і про цивільних . Усі анкети ми перевіряємо: звертаємось до військових частин, дізнаємося, чи є в них такі загиблі. Працюємо з відкритими даними, шукаємо додаткові деталі, звертаємось до колег загиблих, родичів.
Додатково співпрацюємо з ОДА, районними радами.
Одні йдуть на контакт, інші - меншою мірою, особливо це стосується чиновників з тимчасово окупованих територій, яким довелося виїхати і працювати в інших областях України.
Також нам багато пишуть у соціальних мережах. Ми помічаємо: інтерес до проєкту зростає, хоча це дуже важка тема. Люди розуміють її значення і не намагаються втекти від сумних новин.
Якщо трапляються масштабні трагедії, такі, як у Кременчуці чи Вінниці, протягом одного-трьох днів намагаємось зібрати інформацію про всіх загиблих, після чого її розміщуємо.
«Меморіал» – нова платформа, однак завдяки партнерам із всеукраїнських ЗМІ нам вдалося доволі швидко отримати розголос і зацікавлення суспільства до цієї болючої, але дуже важливої нам теми. А нам дуже важливо донести історії загиблих до суспільства та тримати тему у топі як в Україні, так і для закордонної аудиторії.
- Особисто вам яка історія запам'яталася особливо?
- Вразила розповідь про Сергія Перебийноса з Бучі . Вбили всю його родину – дружину, двох дітей, собаку. Лише у червні він зміг повернутись додому. Розповідав, наскільки йому було тяжко.
Однак він вчиться жити далі. Сергій став волонтером, допомагає іншим, розбирає завали у Бучі та каже, що це тримає його на плаву.
Інша історія, вона вийшла днями, присвячена поліцейському із Херсона . У перший день війни його відправили на Миколаївщину, а його дружина з дітьми 1,5 та 6 років поїхала до його батьків на Херсонщину. Потім, коли вони намагалися звідти евакуюватися, всіх розстріляли. Загинули батьки поліцейського, його дружина та двоє маленьких дітей. Він не бачив їхніх тіл, не був на похороні... І сьогодні продовжує нести службу в Миколаєві.
Третя історія присвячена багатодітній віруючій родині, яка переїхала до України із Росії 2014 року . Батько пішов служити до «Правого сектору», а мама встигла народити ще трьох діток – всього у них 12.
2020 року двоє старших синів пішли до армії, а після повномасштабного наступу пішов воювати ще один син – хоча йому лише 18 років. У березні двоє старших синів загинули на Чернігівщині – одного дня, батько знайшов їхні тіла поруч. Ми спілкувалися з їхньою мамою. Вона казала: їй важливо жити правильно, щоб зустрітися зі своїми дітьми в раю:
вони християни, дуже віруючі. Її чоловік та молодший син продовжують воювати. Сім'я вірить – перемога України стане перемогою для адекватної Росії, якою вона має бути.
Сім'я планує усиновити трьох дітей: старший із загиблих синів зі своєю нареченою планував після перемоги усиновити трьох малюків, чиї батьки загинули на війні. Тепер мама вбачає в усиновленні свою місію. Хоча це зовсім не багата родина: вони мешкають у простій сільській хаті на Івано-Франківщині.
Пам'ять має бути світлою
– Знаєте, на мою думку, «Меморіал» – досить трагічний проєкт. Крім скорботи, що він може дати суспільству?
– Ми переконані: національна пам'ять – це певною мірою стратегія безпеки. Коли замість сухої статистики та безіменних пам'ятників невідомим солдатам ми розповідаємо, ким були загиблі, про що мріяли – змінюється ставлення до того, що відбувається. Кожна людина – втрата нашої країни, нашого розвитку, наших можливостей. Дуже боляче говорити і про загиблих дітей (вони не встигли пожити), і про стареньких людей (у них забрали останні роки життя, які мали бути щасливими). Нам важливо говорити про успішних,
відомих загиблих і тих, чий шанс на успіх назавжди забрала Росія. Важливий кожен і кожна, про це не можна забувати.
Нам важливо виносити ці історії на міжнародний рівень: коли ти живеш в іншій країні, то втомлюєшся від новин про війну і перестаєш сприймати її як щось реальне. Ми намагаємось достукатися до міжнародної аудиторії. Потрібно показати: люди, вбиті російською армією, схожі на вас! Подивіться на їхні обличчя, у них також були мрії та плани.
А щодо скорботи… Ви маєте рацію, пам'ять має бути світлою. Одне із завдань платформи - висвітлення питань національної пам'яті як явища. Ми плануємо обговорити з істориками світові приклади вшанування загиблих, щоб після перемоги не витрачати життя на постійну скорботу, але й не дозволяти собі забувати про людей, життя яких обірвала війна.
- Що ще важливо пам'ятати, коли закінчиться війна?
- Потрібно розуміти: після перемоги наше суспільство залишиться травмованим. Ми житимемо поряд з людьми, яким потрібна підтримка. Тому вже зараз потрібно вчитися шукати правильні слова та підтримувати одне одного.
- Скільки людей працює над проєктом?
- Станом на зараз це команда з основних семи людей. Координатор, редактор військового меморіалу, редактор цивільного меморіала, моніторингова група із трьох осіб збирає та публікує короткі історії-некрологи. Також у нас є SMM-менеджер. Крім того, над "Меморіалом" працюють наші колеги з агенції "Або", вони залучені до роботи над проєктом ситуативно. Буквально зараз в нас в роботі кілька документальних фільмів, найближчим часом плануємо презентувати перші роботи.
– Вас хтось фінансує?
- 2014 року в Україні вже виникали схожі проекти. Але досвід показав: коли проєкт тільки волонтерський, він немає шансу працювати на повну силу. Щоб мати можливість присвячувати проєкту достатньо сил та часу, люди мають отримувати зарплату. Тому зараз ми працюємо за рахунок недержавного гранту. Як буде далі, ми не знаємо, але докладемо усіх зусиль, щоб проєкт отримував фінансування, розвивався і розширювався.
Водночас співпрацюємо з волонтерами, які можуть приєднатися до нашого проєкту. Загиблих багато, ми не встигаємо оперативно обробляти інформацію, яку дають родичі: кожен з них чекає на некролог рідного якнайшвидше,
на жаль, не завжди вдається зробити це оперативно.
[h5_tt class="orange_h5_title" text="Погляд зсередини"]
«Часто пишу некрологи про людей, яких знала особисто»
Наталія Соловйова, редактор військового розділу «Меморіалу»:
– Для мене «Меморіал» більше, ніж робота. 2015 року я розпочала волонтерську діяльність, працювала у «Національному корпусі», близько пов'язана з полком «Азов». Коли розпочалася повномасштабна війна, я перебувала за кордоном. І стало боляче від того, що навесні навіть не було згадок про загиблих: інформацію не встигали опрацьовувати, можливості цим займатися ні в кого не знайшлося. От і не змогла залишитись осторонь, до того ж у Маріуполі гинули мої друзі.
Знаєте, мені часто доводиться писати та редагувати некрологи про людей, яких я знала особисто. Це найскладніше. Нещодавно готували проєкт про мого друга Ігоря Краснобрижа, він загинув у березні на «Азовсталі». Я знаю похвилинно, як він загинув, за яких обставин. У нього залишилася дружина, яка дуже хотіла, щоби про чоловіка написали. Буквально тиждень тому вдалося обміняти та впізнати його тіло.
Перше, що ми зробили – написали некролог, опублікували фото із прощання з Ігорем, яке проходило у Києві. Коли побачила, скільки людей перепостили цю інформацію, зрозуміла: пам'ять про загиблих, згадки про них підтримують рідних, які втратили близьку людину. Це також важливо для військових: вони розуміють, якщо загинуть – про них згадають, напишуть, розкажуть. Бачу, наскільки це важливо людям - і від цього одночасно і легше, і складніше працювати.
У серпні ми готували історію бійця «Азова» Данила Чумутова – він загинув у 19-річному віці. Я допомагала патронажній службі «Азова», організовувала прощання з Данилом, спілкувалася з його рідними, щоб підготувати матеріал для «Меморіалу». Емоційно мені дуже складно: 19-річному юнаку не місце на війні! Тим більше, він не мав там загинути. Коли почалася повномасштабна, він перебував в Угорщині. Приїхав сюди, але у військкоматі його не взяли: сказали, ти молодий, іди вчись. Але він продовжував шукати можливості вирушити воювати. Зрештою, він потрапив до «Азову».
Часто буває, я просто сиджу і працюю, а потім трапляється якась цитата із чергового некрологу, і я розумію: ці люди не повинні були гинути. Ми не можемо їх повернути, але можемо зберегти про них пам'ять, розповісти світові, ким вони були, про що мріяли, чому опинилися на війні.