Національна премія імені Тараса Шевченка вручається в Україні з радянських часів, від 1962 року. Започаткували її як державну. Уже в часи незалежності перейменували на національну
Проте як у сприйнятті влади та членів Шевченківського комітету, так і в розумінні зацікавлених сторонніх спостерігачів Шевченківка досі додає лауреатові статусу державної людини. Державна особа — це не про гроші, а про можливості реально впливати на певні процеси. Скандали, що стали її неодмінною складовою щонайменше від довоєнного 2010-го року свідчать про невідповідність очікуванням та різне її сприйняття.
Свіжа заява Юрія Макарова, останнього голови комітету Національної премії України імені Тараса Шевченка, про добровільне залишення посади свідчить не про конфлікти інтересів усередині комітету чи конфлікти комітету з чинною владою. Пан Макаров пішов не через те, що один із лауреатів попався на співпраці з Росію. І не через те, що лауреатів цьогоріч уперше за всю історію премії оголосили з дводенним запізненням. Самовідвід відомого журналіста, культуролога, інтелектуала з незаплямованою репутацію — це саме про пляму на репутації,
яку поставила Шевченківська премія. Точніше, пряма причетність до визначення лауреатів.
Адже — дивіться вище, — премію заснували як державну в радянський час. Отримати її могли лише наближені до партійної годівниці. Шевченківка давала гарантований доступ до влади, належних вірнопідданим матеріальних благ, тому цілком справедливо вважалася хабарем від влади. Справедливість вимагає визнати: як і в підрадянські часи, так і нині її отримували й отримують достойні талановиті митці, котрі не завжди «підспівують» владі.
Відхід Юрія Макарова від справ Шевченківського комітету — з цієї ж опери
Найсвіжіший приклад — цьогорічна лауреатка Ірина Цілик та відзначений позаторік Валентин Васянович. Обидва вони — режисери кіно. І обоє в листопаді 2020-го відмовилися від Ордена «За заслуги» ІІІ ступеня на знак протесту проти утисків та непрозорих процесів, котрі почалися в українській кіноіндустрії.
Зокрема, Васянович заявив, що не може приймати нагороду від тієї влади, яка однією рукою нагороджує «за значний особистий внесок у розвиток національної культури, вагомі творчі здобутки та високу професійну майстерність»,
а іншою — відкриває кримінальні провадження та займається переслідуванням. І наголосив: це не політичне рішення. Це цехова солідарність та етика. Цілик його в цьому підтримала майже слово в слово, а колеги та небайдужі вітали за вчинок.
Так ось: відхід Юрія Макарова від справ Шевченківського комітету — з цієї ж опери. Так сталося, так склалося віддавна, що лауреати державних нагород, премій чи відзнак на кшталт народних та заслужених підозрюються, часом — не без підстав у лояльному ставленні до влади. Мова не про чинну, а про владу взагалі. Творча людина, митець, особливо — в Україні, хоч радянській, хоч пострадянській завжди на боці фронди. Митці, котрі не в культурній опозиції й не підписують відозв до влади з закликом припинити якесь чергове свавілля, не поважають самі себе. І, відповідно, їх теж не поважає просунута актуальна культурно-мистецька спільнота. Брати щось від влади, якій здебільшого нема довіри, означає продатися. Або, інший варіант, у лауреата є потужне лобі - його ще називають за радянською звичкою волохатою лапою.
Тому проблеми — не у претендентів та лауреатів.
Навпаки, з приходом до головування в Шевченківському комітеті Юрія Макарова премію почали серйозніше сприймати в зацікавлених колах. Шевченківка за кілька років утратила неофіційний статус за вислугу років, почесної пенсії і такого іншого. Натомість її почали отримувати митці молоді, знані в своїх спільнотах. Не завжди однозначні, але їхні заслуги, їхній творчій внесок визнавався навіть неприятелями.
Цього не було й не могло бути ще в 1990-х. Коли для того, аби 35-річний письменник Олесь Уляненко міг отримати від держави однокімнатну квартиру, для нього, точніше — під нього спеціально придумали таку собі Малу Шевченківську премію. Тобто, Уляненко теж державна людина, теж має заслуги — але маленькі, менші. Дане твердження підтверджує той факт, що після вручення Уляненку, нині покійному, вона проіснувала лише два роки, нікого помітного не відзначивши. А вагу цієї премії заперечило переслідування Уляненка в 2009 році існуючою тоді Національною комісією з питань суспільної моралі: експерти без усяких на те підстав визнали його нову книгу порнографічною, після чого її,
згідно з законом, вилучили з книгарень. Статус державної людини не врятував лауреата від дурості державних же мужів.
Отже, всякий раз процедура присудження найвищої державної нагороди залишає по собі прикрий післясмак. Незалежно від того, хто біля керма і кого в результаті нагородять. Проблема, таким чином, у самій Шевченківській премії. Яка не позбавилася від підозр у низовій, внутрішній корупції та тиску з владного боку. Мовляв, кандидатури спершу узгоджуються всередині, а потім — десь у кабінеті на вулиці Банковій. І якщо Банкова проти, комітет вмикає задню й шукає лояльніших.
Я не готовий сказати, правда це чи ні. Але саме так думають про Шевченківку від часів її заснування. Вона досі не позбавилася радянського контексту. Вона є бажаною для митця, котрого тішить держане визнання — і водночас токсичною, бо через згадане вище робить токсичним його самого. Адже влада досі не давала підстав сприймати держану нагороду, а отже — державу якось інакше, ніж крізь корупційні окуляри.
Чи можливо докорінно змінити подібну ситуацію? Юрій Макаров уже намагався. Не вийшло. Опір матеріалу довів красномовно.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV