До слова, диякон Пахомій став досить відомим завдяки телевізійній програмі, в якій ішлося про його надскладну долю. Ще з народження він залишився сиротою при живих батьках, виховувався в інтернаті. Ним заопікувалася мати п’ятьох дітей, яку він називає мамою. А біологічних батьків віднайшов уже в достатньо дорослому віці, коли служив в Київському василіанському монастирі. І як стверджує — все так і мало бути, бо саме тому рідна бабуся вперше в житті посповідалася у 82 роки. «Бог має свої плани. Він завжди є з нами», — впевнений диякон Пахомій.
Отже, свою зустріч з прочанами в Погоні, як і кожну зустріч, яка відбувається у отця-диякона Пахомія в різних парафіях і спільнотах, він присвятив глибоким і надзвичайно цікавим роздумам про Бога, віру і життя, особливо, в часі війни. Зізнався, що завжди хотів приїхати в Погоню, але не вдавалося навіть тоді, коли служив недалеко в Гошеві. Цікаво, що саме на прощі в Погоні він після тривалого часу зустрів ту жінку з Тернополя, яка опікувалася ним в інтернаті і яку він називає мамою.
«Я багато де служив – у Вільнюсі, Гошеві,
Києві. За час перебування в Херсоні дякую Богові — це поки що для мене найкращий монастир, — розповідає отець-диякон. — Бо в Херсоні якось так довірливіше ставляться до Бога. Я не говорю за всіх, але я від тих людей навчився жити одним днем. Коли днями виїжджав з Херсона, то не знав, чи виїду, бо бомбили. Отже, якщо Господь дає мені ще жити, то хоче через мене щось зробити. Він хоче ще раз нагадати, що є милосердям і любов’ю».
Як каже чернець, люди в Херсоні відчутно навертаються до Бога. Хоча спочатку звертаються до церкви за матеріальною підтримкою.
«До нас в Херсоні приходять різні люди. Я написав на брамі свій номер телефону і мені почали дзвонити. Перше було питання: "коли буде гуманітарка?". Потім я сказав комусь: "може хочете запитати як моє здоров’я?" А мені – "так хочу спитати: як Ваше здоров’я і чи вже буде гуманітарка?". І що головне – є люди, які сказали – "ми ходили до вас по гуманітарку, а тепер ходимо, щоб помолитися і по гуманітарку"».
Священнослужитель з усмішкою каже, що його жартома називають «зіркою Херсона».
«Але ми кожен маємо відображати світло і дякувати Богові,
— розповідає він. — Одного разу до нас в храм прийшли дві жінки і сказали, що до мене персонально, бо багато чого чули. Я відповів – приходьте насамперед до Бога в кивоті. Є і такі, які з порога звертаються до Бога просто своїми словами, але багато вже знають головні молитви. Я, до слова, знаю таких людей тут, на заході, які роками ходили до церкви, їздили в паломництва і зрештою заявили, що не вірять. Але Бог завжди чекає».
Зараз диякон Пахомій має добру нагоду порівнювати ставлення до віри і ближніх у різних регіонах України і зробити певні висновки.
«Мене найбільше болить за захід України, бо маю з чим порівняти – я почав по іншому дивитися на шлюби, хрестини в час війни. І коли я зустрічався тут зі школярами, питав – хто зранку обнімає маму? Майже ніхто. А в Херсоні багато хто це робить, бо знає, що вийде з хати, але не знає, чи повернеться. Загалом — скрізь усі мають бути такими батьками, щоб діти потім сказали – завдяки батькам я повірив в Бога. Саме так мені нещодавно сказав один херсонець, який навіть почав прислуговувати в нашому храмі. Коли я питав по школах у сотень дітей хто з них зранку молився – то добре,
якщо 50 сказали так. Але я їм кажу, що треба вчитися».
У Херсоні ченці-василіяни роздали дванадцять тисяч вервиць, десь п’ятсот образів Божого Милосердя, пояснювали, щоб кожен зрозумів, що Господь є милосердя і любов.
Також, як каже отець-диякон, служачи в Херсоні, він пригадав 90-ті роки, коли Церква вийшла з підпілля. Бо коли роздавав Біблії – люди навіть плакали. І ті, які ходили до Московського Патріархату, — почали ходити до української церкви. Хоча УПЦ МП там теж залишилася.
«Маємо шукати об’єднання і насамперед в родинах, — наголошує диякон Пахомій. — Під час війни багато людей в нашому херсонському храмі почали сповідатися і причащатися. Навіть ті, які не мають шлюбу. Бо якщо є війна — це можна робити. Одного разу біля храму і в ньому зібралося десь декілька тисяч осіб. Я звернувся до тих, хто всередині – помолимося за тих, хто за ворітьми. А потім вийшов до брами і запропонував помолитися за тих, хто всередині.
А ще одного разу було теж багато людей і я виліз на браму. На другий день приходить п’яненький чоловік і каже: «Пахомій — ви красавчик, бо ніхто б так не зміг».
А ще наступного дня він прийшов і сказав, що хоче посповідатися і взяти шлюб з дружиною.
Отже, Бог використовує будь яку нагоду, щоб людину до себе притягнути, навіть — війну. Мені також подобається, що дехто з херсонців почав молитися за ворогів та вірити в Христове Воскресіння».
Ще про один цікавий випадок розповідає чернець. Коли з пошти забирав важкий пакунок з книгами, звернувся до якогось солідного пана по допомогу. «Він питає: "З якої Ви конфесії?". Я відповів, що греко-католик. На що той відповів: "Підвезу, бо якби були з Московського Патріархату, то відправив би куди подалі". А на заході України зіткнувся днями зовсім з іншим відгуком і від людини, яка належить до нашої Церкви. Але коли почав розмову, то з’ясувалося — проблема не в церкві, а з деякими священиками. Та й Богородиця в Меджугор’є казала не судити священиків, а за них молитися».
А в Херсоні, як каже отець-диякон Пахомій, багато хто вже зрозумів і каже, що Українська Греко-Католицька Церква — "наша", бо побачили, що тут духівник і священик заради них може навіть вилізти на браму.
