Наталія Кусовська познайомилася зі своїм чоловіком Андрієм на роботі, однак як виявилося, вони знали один одного задовго до цього. Жінка розповіла історію любові та як вчиться жити без кохання всього свого життя.
“Це компʼютерний магазин був, продаж техніки, ремонт, а я після випуску з інституту я довго шукала роботу, а потім прийшла до них. Коли я почула його прізвище, воно мені здалося знайомим і я спитала, чи він не ходив до дитячого садочка №3. Кажу: “Я тебе вітаю, ми з тобою в одній групі в садочку були”. Прийшла додому, відкрила альбом, а там і Андрій на фотці і я разом,”– розповідає Наталія Кусовська.
Інакше як їх звела доля і не скажеш. З тих пір молоді люди почали будувати стосунки.
“На той час ще по 22 роки нам було. І якось все швидко склалося. У 2007 році ми почали працювати разом, а у 2008 одружилися. Майже одразу, може тиждень-два ми позустрічалися і я зрозуміла, що це – моя людина. Він був такою людиною, що в нього завжди був план. Якщо план «А» не спрацьовував, у нього був план «Б», а якщо і це не спрацює, будемо діяти по ситуації. Це давало дуже багато впевненості”, – згадує Наталія.
Вони стали одне для одного цілим всесвітом. Наталія і Андрій завжди були нерозлучні.
“Прокидалися разом, день разом і засинали разом. Не було в нас такого, що дискомфортно один з одним, нецікаво. Мені з Андрієм навіть мовчати комфортно було. Ми по Україні подорожували, багато областей побачили, саме цікаво було свою батьківщину вивчати: Сумщину, Чернігівщину., Харківщину, не встигли ми з ним тільки до Західної України дістатися. Відпочинком для Андрія захопленням була риболовля. Він як дитина радів, як щуку тягне чи окуня, для нього це було супер-клас”.
6 років майже безтурботного подружнього життя, але потім у 2014 році почалася війна. А Андрій не міг стерпіти несправедливості, говорить Наталія.
“Коли розстріляли студентів на “Майдані”, ясно стало, що так з людьми робити не можна. Потім Крим, потім Донбас. Я бачила, що його тривожить ця тема, що несправедливо все це, що ніякі там сусіди не мають права влазить в наше життя і говорить, як нам жити. Був такий день, у серпні 2014 року: я пішла на роботу, а він мені дзвонить і говорить, що в нього сьогодні о 14.00 відправка. “Куди?”, – я питаю. А він відповідає, що прийшов у військкомат і вже його забирають в «учебку». Він вирішив всі свої справи, утеплення в квартирі зробив, щоб в мене ніяких справ не лишилося без нього і поїхав”.
Протягом місяця пройшовши відповідне навчання,
адже він не мав військового досвіду, Андрій потрапив у бойову бригаду.
“Потім його забрали в Харківську 92-гу бригаду. Перший рік по мобілізації він служив на обороні Щастя, вони стояли. Більше року він служив, його демобілізували в листопаді 2015 року. Він намагався якось цивільне життя влаштувати тут, але по очах було видно, що людина лишилася там. І я спитала якось у нього: «Ти, мабуть туди хочеш?» І він говорить: «Так, у мене залишився, як кажуть, момент незавершеної дії». І так вийшло, що на той момент у нас у Воронежі формувався 13 батальйон. Я йому про це сказала, щоб якщо хоче, нехай поїде дізнається. Два тижні і він вже служив у 13-му батальйоні”.
Разом із побратимами з 13 мотопіхотного батальйону імені гетьмана Івана Виговського Андрій Кусовський пройшов багато гарячих точок. Чоловік не бував вдома багато місяців. Андрій намагався знайти будь-які способи, щоб вийти на зв’язок із коханою дружиною. Люди втомлюються від війни. Так і Андрій, перебуваючи на військовий службі з 2014 року, він вирішив взяти перерву.
“24 лютого 2022 року в Андрія був кінець контракту. Він укладав контракти по пів року. Думав спочатку в серпні звільнитися, але потім разом вирішили, що до лютого він іще послужить. 23 лютого приїхав додому і говорить, що завтра поїде забере військовий квиток і “здрастуй цивільне життя”. Привіз і речі і “бронік” і каску, все було вдома. Я вже цвіла і пахла, що нарешті чоловік вдома буде”,– згадує дружина захисника.
Але бажанням не судилося збутися. Адже 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення.
“Вночі подзвонили, підняли “по тривозі”. Він тоді ще казав, може не їхати, там кажуть, що ні, треба. Поїхали вони машиною. Десь за 40 хв він перетелефонував і говорить, це як завжди навчальна, це ще й краще я раніше буду вдома. спи. Потім знову передзвоню і кажи тихо в місті. Він каже: “Відкрий вікно.” Я відкрила, – там сирена. Він каже, що війна почалась.”
Андрій Кусовський тоді у складі 13 батальйону боронив спочатку Чернігівщину, Київщину, а потім прикордоння Сумщини. У квітні він приїздив додому у відпустку, розповідає Наталія.
“Навіть на три дні його командир додому відпустив. Я ж думаю, що ще трохи і все скінчиться. А потім він мені сказав, що їх закидають на Донбас.або там, де ми завжди були, бо ми знаєм, що там робить, або Маріуполь”.
Наталія показує останнє повідомлення від чоловіка, яке він надіслав їй напередодні загибелі.
“Це було 16 травня 2022 року. “Все нормально просто пить і їсть хочу”. Він тоді, коли дзвонив, його дуже погано чути було. Зв’язок вже тоді такий ніякий був”.
Андрій був на Бахмутському напрямку.
Він завжди намагався заспокоїти дружину, щоб вона менше хвилювалася. Не раз мужній воїн брав на себе відповідальні завдання з порятунку побратимів, ризикуючи власним життям. Наталія згадує, коли востаннє спілкувалася з чоловіком.
“Вони тоді потрапили в оточення і сиділи в цьому кільці багато годин. Потім вони вийшли. Вивів він хлопців, але не без втрат, на жаль. 17-го вже подзвони і настрій в нього був не дуже гарний. Я вперше почула, щоб у нього. Він тоді мені казав, що там пекло. Нікому таке бачити не можна. Під вечір настрій покращився в нього і він сказав, що вони будуть відходити. Я ще уточнила, чи точно відходити, він говорить, що все добре, їх заберуть. 18-го зранку він подзвонив радісний, веселий, що наші підтягнулися, все добре, ми вже росіянці тиснем в протилежну сторону. А ще я з Вадіком танк вручну підпалив, Вадик бив почав стріляти, я допоміг, так горів боєприпаси вибухали, все круто. І я думаю, о куча оптимізму, все ок. І ми з ним на звʼязку були десь до початку 15-ї години.”
18 травня 2022 року Наталія протягом цілого дня чекала звістки від чоловіка чи його побратимів.
Тоді на бахмутському напряму йшли дуже важкі бої..
“Мені зателефонували сказали, що їх розбили. Що там дуже страшні бої ідуть. Що Андрюха не на звʼязку. Але ти, Наташ, не переживай, Андрюша вийде. Оця фраза вона дійсно… Я вірили, що це Андрюша і він вийде. Це ж Андрюша, він знає, що робить. Як побратими казали, до останнього був, перевіряв, щоб вийшли всі, виїхала остання машина, броньована. На момент евакуації, коли хлопців виводили звідти, в Андрія вже було два поарнення, на руці був турнікет і уламкове під бронежилетом. Остання машина, яка виїздила, він на неї зістрибнув, але вона не поїхала, бо в неї прилетів ПТУР”.
Враз світ наче рухнув. Наталія говорить, вже пройшло три роки і вона потроху вчиться жити без Андрія.
“Важко було перші півтора року. Дуже важко було. Що допомогло не зійти з глузду, то я сама собі видумувала якісь справи, займалася, намагалася дивитися двома парами очей на цей світ. Уявляла, що не тільки я це бачу, а й він разом зі мною на це все дивиться. Показувала йому небо, чи Десну, говорила, подивись, як вона розлилася, чи навпаки глянь, як вода впала. А памʼятаєш, як ти тут рибу ловив? От зараз було б класно нам тут з тобою на човні”, – ділиться своїми спогадами Наталія Кусовська.
Зараз у Наталії залишилося безліч прекрасних теплих спогадів про спільне життя з Андрієм. Не дає сумувати собака Локкі , якого придбали з чоловіком разом.
“Він хотів, щоб у нас була собака, яка буде з нами завжди у подорожах, Він сам обрав породу, зв’язався з питомніком, замовив цуценятко, хлопчика, щоб найбільшим був. Навіть відпустку підлаштував, щоб поїхати забирати його. Поїхали, забрали, придумали ім’я Локкі. Порода називається цверспінчер. Це як доберман, тільки в чотири рази менше. Мале кіпишне. Собачка лишилась на мене. Це як частини його. Бувають моменти, що починаєш плакати, а собака вилизує тобі очі, щоб не було сліз. Завдяки цій собаці я не увійшла в той ступор щоб замкнутися і світу не бачити. Хочеш- не хочеш треба вставати гуляти з собакою вранці і ввечері”.
Наталія Кусовська зберігає всі нагороди грамоти, подяки, які за довгий час служби Андрію вручили як відповідальному добросовісному захиснику Батьківщини. Але найвища нагорода для родин загиблих – це памʼять про їхніх рідних.
