ПОШУК ПРАВДИ ТРИВАЄ
Майже 30 років безуспішно розшукував Олександр Михайлович Гузенко правдиву інформацію про загибель свого батька у роки ВВ війни, який у мирний час працював майстром на Охтирському хлібозаводі. 23 червня 1941 року через Охтирський військкомат Михайла Сергійовича Гузенка призвали на фронт. Дружина залишилася з малими дітьми на руках. А вже у жовтні 1941 року прийшла «похоронка» - звістка про його загибель . Не було вказано де, як, за яких обставин. Здається, дивного в цьому нічого не має, бо війна для нашого народу розпочалася зненацька. Ворог без попередження вдерся через кордони радянського союзу і , руйнуючи все на своєму шляху, почав захоплювати мирні території спів дружніх країн… Слава Богу, що отой фαшиcτський задум - «застукати зненацька» і поневолити народ, не спрацював. Всі наші люди, як один, піднялися на боротьбу з німецькими загарбниками і здобули перемогу не лише для себе, а й для всієї Європи… Пережиті воєнні лихоліття понівечили долі майже кожної радянської родини. Скільки й досі залишається безвісті зниклих на фронтових шляхах бійців,
скільки безіменних тіл загиблих у своєму лоні тримає земля – важко сказати й до цього часу
ТАКОГО ВОЇНА У НАС НЕ БУЛО!
Після Перемоги склалося так, що родині Гузенків займатися пошуком безіменної могили загиблого батька ніяк не вдавалося. Лише років через 30 син зробив запит до центрального архіву міністерства оборони колишнього СРСР і отримав відповідь, буцімто «з’єднання, у якому воював і загинув боєць червоної армії Гузенко Михайло Сергійович , не існувало!». Знову спливло чимало часу, з’явилася світова мережа Інтернет, де можна знайти будь-яку інформацію. На сайті « Меморіал» родичі прочитали відомості , що боєць Гузенко Михайло Сергійович, мешканець міста Охтирка, служив у 12 взводі, 40- ї роти 6-ої армії 135 ПАХ (передивжна авто - хлібопекарня). Проте розбіжності у датах загибелі батька не давали спокою Олександру Михайловичу. Він знайшов нові дані у Книзі Пам’яті, де записано, що Гузенко Михайло Сергійович загинув у лютому 1942 року. Якась плутанина виходить! Можливо, таке сталося у ході підготовки документів для узагальнення інформації? Або ж це збіг однакових прізвищ та ініціалів?
Хто його знає, чи вдалося б достеменно про щось дізнатися, якби не сповідь одного чоловіка, давнього знайомого родини Гузенків. До війни цей дядько працював разом із Михайлом Сергійовичем, а коли повернувся з фронту, то весь час приносив дітям загиблого товариша кульки з гостинцями… З якого б то дива така щедрість? Виявляється, однополчанин і водночас свідок загибелі Гузенка Михайла Сергійовича весь час жив поряд, в Охтирці. Разом із ним був мобілізований 23 червня 1941 року… Повернувшись після Перемоги у рідні краї, солдат Г.Ж. довго беріг свою таємницю. ..Повоєнні часи за Сталінського режиму були такі, що йому аж до самої глибокої старості прийшлося приховувати правду. Інакше б згнив у застінках НКВД або у таборах Сибіру разом із родиною. Олександр Михайлович пам’ятає його сповідь дослівно. Ось що чоловік , нині покійний, розповів дітям Михайла Сергійовича Гузенка: Я НЕ ДЕЗЕРТИР. ПРОСТО ХОТІВ ВИЖИТИ « Після відправки з Охтирки нас у вагонах привезли десь під Бобруйськ. Розташувалися у густому лісі, де знаходилося багато різних тилових служб. Ми випікали хліб,
який потім відправляли на лінії фронтів. Десь у жовтні на цей ліс налетіли німецькі бомбардувальники і розпочалося пекло. Коли я прийшов до тями, то вікові дерева, як трава, були наче косою скошені. Свого товариша і земляка Михайла Гузенка я більше в живих не побачив. Тим часом на згарищі з’явилися здоровенні німці з собаками , почали збирати до купи наших вцілілих та поранених бійців. Я не схотів потрапляти у полон і ризикнув, чкурнув якнайдалі в інший бік… Вночі постукав у якусь білоруську хату, мені дали перевдягнутися у благеньку цивільну одежину, нагодували і я рушив далі. Скільки і як пробирався манівцями, уже й не пам’ятаю. Десь під кінець 1941 року добрався до Охтирки, постукав вночі до рідної хати. Переховувався у підвалі. Лише опівночі, озираючись навколо, виходив подихати свіжим повітрям та нишком прогулятися до річки. Жінка переживала, трусилася, боялася, щоб сусіди або німці не помітили. Та і я її настрахав, щоб тримала язика за зубами. У такому страху перебували ми аж до 1943 року, до дня визволення Охтирки. Дякуючи Богу, коли вибили німців з міста,
я звернувся до командира найпершої частини, що визволяла Охтирку, розумного й мудрого чоловіка, розповів йому свою історію. Той вислухав уважно і сказав, що мені дуже повезло, бо випадково не потрапив до рук «особіста» військової частини, інакше б відразу розстріляли , як дезертира і зрадника… Тож я швиденько перевдягнувся у форму і пішов із бійцями цього командира воювати аж до самої перемоги. Спасибі, що він мене тоді прикрив, не здав. Але докори сумління мене мучили весь час. Так долею судилося, що 5 травня 1945 року під Прагою отримав тяжке поранення, але знову, дякуючи Богу, вижив, підлікувався і повернувся до рідної сім’ї. Вибачте, що раніше не міг вам про все розповісти, зокрема, про загибель вашого батька. Ото й носив вам, малим, гостинці - повні кармани бубликів та сухарів… Думаю, свій борг перед батьківщиною за той випадок у 1941 році, я спокутував усе своє життя. Думаєте, легко було носити такий тягар у душі? » Ось така несподівана історія, таємниця воєнного відлуння випливла із далекого небуття. А скільки ще залишається таких не відкритих сторінок? ПОШУК ТРИВАЄ… Олександр Михайлович Гузенко сьогодні має статус «дитини війни», являється активним членом координаційної ради Охтирського осередку громадської організації «Захист дітей війни» і звертається з проханням до всіх дітей війни: Якщо хтось має якісь документи, довідки , докази чи конкретні спогади свідків, які щось знають або востаннє бачили зниклих без вісті солдат під час В. В. війни, звертайтеся в ГО «Захист дітей війни» або в редакцію газети «Істина нова». Підготувала Яна Андропова
