Війну в Україні часто описують мовою зброї: системи протиповітряної оборони, артилерійські знаряддя, безпілотники та боєприпаси. Однак менш помітний елемент формуватиме наступний етап військового конфлікту так само рішуче, як і будь-який елемент військової техніки: інфраструктура для створення та використання обчислювальної потужності
У травні 2026 року на Харківщині командир запускає 800 автономних дронів — скоординовану зграю повітряних і наземних систем, запрограмованих на придушення протиповітряної оборони супротивника, виявлення та ураження артилерійських позицій, а також використання прогалин у російських лініях фронту. Операція залежить від координації в режимі реального часу: датчики передають дані про ціль ударним платформам, алгоритми руху синхронізують швидкість просування, а системи машинного навчання адаптуються до російських контрзаходів. Через 18 хвилин після початку місії російські засоби радіоелектронної боротьби переривають тактичні наземні канали зв’язку зграї із західною хмарною інфраструктурою. Зграя не перериває свою діяльність, а продовжує працювати за заздалегідь запрограмованими інструкціями.
Але вона не може адаптуватися. Російські війська швидко переміщують свою артилерію та системи протиповітряної оборони. Українські сенсори виявляють рух, але не можуть перезадати ударні безпілотники без хмарного підключення. Алгоритми, які зазвичай координують датчики зі стрільцями, не можуть виконати роботу. Те, що мало бути точно синхронізованою операцією, перетворюється на сотні окремих платформ, які виконують застарілі інструкції проти цілей, які вже рухалися. Про це йдеться в аналітичній статті Клари Калудерович, позаштатної наукової співробітниці Євразійського центру Атлантичної ради, колишньої стипендіатки Шмідта у Проекті спеціальних конкурентних досліджень, члена Класу лідерів в Aspen Strategy Group, співзасновниці і генеральної директорки Mental Health Global переказ якої пропонує Foreign Ukraine
Від збереження держави до швидкості ведення бойових дій
Протягом чотирьох років Україна реалізовувала стратегічно складну цифрову стратегію: захист державної безперервності шляхом перенесення критично важливих даних та послуг із вразливих внутрішніх серверів до західної хмарної інфраструктури.
До середини 2022 року, лише через кілька місяців після вторгнення, понад 10 петабайт даних – від міністерств, університетів, приватних фірм та окремих осіб – перемістилися до хмари. Це забезпечило безперервність урядових операцій, підтримало дистанційне навчання та зменшило ризик того, що ракетний удар може стерти важливі записи.
Ця міграція була блискучим управлінням кризою. Вона зберегла українську державу під вогнем. Але державна безперервність – це не ведення бойових дій. Оскільки бойові дії розвиваються у напрямку масового розгортання безпілотних систем, алгоритмічного контролю процесів націлювання та автономних операцій, обчислювальні вимоги України докорінно змінюються. Завдання зміщується від підтримки систем в мережі до забезпечення ухвалення рішень зі швидкістю машини – незважаючи на зусилля Росії перекрити доступ до інфраструктури, яка робить можливими рішення зі швидкістю машини.
Питання більше не полягає в тому, чи мають західні хмарні постачальники достатні потужності для зберігання та обчислень. Питання полягає в тому, чи зможе Україна надійно отримати доступ до цих потужностей достатньо швидко для підтримки операцій,
коли Росія активно заперечує з’єднання. Назріває війна за обчислювальні можливості: змагання за те, яка сторона може підтримувати найшвидші операційні цикли — зондування, ухвалення рішень, удари, адаптацію — тоді як спектр та інфраструктура зазнають як кінетичних, так і електронних атак.
Стіна пропускної здатності
У мирний час хмарні обчислення здаються абстрактними, майже невидимими. Під час війни вони стають конкретними та екзистенційними. Віддалені центри обробки даних, доступ до яких здійснюється через мережі, стають критичною інфраструктурою. Визначення хмарних систем як критичної інфраструктури в українському контексті розблоковує життєво важливі ресурси, гарантуючи, що ці об’єкти отримають пріоритетну протиповітряну оборону та кіберзахист, гарантоване енергопостачання та міжнародне фінансування реконструкції. Коли ці зв’язки погіршуються, хмара не просто сповільнюється — вона зникає. Міграція України у 2022 році вирішила вразливість внутрішніх серверів до російських ракетних атак, водночас створивши іншу: повну залежність від спірних мережевих шляхів,
які зараз є центральними для бойових можливостей.
У мирний час хмарні обчислення здаються абстрактними, майже невидимими. Під час війни вони стають конкретними та екзистенційними. Зграї дронів часто обговорюються як виклик штучному інтелекту (ШІ) — комп’ютерний зір для ідентифікації цілей, автономність для незалежної навігації та алгоритми координації для багатоплатформної синхронізації. На практиці першим обмеженням є пропускна здатність. Дослідження, проведене Університетом Карнегі-Меллона, показало, що один відеопотік високої чіткості (HD) із дрона із частотою у 25 кадрів на секунду споживає приблизно 10 мегабіт на секунду (Мбіт/с). Хоча командир не транслюватиме відео з кожної платформи у величезній зграї, навіть отримання лише кількох потоків для керування оператором та націлювання — у поєднанні із постійними даними телеметрії, накладними витратами на шифрування та повторною передачею пакетів, необхідними для координації решти сотень дронів — створює операційне вузьке місце.
Оскільки безперервне керування людиною у циклі не збільшується належним чином у складному електромагнітному середовищі України,
операційна логіка є невблаганною: війська повинні або обробляти дані локально на периферії — передаючи лише сильно стиснуті зведення цілей вгору — або змиритися з тим, що хмарно-залежні системи вийдуть з ладу, коли зв’язок погіршиться.
Супутникове з’єднання через Starlink значно зміцнило стійкість комунікацій України. Як поширене сузір’я на низькій навколоземній орбіті (pLEO), Starlink за своєю суттю важко глушити на орбітальному рівні, що робить його гарантованою резервною копією командування та управління (C2) для наземного оптоволоконного зв’язку. Однак, навіть передові архітектури pLEO створюють обмеження на тактичному краю. Пропускна здатність висхідного каналу (від 10 до 30 Мбіт/с на термінал) та затримка (від 25 до 60 мілісекунд) створюють вузькі місця для операцій з великим обсягом даних. Один HD-відеопотік може споживати більшу частину бюджету висхідного каналу терміналу, а самі наземні термінали залишаються дуже вразливими до локалізованих російських засобів радіоелектронної боротьби.
Небезпечно, але Starlink став єдиною точкою відмови. Якби ці тактичні висхідні канали були ефективно заборонені — чи то глушінням російських терміналів,
кібератаками, спрямованими на мережі користувачів, чи змінами корпоративної політики — Україна не мала б жодної наземної чи супутникової альтернативи, здатної підтримувати її поточний темп командування. Якщо канал вийде з ладу, поточна архітектура бойових дій зруйнується протягом кількох днів.
Коли Росія ініціює періодичні заборони через глушіння або кібератак, хмароцентричні архітектури не просто деградують — вони виходять з ладу. Арифметика нещадна. Україна виробляє дрони у промислових масштабах — понад 3 мільйони щорічно у повітряних, наземних та морських категоріях, а прогнозований показник у 2026 році — 7 мільйонів. У процесі поширення автономії по всій цій екосистемі, вимоги до пропускної здатності перевищуватимуть доступне з’єднання на порядки, якщо Україна фундаментально не реструктуризує, як і де відбуваються обчислення.
Асиметрія обчислювальної інфраструктури
В Україні експлуатується приблизно 58 центрів обробки даних порівняно з 251 центром обробки даних у Росії. Ця невідповідність має глибоке значення. Більше потужностей означає більшу стійкість до кінетичних ударів,
суверенний контроль над критичними робочими навантаженнями та здатність перетворювати внутрішню енергію на обчислювальну перевагу. Україна компенсувала це доступом до західних хмарних технологій — справжнім стратегічним активом, з яким Росія не може легко зрівнятися. Але зовнішня залежність створює стелю, яка стає видимою, оскільки автономія зростає, а супротивники систематично націлюються на зв’язки.
Енергетичний вимір посилює цю вразливість. Обчислювальна інфраструктура вимагає величезної електроенергії. Центри обробки даних є установками перетворення енергії так само, як і обчислювальними потужностями. Електромережа України зазнає постійних атак з боку Росії з жовтня 2022 року. Удари знищили приблизно 9 гігават генеруючих потужностей — приблизно половину від довоєнного рівня. Мільйони українців стикаються із постійними відключеннями електроенергії, що тривають до чотирьох днів.
Ця енергетична криза виявила критичну вразливість. Атаки знищили теплові електростанції, які забезпечують критично важливе балансування навантаження, тоді як найбільший атомний об’єкт,
Запорізька АЕС, залишається під окупацією та не працює. Це створює надзвичайне навантаження на решту активних станцій, таких як Південноукраїнська АЕС, для підтримки базового навантаження.
Це навантаження створює стратегічну пастку: російські атаки погіршують внутрішнє виробництво електроенергії в Україні, що зменшує потужності внутрішньої обчислювальної інфраструктури, що, у свою чергу, збільшує залежність від зовнішніх хмарних сервісів, доступ до яких здійснюється через мережі, які Росія може перехопити. Україні потрібна обчислювальна інфраструктура для ефективної боротьби, але ті ж загрози, що створюють цю потребу, також руйнують енергетичні системи, які необхідні для підтримки вітчизняних обчислювальних потужностей. Це змушує йти на складний компроміс щодо локалізації даних: зберігання даних у межах національних кордонів забезпечує суверенний контроль та зменшує затримку, але опора на інфраструктуру за межами кордонів України обмінює цей суверенітет на безпрецедентну фізичну безпеку від кінетичних атак.
Тим часом, Росія прагне обчислювального суверенітету.
Москва поглиблює співпрацю з Китаєм у сфері штучного інтелекту, інвестує у потужності внутрішніх центрів обробки даних та розширює енергетичну інфраструктуру спеціально для підтримки обчислювально-інтенсивних операцій. Росія оголосила про 200-відсоткове збільшення військових витрат на 2025-2026 роки, при цьому значна частина буде спрямована на розвиток внутрішніх технологій та зміцнення інфраструктури.
Ця стратегія не означає, що російські можливості перевершують їх; навпаки, західна хмарна інфраструктура залишається набагато досконалішою, може похвалитися чудовою гіпермасштабною ефективністю, прискорювачами штучного інтелекту наступного покоління та глибшою інтеграцією передових базових моделей. Але Росія нарощує стійкість завдяки суверенному контролю та резервуванню, погоджуючись на нижчу продуктивність в обмін на системи, які не можуть бути легко зруйновані діями супротивника. Україна не може повністю відтворити цей підхід, враховуючи обмеженість ресурсів та постійні атаки на її енергетичну мережу. Але вона повинна доповнювати хмарну залежність вітчизняними та передовими обчислювальними вузлами для підтримки швидких циклів ухвалення рішень у разі погіршення або збою зв’язку.
Архітектура бойових обчислень
Те, що потрібна Україні — і те, що знадобиться будь-якій військовій силі для автономних операцій у великому масштабі у майбутньому — це багаторівнева обчислювальна архітектура.
Перший рівень — це хмарні обчислення для стратегічних функцій, розміщені переважно у союзних країнах за межами України. Вони обробляють великомасштабну агрегацію даних, навчання моделей штучного інтелекту, аналіз шаблонів у сенсорних мережах на всьому театрі військових дій та довгострокову обробку розвідувальних даних. Це залишатиметься життєво важливим та використовуватиме західні технологічні переваги, з якими Росія не може зрівнятися.
Другий рівень складається із вітчизняних центрів обробки даних для операційних навантажень, які не терплять хмарної затримки або вразливості каналів. Вони підтримують координацію на рівні театру військових дій, регіональне об’єднання датчиків, системи командування та управління, а також планування логістики. Ці об’єкти потребують захисту від кінетичних ударів та кібератак, таких як експлойти нульового дня або шкідливе програмне забезпечення для видалення даних,
яке призначене для паралізування командування та управління. Вони також потребують резервних джерел живлення та географічного розподілу, аби запобігти появі єдиних точок відмови.
Третій рівень включає передові обчислювальні вузли на рівні бригади та батальйону. Це надійні сервери в мобільних контейнерах або захищених приміщеннях, які можуть виконувати тактичну координацію, інтеграцію датчиків зі стрільцями та автономне управління системами навіть за умови деградації або розриву мереж вищого ешелону. Ці вузли потребують достатньої обчислювальної потужності для одночасного керування сотнями автономних платформ, оновлення даних цільового призначення, координації маневру та адаптації до дій супротивника — і все це без необхідності постійного доступу та використання хмарної інфраструктури.
Нарешті, периферійні обчислення на самих платформах забезпечують останню лінію стійкості. Це обчислювальні можливості, вбудовані у дрони, наземні транспортні засоби та сенсорні системи, які забезпечують виконання основних автономних функцій — уникнення перешкод, розпізнавання цілей та утримання формації — без будь-якого зовнішнього підключення.
Це не гіпотетично. Нові програми перехоплення, збільшення виробництва яких в Україні відбудеться наприкінці 2025 року, працюють саме за цим принципом. Ці системи використовують оптичні навігаційні модулі, які коштують менше, ніж смартфон, але мають достатню периферійну обробку для візуального фіксування російських дронів. Після фіксації вони повністю переривають свій радіозв’язок, роблячи російську радіоелектронну боротьбу даремною, оскільки немає сигналу для глушіння. Дрон фактично стає літаючим, відключеним сервером, який вирішує єдину термінальну проблему: зіткнення.
Кожен рівень виконує різну функцію та працює за різних умов зв’язку. Хмарні обчислення передбачають надійні високошвидкісні з’єднання та оптимізують обчислювальну потужність і збільшення даних. Периферійні обчислення передбачають нульове зв’язування та оптимізують виживання окремих платформ. Проміжні рівні — внутрішні та передові вузли — забезпечують операційну ефективність, коли умови потрапляють між цими крайнощами, що в сучасних бойових діях буде більшу частину часу.
Витратні наслідки є значними,
але керованими. Передовий обчислювальний вузол з достатньою потужністю для управління автономними операціями батальйонного рівня може коштувати 2 мільйони доларів, із загальною вартістю у 5 мільйонів доларів, якщо врахувати системи посилення, резервування живлення та охолодження. Це дорого порівняно з окремими безпілотниками, але скромно порівняно з традиційними броньованими машинами або артилерійськими системами. Ці вузли є мультиплікаторами сили: обчислювальний вузол вартістю у 3 мільйони доларів, який забезпечує ефективну координацію 500 автономних платформ, представляє набагато кращу віддачу від інвестицій, ніж 3 мільйони доларів, які витрачені на додаткові некоординовані платформи.
Поточна західна допомога Україні переважно зосереджена на кінетичних системах: артилерії, протиповітряній обороні та броньованій техніці. Дуже мало було спрямовано на обчислювальну інфраструктуру. Це мало сенс, коли основним завданням було виживання держави та підтримка базового військового потенціалу. Війна переходить у бік автономних операцій, тому пріоритети допомоги повинні відповідно змінюватися.
Чого навчається Росія
Підхід Росії до обчислювальної проблеми принципово відрізняється від підходу України. У той час як Україна скористалася перевагою Заходу в хмарних технологіях, Росія прагнула того, що можна назвати «обчислювальною автаркією» – погоджуючись на нижчу продуктивність в обмін на незалежність та стійкість.
Потужності російських внутрішніх центрів обробки даних, хоча й менш розвинені, ніж західні аналоги, забезпечують суверенний контроль над критично важливими військовими навантаженнями. Хоча російські військові планувальники стикаються із меншим ризиком радіочастотного глушіння супутникових каналів зв’язку через свою залежність від вітчизняних волоконно-оптичних ліній зв’язку, вони обмінюють одну вразливість на іншу.
Аби підтримувати свої операції, вони повинні агресивно захищати ці фізичні вузли від кінетичних ударів – як доведено атаками в повітряній сфері, такими як операція «Павутина» – та цілеспрямованих кібероперацій, спрямованих на паралізацію певних обчислювальних центрів. Хоча повне відокремлення Росії від її обчислювальної потужності надзвичайно складне,
деградація її критично важливих операційних вузлів є дуже реальною загрозою.
Більше занепокоєння викликає поглиблення співпраці Росії з Китаєм у сфері штучного інтелекту та обчислювальної техніки. Йдеться не лише про купівлю китайських технологій, хоча це має значення. Йдеться про доступ до китайського досвіду в автономних системах, обробці даних датчиків та алгоритмічному націлюванні. Китай вже постачає приблизно 80% критично важливих технологій, що використовуються в російських безпілотниках, а інженери обох країн тісно співпрацюють у розробці технологій та адаптації до умов бою. Китай є світовим лідером у певних застосуваннях штучного інтелекту, зокрема у комп’ютерному зорі та розпізнаванні образів. Доступ Росії до китайських можливостей штучного інтелекту може скоротити технологічний розрив із західними системами швидше, ніж очікує більшість західних аналітиків.
Росія також навчається оперативно. Удари українських безпілотників по цілях у Росії, про які повідомлялося майже щодня на початку 2026 року, змушують російські системи протиповітряної оборони обробляти величезні обсяги даних датчиків,
координувати реагування між кількома системами та адаптуватися до української тактики майже в режимі реального часу. Це не просто кінетичний обмін; це змагання в обчислювальній швидкості та алгоритмічній ефективності. Росія нарощує інституційні знання про автономні операції під вогнем в оперативному темпі, а не в мирних навчаннях.
Російський підхід має значні недоліки: низька якість інфраструктури, залежність від китайської співпраці, яка може не пережити геополітичних зрушень, та вразливість вітчизняних центрів обробки даних до далекобійних українських ударів. Але Росія систематично розглядала питання обчислювальної стійкості таким чином, як Україна, зосереджена на виживанні та використанні підтримки Заходу, ще не повністю врахувала це.
Клара Калудерович
