- Ви ставите цю п’єсу не вперше. Вистава «Неаполь - місто попелюшок» більше двадцяти років була шлягером Львівського театру імені Марії Заньковецької. Що змусило вас знову повернутися до цього матеріалу і чому ви вирішили змінити назву для постановки у Тернополі?
- Так, справді, вистава з успіхом йшла тривалий час у Львові, і її актуальність не зникла. З часом, особливо після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, виникла ідея переосмислити п’єсу та змінити акценти. Якщо раніше «Неаполь - місто попелюшок» розповідала про жінок, які виїжджають за кордон на заробітки, то нова постановка зосереджена на темі жінок, що рятують своїх дітей від війни. Саме тому ми змінили назву на «Тернопільська Неаполітана». На мою думку, ця назва найкраще відображає новий зміст вистави, що буде представлена в Тернополі 28 вересня.
- Які елементи старої постановки ви залишили, а що докорінно переосмислили? Чи можна сказати, що «Тернопільська Неаполітана» - це зовсім нова вистава, створена під сучасного глядача?
- Я ставив цю виставу у Львові понад двадцять років тому і, передивляючись її відеозапис, захоплююся грою заньківчан, їхньою легкістю та здатністю до імпровізації. Сьогодні це - інше місто, інший театр, інший акторський склад, і мій власний погляд як режисера на цю п’єсу теж змінився. Це дозволило поглянути на оригінальний твір по-новому, доповнити його актуальним змістом. Хоча основа п’єси та імена героїв залишилися, контекст, акценти та емоційний посил докорінно змінилися. Зараз це історія про українських жінок, які змушені втікати від війни, рятуючи дітей. Тому «Тернопільська Неаполітана» - це, по суті, абсолютно нова вистава, створена під сучасного глядача, про нас сьогоднішніх.
- Зараз в Україні театральний бум. Глядачі у захопленні від новітніх постановок класичних творів, у яких часто нічого не залишається від змісту, окрім назви. Чим небезпечний такий театр, на вашу думку, і де проходить межа між новаторством та зловживанням класикою?
- Я не згоден з тим, що це «театральний бум». Глядач просто переорієнтувався. Тривалий час ми годували російських гастролерів, а тепер, коли ця «годівничка» для них закрилася, український глядач нарешті повернувся до своїх, вітчизняних театрів, переставши годувати інтрудерів.
Щодо новаторства, я вважаю, що до класики треба ставитися, як до святого письма. Його можна вивчати та інтерпретувати, але ніколи не можна змінювати основний зміст. Межа між новаторством і зловживанням проходить там, де авторський задум і дух твору руйнуються заради епатажу. Я за те, щоб класика залишалася класикою, а новаторство шукало свої форми у нових, сучасних п'єсах.
- Чи має режисер моральний обов’язок перед глядачем? Якщо так, то в чому він полягає і чи змінилося ваше ставлення до цього питання з початком повномасштабної війни?
- Звичайно. До появи телебачення та інтернету театр був чи не єдиною трибуною, з якої можна було почути правдиве слово. Цей обов'язок стосується всіх, хто працює в театрі. Недарма Іван Карпенко-Карий писав: «Сцена - мій кумир, театр - священний храм для мене». З початком повномасштабної війни цей обов'язок став ще вагомішим. Театр сьогодні - це не просто розвага, а трибуна для просвіти і пропаганди у її найкращому сенсі. Ми повинні допомагати глядачеві осмислити те, що відбувається, давати йому сили і надію, а також виховувати повагу до власної культури.
- Чи готові ви до прем'єри? Які найнесподіваніші складнощі виникали під час роботи над постановкою і як ви їх долали?
- До прем'єри залишився тиждень, тож сподіваюся, що ми встигнемо з усім впоратися. Найбільшою складністю, з якою ми стикаємося, є недостатнє фінансування. Тернопільський театр ніколи не був у надлишку коштів, а під час війни ця проблема стала ще гострішою. Здавалося б, що зараз не до мистецтва, але я наполегливо раджу місцевій адміністрації звернути увагу на фінансування театру. Саме культура є нашою зброєю. Вона несе правдиве слово, виховує патріотизм і є неоціненною інвестицією в майбутнє нашої нації.
- Оскільки дія відбувається в Неаполі, а прем’єра - в Тернополі, чи знайшли ви щось спільне між цими двома містами? Як тернопільський дух інтегрувався в італійську історію?
- Навіть якщо відкинути схожість у назвах, я думаю, що між українцями та італійцями є багато спільного. Ми обидва емоційні, запальні та дуже співучі народи. Ми цінуємо сімейні зв’язки та гостинність. Хоча дія п’єси відбувається в Неаполі, вона розповідає про універсальні почуття: біль розлуки, прагнення до кращого життя, любов. Сьогодні, коли багато українських жінок шукають притулку за кордоном, ця історія набуває особливого, болючого звучання. У нашій постановці Неаполь став символом будь-якого міста, де українці змушені шукати прихистку. Ми показуємо не лише їхні страждання, але й їхню силу, незламний дух та впевненість у дні прийдешньому.
- Чому варто подивитися виставу «Тернопільська Неаполітана»? Чим вона буде цікава саме для тернополян?
- Наша вистава про надію і любов, а цього зараз так бракує в суспільстві. «Тернопільська Неаполітана» - це історія, що глибоко резонує з сьогоденням, адже вона розповідає про долі українських жінок, які через війну змушені були покинути свої домівки. Ця постановка буде цікавою і близькою не лише тернополянам, але і багатьом внутрішньо переміщеним особам, для яких Тернопіль став тимчасовим, або новим домом. Тому, запрошую усіх до Тернопільського академічного українського драматичного театру ім Т. Г.Шевченка на «Тернопільську Неаполітану». Це не лише можливість побачити зворушливе театральне дійство та блискучу гру акторів, але й нагода пройнятися історією, що пишеться зараз… на наших очах.
Розмовляв
Богдан КУШНІР
