Січового стрільця у незвичній іпостасі побачили тернополяни у минулі вихідні. Вперше на сцені Тернопільського академічного драмтеатру ім. Тараса Шевченка відбулася прем’єра романтичної оперети Ярослава Барнича «Шаріка, або Кохання січового стрільця» у постановці відомого режисера, народного артиста України Федора Стригуна. До речі, дехто із сучасників стверджував, що п’єса – автобіографічна і в її основу композитор поклав спогади про власні переживання.
Вдивляючись в обличчя на старих світлинах або читаючи спогади тих років, здається, що ці вояки насправді викарбувані з граніту чи криці – цілеспрямовані, вольові, віддані Україні. І раптом січовий стрілець закохався та ще й у мадярку. І полилася чарівна мелодія романсу або стрілецької пісні. До речі, півсторіччя потому деякі з них знову зазвучали у виконанні неперевершеної Квітки Цісик. Важко повірити, що оперету «Шаріка» Ярослав Барнич написав у 1934 році. Тим не менше, до 1939-го вона з успіхом ішла на сценах багатьох галицьких театрів. Романтичну історію кохання юної угорки Шаріки (Юлія Хміль) та поручника кінноти УСС Степана Балинського (Борис Репка)
підкреслювала лірична музика та ніжні слова романсів. – Ви знаєте, ми втратили покоління початку минулого століття – січових стрільців, – зазначив режисер-постановник Федір Стригун. – Це покоління романтики, поезії, музики, духовного аристократизму. Я завжди схилявся і буду схилятися перед цими людьми. Хочеться, щоб по них залишилася світла пам’ять, бо вони починали боротьбу за незалежність України ще на початку минулого століття. Повірте, пройде 100, 200, 300 років, а музика ця буде жити, і ми завжди будемо співати ці пісні і згадувати січових стрільців. Та не дарма у декораціях, немов краплини крові чи символ закоханого серця, головний художник театру Григорій Лоїк розмістив червоні рубіни. Вони символізують і палке кохання, і кров загиблих (адже герої постійно згадують війну, хоча бойових дій на сцені не відбувається), і суто як модерністський прийом. – Концептуально п’єса ділиться на 4 картини: дії першої та останньої відбуваються в Україні. Її символізує старовинне чорно-біле фото тернопільської катедри, - зазначив Григорій Лоїк. – А от другої і третьої – за 15 років перед цим у невеличкому мадярському містечку,
а щоб глядачеві легше було уявити тодішні кордони та де воювали січові стрільці, розміщено назву «Хуст». Не випадково у першій-четвертій діях одяг дійових осіб і декорацій – чорно-білий, але не чіткий, а ніби трохи розмитий та зведений до сірості. Це як уособлення простих буднів. Натомість дії в Угорщині відбуваються на тлі яскравих кольорів. «Це як у дитинстві, підсвідомо людина вважає ці роки найщасливішими в своєму житті. Тому й ті спогади – яскраві та веселі», – зауважує художник. До речі, досить незвично Г. Лоїк оформив програмку вистави. Вона нагадує картину відомого чеського художника Альфонса Мухи «Зодіак», риси ж обличчя нагадують личко Шаріки (точніше, актриси Юлії Хміль). Робота виконана у стилі модерн, засновником якого і вважають славетного чеха. Щоправда, як доповнення – на плечі красуні лежить кашкет січовика та лілія – улюблена квітка королів і Альфонса Мухи. Аналізуючи виставу в цілому, театрознавець Марта Подкович визнала, що спектакль викликає неоднозначне враження: «З одного боку, вистава цікава, багатогранна, однак багато зауважень щодо темпу ритму.
Але насамперед потрібно відзначити легку, пластичну гру актора Євгена Лаціка (у виставі він Клим Гусак, джура поручника Балинського – авт.), адже це романтична оперета. Те, що він робить, виправдано органічно. Разом зі Світланою Прокоповою (прислуга Марійка) вони прекрасно виконали пісню у 2-ій частині. Загалом їх дует був цікавим, органічним. А от Юлії Хміль ще треба рости і працювати над собою. Актор повинен не тільки щось говорити, а робити це з підтекстом, всієї сутністю передавати стан і переживання свого персонажа. Тим часом її героїня легка, чарівна, але не має якоїсь іскри». – Проте мене вразила суцільна розпуста героїв: розгульні січовики та ласі до хлопців дівчата, - зауважила Марта Михайлівна. – У такого метра, як Федір Стригун, хотілось би бачити щось вічне, а не спекуляцію на тваринницьких інстинктах. Наостанок – щодо тривалості вистави. Майже 3 години – це занадто. За законами сцени, якщо перша дія може тривати й півтора години, то друга – максимум 45 хвилин. Режисера-постановника виправдовують лише чудові романси-танго та стрілецькі пісні Ярослава Барнича. Та як не згадати жахливі сторінки в історії оперети. У 1942 році після прем’єри оперети в Івано-Франківську всіх акторів та глядачів арештувало гестапо, а потім 42-х чоловік розстріляли. - Ярослав Барнич повернувся до Львова сивим, - розповів Федір Стригун. – Незабаром він емігрував до Америки, довший час жив у штаті Огайо, там, у Клівленді, його і поховано… Жанна Попович («Номер один»)
