«У мене дуже погане передчуття», – телефоном зізнався своїй дівчині боєць батальйону «Айдар» Орест Квач. А за три дні, 27 липня, хлопець підірвався на міні… До рідних Заліщиків тіло у цинковій труні доправили 31 липня. На похорон молодого героя зібралися чи не усі мешканці Заліщиків, а також з Києва й інших куточків України. Рідні й дотепер не можуть оговтатися від пережитого горя.
– Мені приснився вирваний зуб з кров’ю, кажуть, що то до покійника… Навіть не думала, що сон стане віщим, – зітхає мати героя Алла Василівна. – На Схід Орест уперше поїхав наприкінці червня, а потім, коли оголосили перемир’я, повернувся. Я дуже хвилювалася, щодня молилася за нього… Коли він вдруге зібрався на Схід, то заборонив дівчині і старшому братові говорити мені про це – не хотів тривожити. Про його загибель чоловік дізнався з інтернету. Як нині пам’ятаю, прийшов до мене весь сполотнілий і сказав, що Ореста вже нема… Я до останнього не вірила, допоки труну не привезли.
Окрім Ореста, у батьків ще четверо дітей – двоє братів і дві сестри, наймолодшій тільки два з половиною роки.
– Коли Орест був маленьким, завжди грався у війну, – продовжує розповідь пані Алла. – Колекціонував солдатиків, а коли їх під руками не було, то створював «армію» із сірників, копійок… Завжди хотів стати військовим. Після дев’ятого класу вступив до Київського ліцею ім. І. Богуна. Планував бути розвідником, але я його відраджувала, відтак пішов вчитися на юриста до Київського національного економічного університету.
За словами Алли Василівни, Орест завше вирізнявся порядністю та загостреним відчуттям справедливості. Він міг до ранку сперечатися, що в Україні можна щось змінити, але кожен повинен почати з себе… Завжди був за натурою лідером, умів збирати біля себе людей.
– Мені якось дорікнули, що, мовляв, треба було його нікуди не відпускати, – каже мати. – А він що, дитина мала, що можна зачинити в хаті? Орест був дуже впертий, якщо щось вирішив, то переконати його було неможливо. Я навіть не здивувалася, що син поїхав воювати на Схід. Може, якби мені сказали, що він там, то я б його вимолила.
Хлопці на поминках розповідали, що коли Орест був на Майдані, то куля снайпера пролетіла на відстані п’яти сантиметрів від його сонної артерії,
однак син мені так і не зізнався. Я того дня неначе прикипіла до екрана, коли вели пряму трансляцію з Інститутської, і просила Господа врятувати мою дитину… Бачте, тоді вимолила… Взагалі я вважаю, що це була війна не для Ореста, бо тут багато брехні, підлості, ницості. Йому б у добу лицарів народитися. Займаючись бойовими мистецтвами, він ніколи не бив противника у його слабке місце, навіть коли знав, що там був колись перелом, він не хотів такої перемоги.
Останньою з Орестом розмовляла його дівчина Тетяна. У ЗМІ розповідали, що хлопця впізнали лише за нашивкою, яку вона йому подарувала.
– 23 липня в Ореста був день народження, він зателефонував мені, ми того дня чи не найдовше змогли поговорити, – розповідає Тетяна. – Казав, що в нього погане передчуття, я заспокоювала, що то, очевидно, від перенапруження. 27 липня я ніяк не могла додзвонитися до Ореста, телефон був вимкнений. Потім отримала від його товариша смс-ку про те, що в «Айдарі» дуже великі втрати… Я цілу ніч не могла заснути. Орест так і не виходив на зв’язок, хоча завжди телефонував якщо не зі свого телефону,
то з чужого, щоб сказати, що з ним усе гаразд. Тоді я помалу почала розуміти, що Ореста вже немає… Орест із Тетяною планували одружитися. Дівчина розповіла, що Орест молодший від неї на п’ять років, але це його не лякало.
– Ми познайомилися чотири роки тому, його залицяння я всерйоз не сприймала, як-не-як, п’ять років різниці, – згадує Тетяна. – Але Орест не відступав. Упродовж року ми листувалися, а якось зустрілися на Андріївському узвозі й Орест запропонував прогулятися. Ми пішли до замку Річарда. Саме там він розповів, що заповітною мрією Річарда було взяття Єрусалима, але вона так і не здійснилася. А потім додав, що я є його Єрусалимом… Ці слова мене просто вразили. Відтоді ми не розлучалися.
Після похорону Тетяна на деякий час залишилася у батьків Ореста, каже, що разом горе пережити легше… Нова Тернопільська газета
