Освіта та освітянські проблеми завжди були актуальними в нашому суспільстві. Багато хто з можновладців правдиво або ж вдавано переймався бідами й турботами наших педагогів.
Однак провести якісну освітню реформу не спромігся ніхто. Певні позитивні зрушення відбулися за президентства В. Ющенка, які дозволили вихідцям із небагатих сімей стати студентами успішних та престижних вузів. Але попри все це ситуація всередині галузі залишається досить напруженою і з невизначеними орієнтирами. Вищі навчальні заклади та середньо-спеціальні знаходяться у постійному пошуку, активних і не завжди якісних змінах. А ось проблемами середньої школи, яка після батьків є найважливішою виховною ланкою в нашому суспільстві, реально ніхто не займався. Проведемо більш предметну розмову на прикладі Гусятинщини. Пише Номер один Загалом у районі понад 20 шкіл I-III ступенів, така ж кількість шкіл I-II ступенів та близько десятка – I ст. Проблеми з наповненням класів відчувають більше половини освітніх закладів. Йде тенденція до зменшення чисельності школярів, є школи, де лишень декілька дітей пішло у перший клас.
Лишень тільки цього року на межі закриття знаходяться декілька навчальних закладів. Так, лише завдяки активній позиції батьків вдалося зберегти початкову школу в селі Монастариха. Натомість близько двох років тому закрито Лежанівську школу I ст. Більшість учнів змушені добиратися до школи за 10 км. Зрозуміло, що заради цього створена державна програма “Шкільний автобус”, але не завжди така ситуація задовольняє школярів і їх батьків.
Ну і варто сказати про ситуацію серед вчительських колективів. 90% працівників – це жінки. Брак педагогів-чоловіків цілком очевидний. А звідси недостатнє чоловіче виховання у школі. Кількість працівників, як правило, збільшується, причому зменшується тижневе навантаження, що природно відбивається на заробітній платі. Є вчительські колективи, де освітяни працюють по 4-6 годин на тиждень. І, як правило, це виливається у конфліктні ситуації в середині колективу. Молоді педагоги рідко йдуть працювати у віддалені села. Як правило, цим користуються лише чоловіки, щоб, досягнувши 25-річного віку, назавжди розпрощатись із школою. Адже Закон України “Про військовий обов’язок» звільняє від служби у війську сільських педагогів.
А між тим, на одну третю працівники сфери освіти – це пенсіонери. Зрозуміло, що це досвід, величезна практика з одного боку, а з іншого – неодноразово доводилось чути від молодих вчителів: “А куди ж мені подітись?” Ну а пропозиції породжують попит. От і гуляють «такси» за право працювати від 300 до 1000 у.о. Ці гроші осідають у керівників навчальних закладів. Непоодинокі конфронтації простих вчителів із керівником. Але страх та вирішення спірних питань на користь директора змушує багатьох надовго замовкнути. В особі попереднього керівника освітян марно було сподіватись на виважене та толерантне ставлення до вчителів, але, на щастя, його час уже в минулому.
Прийшли зміни, ініційовані самим часом. Відбулась газифікація майже усіх навчальних закладів району, в багатьох школах збудували газові котельні, що додатково залучило до роботи 2-3 осіб. Збільшено доплату за класне керівництво та гурткову роботу. Правова обізнаність учнів на декілька порядків вища, ніж це було за радянської доби. Зникає дискримінаційне ставлення до учнів, які не встигають опанувати шкільний матеріал. Центральною особою в школі стає учень. Особливо це стало помітно в останнє десятиліття, бо із власної радянської практики мало хто з нас уникнув фізичного покарання в школі. Батьки не завжди на це реагували, вважаючи це пережитком старої польської школи виховання. Приємно відзначити, що є такі педагоги, які дбають про дітей, як про своїх рідних. Ось тоді на все життя образ такого вчителя стає дороговказом. Приємно згадувати через роки того або іншого вчителя, якого шанобливо називаєш наставником чи просто розумною людиною. Хочеться вірити, що українське суспільство спроможне підняти школу на якісно вищий європейський рівень…
