На Тернопіллі є особливі куточки, де ніби захований якийсь магніт. Тебе щораз туди тягне, щоб відпочити, відновити рівновагу душевних сил, розбалансованих хитавицею буднів і нашого неприкаяного життя. У таких місцях закладали монастирі, вибираючи, де є чиста джерельна, а надто падаюча, вода — водоспади. Учені-атеїсти так пояснювали цілющу силу цих місць: мовляв, бризки води іонізують повітря і це позитивно впливає на людський організм. Але ж скільки є таких закутків, де і вода спокійна, а побудеш тут півгодини і ніби заново на світ народився. У тому ряду і урочище Монастирок, що на околиці Лісників — західного передмістя Бережан. Найпримітнішою деталлю цього урочища є, звичайно, камінь-останець, що імпозантно підноситься на взгір’ї в оточенні струнких буків. Він не одинак. В окрузі їх розкидано немало, але ті дрібніші. А тут семиметрове верзило з вапняково-піскових утворень. Він схожий на того, що дав назву містечку Підкамінь на Львівщині. Правда, тамтешній з кварцяного пісковика і на дев’ять метрів вищий. Ще масивніша природна брила з червоного граніту,
яку назвали Пунтукасом, прикрашає сонячну галявину відомого Антикщанського бору в Литві. Цікаво, що над усіма цими пам’ятками природи витає одна і та ж легенда. Її в свій час розповів конюх-кріпак Федір Кружилка із Вишневецького замку Тарасові Шевченку, коли той подорожував Волинню. Буцімто давно-давно літав над землею чортяка. Чинив людям усілякі прикрощі, завалював каменюками орні поля. А найбільший припас, щоб придушити ним тамтешній кляштор — обитель Божу, а, може, і саму Почаївську лавру. Ніс його нечистий на мізинці, а тут якраз заспівали треті півні. Дідько з несподіванки стрепенувся, каменюка зірвалася, гепнулася на землю і навіки застигла на подив людям. У 1905-му вже вісімдесятирічний Кружилка розповідав ту легенду і про своє спілкування з Тарасом Григоровичем академіку В.Щурату, який усе те записав.
