За що – любити Тернопіль, а чого – вимагати від влади? …або знову про те, чи можна любити найрідніших за те, чого вони не можуть не робити.
Критика гучних зізнань тернополян , котрінамагаються переконати нас з десятків вуличних бордів у своїй «неупередженій любові» до рідного міста, неодноразово уже з’являлася на сторінках соціальних мереж. «Люблю за проїзди», «Люблю за зупинки», «Люблю за тротуари», «Люблю за годинник»,–запевняють нас щирі прихильники діяльності нинішньої міської влади. Вони – запевняють, ами – не віримо.
Не віримо, бо за звичною людською логікою, поняття «любов» не може йти поруч із побутовим і рутинним. Хіба маму люблять за те, що купила для доньки зубну пасту і надала змогу почистити зуби, а тата – за те, що придбав для сина зимові шкарпетки з черевиками? Батьки як відповідальні особи мають перед дітьми певні обов’язки, яких вони не можуть не виконувати: не можуть не годувати, не водити в школу, не купувати іграшки і одяг, не турбуватися про затишне і тепле житло.
Влада ж, яка, завдяки довірі тернополян, отримала батьківське право управління містом, набула разом із ним чималий вантаж відповідальності і обов’язків: зобов’язана будувати комфортні зупинки і міжбудинкові проїзди, дбати про міський транспорт, фонтани і парки… А міська громада аж ніяк не зобов’язана владу за це любити- достатньо визнавати належне за належне, і контролювати виконання обіцянок.
А любити рідне місто можна: за те, що гарне, що – неповторне, що багате на щирих і відкритих людей. Любімо Тернопіль за шум озера, за шепіт каштанів, за аромат бузку… Любімо за пахощі смаколиків з улюбленої пекарні….
Любов – не матеріальна субстанція, і «любов за між будинкові проїзди» - щонайменше нещирість, а швидше за все – просто обман.
Олена Абакумова, «Громадський рух «Народний контроль»
