Для початку із Ужгорода просто виявилося нереально виїхати – рейсовий автобус на 6.30 маршрутом «Ужгород – Міжгір’я» просто не приїхав. Касирка, знизавши плечима, заявила, що автостанція (яка, до речі, за день до цього продала нам два квитки), сказала, що це провина перевізника, а ніяк не їхня. Наступний автобус відправлявся аж о 8.00. Тож довелося байдикувати на станції. Цікаво: на самому квитку тепер пишуть, що «Туалет на автостанції безкоштовно», але при потребі довелося платити одну гривню – те, що пасажири можуть ним користуватися за потреби, ніхто із грозних вахтерш унітазового царства не знає, хоча саме за ці додаткові послуги у вартості на квиток нараховують станційний збір.
Дорога до Міжгір’я не близька, тож тільки о 12.00 автобус потрапив до райцентру, запізнившись (звісно, ненароком) на 40 хвилин.
Те, що по дорозі він постійно добирав випадкових пасажирів, котрі набилися в салон, як оселедці в у діжку, нікого так і не схвилювало.
У самому Міжгір’ї стало цікавіше – виявилося, що попри запевнення ужгородських касирів та розклад руху по станції, який опубліковано на офіційному сайті «Закарпатавтотрансу»,
згідно якого існує регулярний рейс «Міжгір’я – Синевирська Поляна», у вихідні та святкові дні він не працює. Себто «дикий» турист, котрий не має авто чи не охоплений туристичним туром має тільки один вихід – їхати до озера на таксі. Забігаючи наперед, скажу, що тільки із нашого рейсу 10 чоловік того дня дісталися Синевиру – ми їх там потім побачили. Загалом у межах Синевирського озера працює щонайменше двох десятків баз, із ціновою політикою починаючи від сотні гривень за ліжко-місце у економ класі, закінчуючи багатотисячним апартаментами. Людей, бажаючих побачити одну із дивовиж України більш ніж достатньо – принаймні на час нашого перебування тут було людніше, аніж на Майдані. Тому логічне запитання: невже власники баз настільки не зацікавлені в клієнтах, що не можуть спромогтися організувати бодай один комерційний рейс на добу? Бо ж не кожен має можливість потрапити до Синевира власним авто… – Ми приїхали із Києва, – розповідає гостя нашого краю Людмила. – Поселилися у Мукачеві, ще планували потрапити до термальних басейнів Берегова та в Ужгород.
На Закарпатті вперше.
В інтернеті вичитали, що безпроблемно із Міжгір’я можемо дістатися до озера. Плануючи поїздку на один день, не знаємо, що й робити.
Останній автобус у у бік Ужгорода-Мукачева – о третій дня. Зараз перша, тож не зрозуміло: повертатися назад чи якимось дивом добиратися до Синевира, не знаючи навіть, чи зможемо там десь зупинися на ніч.
До речі, видзвонюючи всі бази, контакти яких вдалося знайти в інтернеті, забронювати номер наперед не вдалося. Однак знайомі порадили винайняти кімнатку у приватному секторі – мовляв, місцеві мешканці радо здадуть ліжко гостям.
Втім, по порядку. Аби потрапити із Міжгір’я до Синевирської Поляни, довелося шукати таксі. Запросили із нас 250 гривень, потім вдалося знайти доброго дядька на старезному «Москвичеві», який погодився поїхати за 160 грн. Вздовж траси – в інтернеті написано, що це 30 км, а насправді виявилося 45, не вдалося помітити жодної заправки. Тож коли нашого таксиста німецькі туристи просили відвезти їх у скансен-музей в Колочаву, йому довелося відмовитися відмовитися через елементарний страх не доїхати через брак бензину.
Потрапивши до села, ми так і не змогли поселитися – через святкові дні всі бази були зайняті. Дуже важко, але вдалося знайти когось, чиї знайомі здавали кімнати. Але розрахуватися авансом також виявилося складно – до села від іходу в озеро – 3 кілометри. Насправді виявилося 4,5. Далі до хати, де ми мали зупинитися, ще зо 3 км. Тож мова про те, щоб «пройтися», як наївно сподівалися наші нові київські брати по нещастю, аж ніяк не виходило. Тож з горем навпіл вирішивши питання із поселенням, ми, зрештою, попрямували до озера. Вхід, як і було – платний. 10 гривень із дорослого і 2 – з дитини. Від 20 до 790 грн – в’їзд на авто, мотоциклі чи автобусі. Зрештою, те, що на території національного парку більше транспорту, ніж в Ужгороді у години пік, нікого тепер не хвилює. Пройти пішохідному туристу тут практично не можливо і замість насолоджуватися неквапливою подорожжю і слухати пташиний спів, тільки-но й думаєш, аби не потрапити під колеса. У самісінькому центрі – то тут, то там палають багаття і стоять палатки – хоча раніше це дозволялося тільки у строго відведених під це місцях.
Від входу до озера – 1200 метрів, майже вдвічі більше займає коло навколо дуже змілілого озера, та й дорога назад. Жодних зручностей для людей, звісно, не передбачено. Червоніючи, довелося пояснювати киянам, що «нема тут ніяких ні туалетів, ні навіть біотуалетів». Хіба, пропускаючи такий потік туристів, важко перейнятися найнеобхіднішим? Як-не як одне із 7 чудес України? Питання риторичне. Тож сміття в радіусі 100 метрів навколо озера тепер просто-таки феєричне.
Окрема тема – публіка. Гомін щонайменше десятка знайомих і не дуже мов, сувеніри, бринза, гуні і … 8 молодиків, котрі в п’яному екстазі і прапорами замість верхнього одягу, горлають пісень і з’ясовують у перехожих, чи вони бува не москалі. Іноземці знімають патріотів на мобільні телефони, туристи плюються, але зачіпати патріотів, котрі, до того ж, озброєні битками, ніхто не наважується. Зрештою, закінчилося тим, що один, найвойовничіший, просто заснув посеред дороги. І не зрозуміло: якщо його зараз копнути, це сприйметься як приведення напівтрупа до тями, або як наруга над національною символікою – воно ж бо у прапор загорнуте… Власне метою поїздки було – познайомити дитини із нашою національною гордістю,
бо так склалося, що донька озеро Синевир бачила тільки на фотографіях. Тож замість поїхати в ще раніше обіцяні Кошіце, поїхали до Синевира. Про що таки там пошкодували. Бо ж окремої розмови вартує розповідь про дорогу додому.
Довелося о 8 ранку скористатися пропозицією привітної господині (до речі, 80 грн. з чоловіка обійшлася нам ночівля) і поїхати за 20грн. з носа у Міжгір’я.
Раніше запланований візити у НПП «Синевир», у заповідних до бурих ведмедів таки довелося відкласти, причому, підозрюю, назавжди – якби навіть ми наважилися і пройшли до нього 7 кілометрів (за картою), то не встигли б на останній рейс із Міжгір’я на Ужгород о 15.00. І, звісно, знову ж би довелося дзвонити вже знайомому таксисту і викласти чергові 160 гривень.
Зрештою, мрія познайомити дитину із Синевиром, а киян, (які так і залишилися із нами до останнього) із національною кухнею, обійшлася мені майже у 2000 гривень. Для порівняння: дводенний вояж на Новий рік у Будапешт нам обійшовся на 200 гривень дешевше. І електрички там не запізнювалися… Людмила Орос, Закарпатська правда
