Звернення до психотерапевта у межових пацієнтів є цілком звичайними: ситуація в родині, стосунки, робочі відносини. Запит доволі розмитий – «не знаю, що робити?», «мені погано, допоможіть», «хочу заспокоїтися»… Згодом, виявляється, що зовнішня ситуація – стимул, який викликає сильнішу емоційну реакцію, ніж необхідно для переживання тут і тепер. Виникає відчуття, що емоції клієнта, пацієнта затоплять реальність психотерапевта. Підопічний несвідомо створює власну «психотичну» реальність, куди майстерно втягує оточуючих, наділяючи певною роллю. І якщо психотерапевт піде в цьому випадку за пацієнтом, клієнтом, як то інколи передбачає психотерапевтичний процес, тоді посилиться афект і симптом.
Отже, в роботі з межовим розладом особистості психотерапевт має добре відчувати власну реальність, йти поряд, але не «за пацієнтом/клієнтом». Це виглядає так, що ви подаєте руку допомоги, але не хапаєте самі підопічного, щоб витягти його з суб’єктивної реальності. Це допоможе межовій особистості не потонути у власних переживаннях і відчути опору, відновить здатність вступати в контакт.
Повага є не просто етичною нормою для психотерапевта у роботі з borderline. Це важливий компонент взаємодії, який дозволяє зберегти контакт, і якщо не зробити краще, то й не погіршити ситуацію.
Витримуючи афекти borderline психотерапевт стає «доброю мамою», яка витримує сильні переживання «власної дитини». Цим самим у психотерапевтичній взаємодії виникає новий для межової особистості досвід витримувати самого себе, свій біль. Усвідомлюється досвід, що біль, навіть дуже сильний та інтенсивний, не вбиває. Власне, відбувається корекція ранніх материнсько-дитячих стосунків, в яких мати є «контейнером» для «токсичних» дитячих переживань. Завдяки такому переносу стається емоційне «підростання» межової особистості.
Психотерапевтичний вплив здійснюватиметься на тлі консультування – підтримки у вирішенні нагальних життєвих питань, які є темою звернення пацієнта, клієнта. Вони справді стають непосильною ношею, бо викликають розгубленість, суїцидальну поведінку, демонстративність.
Наступною сходинкою в особистісному рості буде робота, спрямована на вміння бачити себе. Віднайти внутрішнє «дзеркало» borderline.
Бачити себе і витримувати себе – ознаки дорослості та виходу з межі в норму. Це доволі глибинна робота і тому тривала.
Психотерапія borderline необхідна і можлива. Вона доволі довга у часі, адже «підростання» потребує часу. Перші 4-6 місяців – кількаразові зустрічі на тиждень, далі від 6 місяців до півтора року - 1 раз на тиждень-півтора і в подальшому – одна зустріч на 2-3 тижні.
З позиції пацієнта, клієнта така тривалість викликає спротив. Люди згодні ціле життя страждати і важко погоджуються працювати над собою, щоб покращити якість життя. До цього додаються стереотипи про роботу психотерапевта – 2-3 зустрічі змінять мене чи ситуацію. Ну, або ж простіше прийняти пігулку. Для фармакологічних компаній такі пацієнти споживають найбільше ліків різних груп – від вітамінів та харчових добавок, серцево-судинних препаратів - до антидепресантів та нейролептиків. Тож, ще не скоро настане час, коли замість пігулок вам порадять психотерапію.
З позиції психотерапевта, borderline вартують того, щоб ними займатися, тому що змушують психотерапевта весь час вдосконалювати власну майстерність та працювати зі своїми почуттями.
Наталія Братасюк
Читайте також
Borderline: від любові до ненависті – один крок
Borderline: чорно-білі барви життя
Більше на цю тему читайте тут
