Так само мило читається, якщо у заголовку написати берегівські свалявчани, адже у будь-якому випадку йдеться про людей, які є уродженцями окремо взятої передгірської місцевості у центрі Закарпаття.
Рядові учителька та медсестра, дояр, лауреат Держпремії України, екс-прокурор, голова райсуду, нинішній начальник поліції, відомий священик, журналіст, кіоскерша, торгаші – ось неповний перелік професій, які репрезентують мої славні земляки. Готуючи матеріал до друку про вихідців зі Свалявщини, вже подумки був з іншими умовними земляцтвами – з Іршавщини, Міжгірщини, Великоберезнянщини, Воловеччини, Тячівського та Мукачівського районів. Бо такі формальні товариства можна розшукати в кожному регіоні. Навіть на Свалявщині чи в будь-якій іншій місцевості є люди із дещо віддаленіших країв – Івано-Франківщини, Львівщини, Волинської, Черкаської, Сумської областей тощо. Зрештою, вони знайдуться у кожному районі, адже відколи існує життя, народ схильний мігрувати та на нових землях осідати. Можливо, що когось здивую, але тільки з одного Верхнього Студеного на Берегівщині та у місті живуть близько ста родин.
У пожовклому від часу блокноті – понад сорок прізвищ, кого у прикордонне Берегово та довколишні населені пункти закинула доля з цього передгірського краю. Охоплено певну епоху – 60-80 роки минулого століття та наші, не такі вже й далекі часи. Рапортую читачеві: у даному переліку й автор цієї статті. А ще Свалявський район “делегував” сюди чимало осіб, яких, на жаль, серед нас уже немає – за старістю чи від хвороб відійшли у потойбіччя. Та пам’ять про них живе у серцях рідних, друзів, знайомих, сусідів і колег. Траплялося й таке, що молоді люди обручилися й через певний час їхні серця наказали жити по-різному. У житті буває всяке. Хтось не витримав ритму на роботі й змушений був знову додому повер¬татися чи у інші регіони “емігрувати”. А дехто гарно та надійно кинув якір, є навіть сім’ї інтернаціональні. Приміром, красень-Іван Цанько прагнув закріпитися у селі Батрадь, де був одружений на місцевій угорці. Але сталося так, що голову молодому чоловіку “закрутила” інша й він опинився знову в Сваляві. А ось священик греко-католицької парафії Володимир Маргітич такі рядки у своїй біографії має,
що подібного нікому не хочеться бажати. Він і нині служить та молиться Богу з мирянами, хоча вже має 86 літ. Відбуваючи заслання у Мордовії, за ґратами його висвятив сам кардинал Йосип Сліпий. Ось яка мужня постать живе у Берегові, хоча пуповина цієї нескореної людини “закопана” у селі Неліпино, що під полониною Стій. Є також інші солідні люди з цього району, які гідно живуть та славно працюють, збагачуючи економічний і духовний потенціал Берегова та всього району. Звісно, трудові справи вершать разом із угорцями, що є абсолютно об’єктивним і закономірним фактором. Цим, зрештою, і багата палітра цього унікального регіону. Згодом довелося подружитися з іншими мешканцями Свалявщини, які з тих чи інших обставин працювали та жили на Берегівщині.
Прибувши після завершення навчання у Львівському держуніверситеті на роботу в редакцію тодішньої газети “Червоний прапор” (нині “Вісник Берегівщини”) на посаду кореспондента-організатора районного радіомовлення, поселився в гуртожитку колишнього консервного заводу. Саме там і познайомився із земляками-свалявчанами, зокрема,
слідчим райвідділу внутрішніх справ, молодим офіцером Михайлом Яновичем, головою райсуду Іваном Балогом, якого на малій батьківщині тямлять як чудового футболіста, а в Берегові був затятим волейболістом. Цій спортивній “перекваліфікації” завжди дивувався освітянин Степан Гопак. До речі, Балог із Яновичем училися у Харківському юридичному інституті й народилися відповідно у селах Плав’є та Неліпино. Перший із дружиною-стройненчанкою згодом повернувся на Свалявщину, відтак емігрував десь аж за кордон, контакти з ним, на жаль, утратив. Комунікую з братом Василем-дальнобійником і сестрою Оленою. Із другим товаришував до останніх днів його життя. Особливо здружилися, коли я став народним засідателем, допомагав І. Балогу готувати статті під рубрикою “Із зали суду” в районну та обласні газети. Хоча прикро про це писати, однак свалявчанин Балог, як і його дружина-львів’янка Дарія, завершили свій земний похід по через рік кілька літ тому. Донька Ліля, лікар за фахом, працює за кордоном, а син Олександр утретє поїхав у АТО – на цей раз служить за контрактом в одному з підрозділів 128-ої бригади.
На перших порах ці чоловіки були моєю опорою, допомагали мені, новоприбульцю, порадами. А потім підказали, що у с. В. Бакта, де тоді ще діяла обласна сільськогосподарська станція (директор – майбутній академік В. Шепа), живе і працює ще один виходець зі Свалявщини, відомий дояр-п’ятитисячник Михайло Попович із 1937 р. н. Приїхавши якось до нього брати інтерв’ю, я назвав прізвище Папіш. Він одразу якось аж стрепенувся та запитав, чи, бува, не з тих країв, звідкіля й він? Коли відповів, що моя мала батьківщина – село Дусино, вельми зрадів, бо його дитинство і юність проминули у сусідніх Росошах. На жаль, у 5 років залишився напівсиротою, а коли трохи виріс, із дядьком приїхав на Берегівщину та влаштувався телятником. Починаючи із 1975 р., він понад 20 літ працював доярем на племінній фермі буро-карпатської породи корів – від кожної з них надоював понад 5 тис. літрів молока й очолював першість у районному та обласному змаганні серед тваринників. Був нагороджений орденами “Знак пошани”, “Жовтневої революції” та ім. Леніна, а у 1985 році його труд відзначили Держав¬ною премією УРСР.
Отже, свалявсько-берегівський лауреат (незважаючи на такі регалії, про нього у Вікіпедії немає жодної інформації). Донька Тетяна пра¬цювала у приймальні колишнього директора НДІ АПВ (син Михайло також живе у цьому селі), вона залюбки розпо¬відає про свого зна¬ного і, що головне, навдивовижу працьовитого та поряд¬ного нянька. Не стало його у 1996 р., прожив мій уславлений дояр-земляк малувато – усього 59 літ. Згодом від нього, а також від заступ¬ника директора обласної сільськогосподарської дослідної станції Олександра Сабелка довідався, що у В. Бакті живуть Шиповичі, Чави, родовід яких теж із цих свалявських сіл. Приміром, Семен Шипович мав двох доньок, одна з яких на ім’я Марія стала дружиною Миколи Бідзілі, почесного керманича Товариства закарпатців у Києві, вченого-біолога. А ось Марія Мельник (у дівоцтві Чава) працює у районному управлінні праці та соціального захисту населення Берегівської РДА, опікується літніми людьми. Нещодавно спілкувалися, згадували, якими були її батьки (матері не стало нещодавно), інші родичі. Коли у червневій автоаварії загинув її двоюрідний брат Михайло Чава (трагедія сталася у с.
Росоші), по-особливому переживала, адже бачилися таки давненько.Слід сказати, що В. Бакта – мала батьківщина Івана Федиковича (двоюрідного брата Павла Федиковича з Березників, який опікував аграрний комплекс усієї області), Михайла Лібака та родини Яника. Із Березників родом і Оксана Лахманич, яка після заміжжя за мужіївця узяла прізвище Костур і працює юристом у РДА (його батько, як дід О. В. Костур, – лікарі, останній навіть очолював ЦРЛ до 1984 р.).
Відтак, уже працюючи заступником редактора газети, на одній із районних нарад познайомився із тодішнім головою правління рай СТ Михайлом Станковичем, який десятиліттями очолював цю торговельну структуру, а відійшов у потойбічний світ позаминулої зими у 68-річному віці. Народився він в Пасіці, жив у Берегові, а поховали цю вельми добру та поважну людину в Мукачеві. На похо¬роні було дуже багато свалявчан. Його дружину Христину, доньку Юлію та сина Михайла знають багато берегівчан. Гарні й теплі спогади про цю енергійну та життєрадісну, завжди привітну людину живуть у серцях сотень людей. Здолав його хоча й неочікуваний,
але другий за ліком інфаркт. Згодом за його сприяння “вийшов” на подружжя Мальчицьких – Юрія та Йолану, які також свою долю пов’язали з торгівлею. Він – мукачівець, а вона – свалявська. Відтак довідався, що у Гаті ще у двох родинах чоловіки мають пасіцьке коріння – Юрій Сабов і Павло Абел. А їхні дружини – місцеві жительки. Одного разу, поїхавши на черговий будівельний об’єкт, зустрів чоловіка, в якому упізнав свого односельця Володимира Влада. Останній раз бачив його у школі – він був випускником, а я закінчив другий чи третій клас. Його земне життя завершилося аж десь на півдні України – у Берегові мав дві сім’ї, двох дружин на ім’я Настя та Марина, трьох дітей (донька від першого шлюбу виїхала у США і там загадково загинула). Однак життя у нього не склалося ні там і ні там. Отож, через певні обставини, поїхав у даль за третім “жіночим” щастям, однак не пофортунило і на цей раз. Класний будівельник у колишній ПМК-193 (нач. П. Мушка), відтак виконроб у радгосп-заводі “Берегівський” (дир. Й. Жупан), а згодом підприємець, він, на жаль, так і не дожив до 60 років.
На Свалявщині нещодавно померла також його рідна сестра Віра, яку тямлять за діловитість і чарівність, пов’язують із рестораном “Троя” у с. Стройне (нині її син Роман Годя очолює Дусинську сільраду, де вона свого часу керувала однойменним сільСТ). Між іншим, від Влада довідався, що у геологічній експедиції (так зване поселення Мала Москва) мешкає Марія Воробок із чоловіком – на сьогодні обоє покійні. Дітей, на жаль, не мали. Настільки було щирим і щедрим це подружжя, що зі свого крихітного саду міхами яблука мені надсилали. Пані Марія доживала свій вік на Свалявщині, де в одному із сіл мала чимало племінників (сестри Анці дітей).
Пригадую одне зі своїх журналістських відряджень у с. Запсонь (ще тоді Заставне), де у колгоспі “Нове життя” головував Тіберій Гітман, майбутній очільник Берегівської РДА (нині цей чоловік важко хворіє та часто підкріплює своє здоров’я у районній лікарні). Господарство-міль¬йонер допомагало буряками, соломою, будматеріалами селянам Свалявського району. І не тільки! Мене, як журналіста, зацікавило: чому саме цьому району? – А тому,
що в селі живе уродженець Свалявщини Юрій Котубей, директор цегельного заводу, він і займається цією справою, – відказав пан Тіберій. Хоча такого слова, як бізнес, тоді ще не було. Але така ділова співпраця мала всі ознаки підприємництва. Згодом і я із ним навів контакти. Виявилося, що народився він у с. Лопушанка, мав тісну дружбу з народним депутатом України кількох скликань І. Миговичем та іншою місцевою челяддю 1940-41 р. н., з якими ходив у Дусинську ще тоді семирічку. Пригадую, позаторішньої весни якось ми пили ранкову каву з Котубеєм, він скаржився на болі у грудній клітці. А через лічені тижні мого земляка із Запсоня не стало. Старша донька Світлана Ковач у Чомі очолює сільську раду, в автоаварії неподалік Оросієва загинув її син. До речі, Котубей-старший був сватом Федора Шоша, відомого господарника та очіль¬ника колгоспів “Шлях до комунізму”, “Перемога” (села Попово та Батрадь). Справа в тому, що його син Валерій (мешкає у крутому особняку Берегова на вул. Сечені), якого добре знають у ділових колах на теренах Закарпаття, одружився на доньці пана Шоша.
Але Запсонь не зосталася без свалявчан: тут, на одній із сільських вулиць у щойно придбаній хаті, мешкають Марія та Іван Біласи (вона трудиться техпрацівницею у ЗОШ № 10, а він, на жаль, три роки тому став інвалідом, бо у лісі неподалік Ганьковиці трактор придавив йому руку, яку завдяки висо¬кому професіоналізму зуміли пришити ужгородські лікарі). Ще у шкільні роки Іван працював із своїм батьком на лісосіці у Рафайнові, де навчився кілька угорських слів і “привіз” у рідне село. Ми, хлопчаки, не могли тоді насолодитися угорськими словечками. Натомість у сусідньому Каштанові за невістку уродженка зі Свалявщини Оксана Куштан – нині за чоловіком пишеться Тербан. У Бакоші, що неподалік Свободи, мешкає вчите¬льське подружжя Баті, дружина Марія Попович також із Дусина. У Батьові, що поруч, донедавна рік головою тамтеш¬ньої селищної ради працювала Наталія Желізник, корені якої росошанські. Жив у цьому поселенні залізничників Воло¬димир Готько – фаховий юрист зі Сваляви. Його батько, Павло Федорович, був директором середньої школи у Дусині, а потім восьмирічки у Стройному.
Із цього села молодим дівчам у Берегівське медичне училища приїхала вчитися юнка Аня, відтак тут одружилася й стала Ганною Василівною Сентлелекі (зараз пишеться Мішко), мешкає у В. Бийгані. Порядна жінка й працьовита, нещодавно інфаркт перенесла, а відтак на додачу ще й інші болячки цю землячку обсіли. Гарно їй живеться в цьому прекрасному селі, і хоча уже онуків діти надарували, однак вона не забуває стежину до рідного передгірського села на Свалявщині. Так само в Лопушанку при нагоді їде Володимир Фізер, родичі якого також з цього свалявського краю.
А тепер – про старожилів-верховинців, тих, хто також волею долі опинився у нашому місті значно раніше й тут, серед чудових угорців, осів назавжди. Найперше кілька слів про Михайла Сегеді, якому ось-ось 84 роки буде. Його батьки були із Родникової Гути, крайнього та найвіддаленішого від райцентру села. Жили у Гаті, а згодом купили хату в місті. Цими днями на вул. Льва Толстого збирає виноград, аби до Михайля (21 листопада) у бочках було його коронне вино. Любив кликати на пробу Івана Гутника (уродженця с. Плоске),
Івана Мориляка (на фото він із донькою-дипломатом під час її перебування в рідному Берегові) із цього ж села. Якщо перший помер років п’ять тому, то другий із 1931 р. н., слава Богу, живе. Цікаво те, що у 81 рік написав і видав книжку про своє життя-буття під назвою “Такий він, “комуністичний” рай”. Сюди можна додати прізвище Лізанців, які також ще у 30-х переїхали на Берегівщину з цих гірських країв. У цьому списку не можу на згадати Олену Любимову (з дому Метенько) 1938 р. н. Вона також здобувала освіту в медичному училищі й тут, покохавши гарного парубка, наприкінці 50-х вийшла заміж. Усе своє свідоме життя ходила у “білому халаті” пологового відділення райлікарні, тож чимало берегівчан – це, кажучи умовно, діти акушерки Любимової. У Дусині, як і донька Люба, бувала хіба наїздами. Так само рідко туди навідується й племінниця Віта, медсестра одного з лікарняних закладів міста. Як і свого часу тітка, але вже дещо згодом, теж приїхала зі Свалявщини як Гуйван (див. світлину), по освіту, але покохала Віталія Максима з вул. Сечені, одружилися й живуть та виховують сина.
Дужа гарна та солідна пара. Свалявський леґінь Валерій Туряниця став берегівчанином завдяки знайомству з майбутньою дружиною аж у …Києві. Нині Світлана працює у Бере¬гівській гімназії, а він досить довго “сидів” за баранкою службового авто СБУ. Під час навчання познайомилися Світлана і Володимир Стрічеки, який своє колоритне прізвище також у Берегово “привіз” із Сваляви. Гла¬ва родини – істинний богатир, гарний і широ¬коплечий, щоразу усміхнений та, крім усьо¬го іншого, він навіть учився на одному курсі Івано-Франківського вишу з найсильнішою людиною всієї планети Василем Вірастю¬ком. Дружина Світлана – заступник директора школи-інтернату. Щоправда, на цьому рід Стрічеків завершується, адже мають тільки одну красуню-доньку Людмилу. А ось Марія Огар із Затишного взяла прізвище Тесак, бо вийшла заміж за свалявського Тиберія. Колишня працівниця райвиконкому, що знайшла свою долю в особі цього мого земляка, стала удовицею. Має двох синів. Та, мабуть, не всі знають, що родом із перед¬гірського закарпатського містечка під Стоєм Василь Мегіц, який директорував у ЗОШ № 2,
відтак очолював міське управління праці та соціального захисту. Три роки тому став удівцем раптово померла дружина Людмила (у дівоцтві Черкай), але два хлопці славно йдуть життєвою дорогою. Його землячка із Голубиного Ольга Йовбак у Берегові стала Куруц, а донька Валентина Турта недавно від душі раділа, що донька-красуня нарешті отримала диплом про завершення навчання на медфаці УжНУ. Нині дівчина проходитиме інтернатуру та примхливиця-доля, можливо, закине її на бабчину Свалявщину. Із цього ж села і одна з кращих бухгалтерів міста Оксана Перчі (у дівоцтві Мигович), яка в райуправлінні праці та соціального захисту населення Берегівської РДА з 1999 р. З чоловіком Людвігом любуються й тішаться 9-річною онучкою Марійкою та однорічним Юрчиком, яких їм народила донька Габріелла. Що цікаво, зять у Перчі Микола Лоскоріх – із Неліпина. Навмисне, як кажуть, не придумаєш.
Дуже цікава біографія у ще кількох Поповичів, які мають свалявські корені. У кінці 70-х до Берегова за скеруванням приїхало подружжя Поповичів – Марія (1951 р. н.) із Павлова та Іван (1944 р. н.)
із с. Плоске. На жаль, чоловік, працюючи в РВВС, раптово помер. А пані Марія десятиліттями працювала у приймальні радгосп-заводу “Берегівський”. Двоє синів – Руслан і Олександр – також стали правоохоронцями й нині в чині майора та підполковника вже на пенсії. Але є ще одні Поповичі – покійна Марія Михайлівна, яка працювала в райсанепідемстанції, та Ілля Дмитрович, колишній перший заступник начальника ще тодішньої міліції. Вона – із Поляни (із сім’ї на прізвище Лебович), а він аж із Рахова. Познайомилися, коли пані Марія вже мала медичну освіту, а пан Ілля носив офіцерську форму. Горе у цю дуже поважну, солідну та інтелігентну родину увірвалося зненацька кілька років тому – знаходячись у обласному кардіоцентрі, лопнув сердечний тромб і вірної, надійної та чарівної дружини, люблячої матері та прекрасної бабусі вмить не стало. Донька Вікторія за чоловіка має Івана Бурча із Квасова, виховують двійко дітей. Аби “закрити” питання з Поповичами (саме це прізвище на Закарпатті найпо¬шире¬ніше), не можемо не згадати ще одну родину з В. Бийгані. Тут мешкає Михайло Попович,
пращури якого (дружини Марії Діянич у тому числі) народилися та свого часу на Берегівщину переїхали з Тибави, Плоского та гірської Ганьковиці. Пан Михайло щойно написав заяву та звільнився з посади майстра виробничого навчання у ліцеї сфери послуг, а ось про своє життя розповідає з неабиякою цікавістю. Не міг повірити, що кіоскер у центрі міста Ганна Гайзлер (уродженка Гелевойда) також зі Сваляв¬щини – свого часу 20 літ працювала на тютюново-ферметаційній фабриці. Поховала чоловіка й нині ось таку має роботу – продає газети та журнали. У молодості чудово грала у ручний м’яч. Ми спізнавалися та віталися з цією жінкою кілька десятків років, але тільки недавно довідався, що й вона моя землячка та знайшлася у селі Неліпино.
На фото, лиця ще кількох знаних свалявських берегівчан. Окремі працюють і живуть у Берегові хоча не так уже й давно, але зуміли тут освоїтися та міцно вкоренитися. Серед них – мій кум і цімбора Олександр Цанько, батько якого, Іван Михайлович, свого часу займав посаду першого секретаря райкому ЛКСМУ, відтак був директором заводу “Електрон”.
Це – у Сваляві. Радів, що син сюди попав на роботу, адже у Берегові, за його словами, мав багато друзів, зокрема – Йосипа Папа, колишнього заступника голови райвиконкому, Карла Шоша, ще тоді директора сільСТ у Великих Берегах, а нині відомого винороба, Івана Гісема, який також із цього чиновницького "клану". Отже, пан Олександр збагатив це угорське місто своєю появою у 1989 році, коли після закінчення Львівського торгово-економічного інституту прибув сюди “піднімати” ще тоді радянську торгівлю. Опинившись у В. Берегах, він закохався у єдину доньку тодішніх голови сільради Н. Села Емілії Михайлівни та дирек¬тора місцевої середньої школи Івана Івановича Маргітичів – чудову Ізольду. Поєднавши свої серця – тут і зостався. Нині є співвласником термального басейну “Пачірта” та вважається одним із найкращих підприємців міста. Донька Олександра працює у ЛОДА – у місті Лева мешкає також їхня родина. У Берегові 28 літ живе Іван Івашкович, адвокат, а в недалекому минулому районний прокурор. Гарний слід залишив по собі в цьому прикордонному місті, його діти також стали юристами.
Лишень нагадаємо: Івашкович є уродженцем вже згадуваного Неліпина (звідси також і колишній адвокат Антон Мішко), але довгий час родина мешкала на Бистрому. На вулиці цього приміського поселення живе дружина його покійного брата Михайла, який був на два роки за нього старший та недавно помер. Берегівський екс-прокурор також зараз удівець – торік у засвіти відійшла його дружина Лариса Павлівна. Слід сказати, що кілька бере¬гів¬ських парубків свого часу закохалися у свалявчанок: наймолодший із братів Трикурів Федір привів сюди за невістку Магдалину (зі Сваляви Калинич), виховують двох дітей – сина Федора (студент юрфаку УжНУ) та доньку Ларису (майбутній медик). А Василь Фекете, весілля якого відбувалося у день народження нашої країни – 24 серпня 1991 року, має дружину – неповторну Аліну (уродженка Свистак), медсестру пологового відділення ЦРЛ. Виховують доньку Світлану, яка навчається на заочному відділенні Одеської харчової технології. Ось так дві свалявчанки стали берегівчанками. Вони, як і решта, скрасили колорит нашого прикордонного містечка, яке багато чим схоже на Сваляву.
Щоправда, у нас 25 тисяч населення, а там, у передгір’ї, де зачинаються (або кінчаються) Карпатські гори, на 5-6 тисячок менше. Але люди такі ж добрі, порядні та сумлінні, як і в Берегові. Можливо, що свалявчан на наших теренах є більше, однак із ряду об’єктивних причин ми їх просто не знаємо. Можна зголоситися. До речі, у попередній тезі переконалися Іван Івановчик, екс-міський архітектор Берегова і талановитий художник, який у Сваляві свого час працював заступником мера, прокурор Віталій Свистак, який “набив” руку на посаді прокурора Свалявщини та, слід сподіватися, у цьому пересвідчиться новий начальник відділу поліції Євген Калитич. Отже, свалявчани на берегівській землі – не найгірші люди. Вони також разом із угорцями творять красу цього чудового регіону.
Ось такий він,
колективний портрет
свалявських берегівчан.
Михайло Папіш,
журналіст, теж зі Свалявщини
