Степан Чопик-Микунда належить до другої категорії. Кожна його книга і
дослідження – результат скрупульозної збиральницької праці, невтомних
пошуків документальних свідчень та інших інформативних джерел, що
проливають світло на події «давно минулих днів». Адже він,
історик-краєзнавець, не може дозволити собі погрішити проти істини і
прагне знайти якнайбільше підтверджень всьому сказаному.
Саме в такий
спосіб народилося нове, доповнене видання історичного нарису автора
«Свято-Спасо-Преображенський чоловічий монастир села Теребля (1921-2001
рр.)» , що з’явилося у видавництві «Карпатська вежа», м. Мукачево, 2016
р. (520 стор.). Це вже другий етап роботи Степана Чопика-Микунди над
обраною темою, адже, як сам зазначає в передмові, «в першому випуску
книжки, 2007 року, не повністю описаний історичний розвиток монастиря.
За останні роки зібрав велику частину архівного матеріалу, який став
більше вивчати, і це дало мені новий поштовх для написання другої
книжки».
Творчі й дослідницькі зусилля тереблянського документаліста
увінчалися успіхом: перед нами добротне, фундаментальне видання,
яке в
мало кому відомих деталях, доносить до сучасника важливі події
духовного життя конкретного села, часто дуже типові для тогочасся. Проте
автор аж ніяк не безпристрасний хронописець, бо пише про рідну Тереблю з
великою любов’ю людини, яка тут народилася й назавжди зрослася з її
людьми та природою. Йому тут дороге й знайоме з дитинства кожне дерево,
польова дорога, підземне джерельце, кладка через потічок…
Тож читач,
поринувши у плавну течію оповіді, що нерідко звучить на ліро-епічній
ноті, мимоволі переймається авторськими емоціями, «милуючись» тією чи
іншою картиною, що зринає в уяві. Ось як натхненно Степан Чопик-Микунда
оспівує гору Тяпиш, на якій розташовнаий монастир. «Між цим лісовим
зеленим хаосом росте звичайна черешня, й у весняні теплі дні гора
перетворюється на білий килим. Коли з рівнини спостерігаєш за білою
горою… неможливо відірвати очей. Під час цвітіння на декілька днів (на
Тяпиш) приїжджає багато людей подивитися».
Водночас багатогодинна
праця з архівними матеріалами дозволяє йому достовірно відтворювати
динаміку подій, розпочинаючи з 1919 року, коли село Теребля одним з
перших на Підкарпатській Русі перейшло в православну віру і першим
православним священиком, який обслуговував парафію, був ієромонах о.
Олексій (Кабалюк – Преподобний Олексій Карпаторуський). Саме йому й
належала ідея про заснування чоловічого православного монастиря на
Тячівщині, і сільська громада, зрештою, умовила власника наділу Івана
Левка про обмін ділянки на іншу, в низовині.
Нерозривно з
«монастирською» темою в книзі звучить оповідь про життя архімандрита
Веніаміна, який майже все своє життя присвятив Тереблянській чернечій
обителі. Педантичність ігумена, який завжди знаходив час, ручку й папір,
аби записати, що діялось у монастирі, скільки коштів й на що потрачено
тощо, неабияк згодилися досліднику його житттєпису, давши в руки цінний
документальний матеріал. Тож сторінки тексту густо помережані абзацами,
наведеними мовою оригіналу – про те, що варто «держать скот і пчол,
садіть фруктових дерев», про договори купівлі-продажу земель від селян,
які о. Веніамін продавав або вигідно обмінював на землі, що межували з
монастирською землею.
Сам відмінний будівельник, який за життя встиг
побувати у багатьох куточках безкрайого Союзу, де був попит на
закарпатських заробітчан, Степан Іванович посвячує читача в тонкощі
будівничого процесу, ілюструючи оповідь власноручними
планами-кресленнями та акуратними малюнками культових об’єктів.
В
цьому проступає ще одна грань щедрої авторської обдарованості,
позначеної тонким художнім смаком (на фото). А ще він – хороший аналітик
– вміє узагальнювати факти й підводити читача до важливих висновків.
Так, початок 30-х років С.Чопик-Микунда характеризує як вельми успішний і
плідний в житті монастиря: «Вчорашні послушники висвячувались у монахи,
закінчували богословські школи в Югославії або пастирсько-богословські
курси в Буштині, висвячувались у сербських та чеських єпископів на
ієромонахів. Збулась мрія багатьох віруючих – скит став хорошою школою
для багатьох священиків, і пішла добра слава по всій Карпатській
Русі». Проте, зміна окупаційних режимів, нові події на світовій арені
вносили свої корективи. Автор уважно відстежує тиск угорської військової
адміністрації на Православну віру в краї, починаючи з березня 1939-го,
в
т.ч. й на тереблянську святиню. За монахами та настоятелем угорські
жандарми пильно стежили. Згодом о. Веніаміна заарештували і відправили
до угорської дебреценської тюрми.
З настанням мирного часу, у 1946
році будівельні роботи в монастирі оновились. Та назрівали інші
негативні процеси – в краї розпочалося гоніння на чернецтво, і цілий
ряд монастирів було закрито. Тож монахи шукали притулку в Тереблянській
обителі. Зачастили перевіряючі органи, які шукали «компромат» на
настоятеля. І, врешті, знайшли – «нелегальну закупівлю» державного
технічного парафіну на 5 тисяч рублів. Настоятеля арештували, залишивши
монастир без керівника. У 1961 р. влада офіційно закрила обитель.
Цілком
протилежним настроєм пройнятий розділ «Відновлення монастирської св.
Преображенської кам’яної церкви», де йдеться про новий період в житті
Незалежної України, коли розпочалось відродження духовності, закінчились
переслідування віруючих, й прихожани знову взялися за відбудову церкви
на горі Тяпиш.
Що ж до самого монастиря, то, виявляється, задум
відродити його до життя належить самому автору книги!
Ось як він
змальовує цю, доленосну для Тереблянської святині мить:
«Дивився у
бік гори Тяпиш, і на душі ставало сумно. Лиш наш Свято-Преображенський
чоловічий монастир чекає свого часу. Тут, на горі Афинник, біля Хреста,
мене осінила думка взятися за відкриття монастиря. (Вирішив) створити
ініціативну групу з однодумців, щоб знаходити правильні шляхи до
відкриття і щоб розпочались і в нашому монастирі благословенні молитви
під монаший спів на горі Тяпиш, яку ще знають під назвою Фавор». Тож у
наступній частині книги автор виступає не лишень як блискучий оповідач, а
й як головний ініціатор і безпосередній учасник відродження правосланої
святині.
Поряд з ним, як зазвичай у всіх важливих справах – вся
його родина – дружина Любов та троє синів. Розпочалися походи до
єпархії, прийоми у владики, пошуки рішень у розмовах з авторитетними
духівниками, зокрема, з митрофорним протоієреєм о. Іоанном (Удудом) з
Буштина та з о. Димитрієм (Немешом – схиігуменом Серафимом) з Руського
Поля. (Цей розділ цікавий ще й тим, що поданий у формі особистого
щоденнника автора).
І справу таки вдалося зрушити з місця.
22 січня
2001 року на черговому засіданні Священного Синоду було ухвалено
благословити відкриття Спасо-Преображенського чоловічого монастиря в с.
Теребля. Всі роботи на відбудові храму виконали тереблянці. А влітку
2001 року розпочалося зведення цегляного двоповерхового житлового
корпусу на 16 келій. Коли ж монастир був відкритий, за словами автора,
ініціативна група «відчула полегшення, адже був важкий невидимий хрест,
якого прийшлося дружно взяти на свої плечі…і пронести з любов’ю до
нашого Господа».
Загалом, книга – добре структурована детальна
оповідь, розділена на тематичні розділи, серед яких, зокрема,
«Монастирські печатки», «Монастирська братія» та цілий ряд портретних
нарисів, присвячених постатям духівників, причетних до становлення й
розвитку чернечого скиту в Тереблі – аріхамандтриту Олексію (Кабалюку),
настоятелям – ігумену о. Йову (Войтишину), о. Гермогену (Скундзяку),
архімандриту Савві (Андришинові), єпископу о. Єфрему (Ярінко),
архімандриту Варлааму.
З особливою любов’ю виписаний автором портрет
архімандрита Веніаміна (Керечанина), 1904-1975 рр. Повноти образу
додають, зокрема, теплі спогади дитинства: «На дзвінниці розпочався
святковий передзвін. Архімандрит Веніамін, одягнутий по-святковому, ішов
повільною ходою по весняній траві, придержуючи рукою одяг, за ним ішли
два молоді ієромонахи, одягнуті теж урочисто. Люди стали підходити для
благословіння. Так було, поки о. Веніамін не дійшов до сходів св.
Преображенського храму».
Образ настоятеля оповитий ореолом
святості, благородства і таємничості, адже отець був наділений від
Всевишнього особливими можливостями й через молитву допомагав людям у
різних ситуаціях.
Місцева жителька Юлина Томинець (1918-2002 рр.)
згадувала, що влітку 1933-го, коли вдарила велика засуха, почалося
безводдя, і в городах все почало пропадати, прихожани звернулись до
монахів і, зокрема, до о. Веніаміна. Наступного дня настоятель відслужив
короткий молебень і процесія, в т.ч. дев’ять вдовиць та дев’ять
дівчат, рушила до сільського цвинтаря, а після певного ритуалу –
грунтовою дорогою в напрямку Вонігова. Зупинились біля Русанівської
криниці, де було відслужено другий молебень, і о. Веніамін став просити у
Всевишнього Бога, щоб дав дощу. Коли молилися, з півдня, з боку
сусідніх румунських гір стали наростати чорні, темні хмари… «Коли дійшли
до перших хат, нас наздогнав вітер з рясним дощем. Я промокла до
нитки», – згадувала жінка.
Після окупації Закарпаття у березні 1939
року нова угорська влада неабияк зацікавилася о. Веніаміном. Йому
довелося заповнити анкету, з якої довідуємось, що був справжнім
поліглотом – володів «мадярською, великоруською (російською), сербською,
чеською, словацькою, малоруською (українською)» мовами. Відчувши подих
переслідування, о. Веніамін разом з о. Іосифом вирішили втікати у Росію.
Дійшли аж до м. Кам’янець-Подільська, де здалися радянським
прикрдонникам. Втеча не вдалася, й обом довелося повертати додому.
В
житті ігумена було ще немало драматичних епізодів. Степан Чопик-Микунда
відтворює їх з неабиякою майстерністю, намагаючись бути правдивим у
найменших деталях. Так довідуємось про серйозну загрозу життю о.
Веніаміну, що виникла у вересні 1941 року, коли за різними
провокаційними доносами ігумена запроторюють до дебреценської в’язниці.
Врятувала його лишень щира християнська любов односельців,
які
пожертвували власними коштами та майном, та намагалися звільнити всіма
шанованого духівника в Будапешті на прийомі у регента-президента
Угорщини Горті.
«Завдяки посту, нічним і денним молитвам архімандтрит
набував благодатної духовної сили, молитвами позбавляв людей від різних
нервових захворювань. Те, що він «виганяв бісів» зчитуванням, знало
багато людей, тож монастир став осередком паломництва зі всього
Радянського Союзу. Є, зокрема, свідчення, що зумів вилікувати від
«чорної» хвороби генеральського сина».
Радянська доба, позначена
боротьбою з релігією, теж була не найкращим періодом в житті монастиря.
Почали з’являтися наклепницькі матеріали в пресі, які безпосередньо
порочили добре ім’я архімандрита. А невдовзі йому «пришили» «крадіжку
державного та громадянського майна, а саме парафіну, за сприяння В.М.
Касаційна
скарга залишилась без задоволення, і архімандриту довелося відбувати
покарання в колонії №40 Києво-Святошинського району. Проте коли зринула
обставина про те, що в роки війни він переховував у монастирі
партизанів, його було переведено в санаторій закритого типу в с.
Чабани
під Києвом. В скорому часі повернувся в Тереблю.
29 березня 1975 р.,
відслуживши ранкову літургію та читання молитви при потребах (а прийшло
багато народу, особливо приїжджих, кожен зі своєю хворобою), о.
Веніамін відчув, що йому нездоровиться. Пішов на фару, сів на стілець,
відломив кукурудзяного хліба із зеленою цибулею, який подала робітниця, і
почав їсти. Та раптом застиг нерухомо, дивлячись в одну точку. Жінка
зрозуміла: щось сталося, і дала знати присутнім у монастирі. Та
дільничний фельдшер, який прибув на виклик, вимушений був констатувати
смерть о. Веніаміна.
Так тихо, мирно, безболісно відійшов він у
вічні світи. 31 березня відбувся багатолюдний похорон, з участю понад
півсотні священиків.
Від книги до книги стає відточенішим перо
С.Чопика-Микунди, виграновується чудовий стиль, в якому переплітається
сувора документалістика, власні роздуми, спостереження і практичний
досвід автора. Всі ці складові помітні і в нарисі про духовний подвиг
преподобного Йова Угольського, митрофорного протоієрея о. Іоанна
(Удуда), схиігумена Серафима (Немеша), митрофорного протоієрея о.
Володимира (Грулю) та інших священнослужителів. Тож і читається книга
легко, на одному диханні, цілком виправдовуючи сподівання автора на те,
що кожен, поринаючи в минуле, знайде тут для себе багато цікавого.
Ганна Макаренко.
