Видео

«Боялася, що Україна погано прийме»: як Тія з Макіївки починала життя після дев’яти років окупації

4 окт•Точка Сходу

Тія з Макіївки провела дев’ять років в окупації й боялася, що на підконтрольній Україні території її не приймуть. У 2023 році вона все ж приїхала до Харкова. Попереду були рік оформлення паспорта, пошуки роботи та житла.

«Точці Сходу» вона розповіла, як починала життя заново і чому молоді з окупації потрібна підтримка не лише для вступу до університету.

Між українським минулим і російською пропагандоюПро життя в окупованій Макіївці вона згадує як про період, коли їй доводилося самостійно розбиратися у власній ідентичності та ставленні до України. Її родина була проросійською, тому про політику вдома намагалися майже не говорити.

«У тебе є чітке уявлення, що до було краще, але ти не розумієш, з чим це “до” було пов’язане», — розповідає Тія.

Фото: особистий архів героїні Росіяни постійно демонстрували, що українці для них — «не такі», пояснює Тія. У підлітковому віці їй та її одноліткам пропонували сприймати себе як громадян так званої «ДНР».

«І стає ще гірше, бо громадянин “ДНР” — це такий концепт, який не працює абсолютно, як би ти не намагався надати йому сенсу»,

— каже вона.

Тія навчалася в школі в Макіївці. В окупації вона провела період від п’ятого до 11-го класу. За її словами, шкільне життя значною мірою було побудоване навколо культу війни — передусім радянського міфу про «Велику Вітчизняну».

Навчальний рік постійно супроводжували пам’ятні дати, пов’язані з війною: День визволення Донецька від німецьких військ, День миру, День пам’яті загиблих у військових конфліктах, зокрема в Афганістані.

Та серед її однолітків зберігалася ностальгія за життям до окупації. Молодь пам’ятала, як було в Україні, знала українську мову й могла споживати український контент.

Тому частина підлітків поверталася до того, що було для них звичним і близьким. Хтось робив це без підтримки батьків, у когось були проукраїнські родини, а в когось — навпаки проросійські.

«Ми поверталися до чогось звичного для нас, чогось такого близького», — говорить Тія.

Та погляди молоді часто залежали від родини. Водночас ближче до 18–19 років перед багатьма поставав конкретний вибір — де продовжувати освіту після школи: залишатися в окупації, їхати до Росії чи вступати в український університет.

Тія пригадує, що її однолітки розходилися різними шляхами: хтось залишався в окупації та вступав до місцевих вишів, хтось переїжджав до Росії, а хтось обирав Україну.

За її словами, вступ до українського університету був цілком реальною опцією для багатьох випускників, особливо починаючи приблизно з 2016–2017 років.

«Я знаю достатньо багато людей, які обрали для себе вступити в Україну. І воно було десь на рівних», — розповідає вона.

Такий вибір, за словами Тії, нормально сприймали і деякі батьки та вчителі. Школярів могли готувати до різних сценаріїв після випуску — залишитися в окупації, поїхати до Росії або вступати в Україну.

Водночас у суспільстві паралельно існували поширені російські наративи про те, що саме Україна нібито обстрілює Донецьк.

«Це могло якось співіснувати дуально в голові людей», — каже Тія.

Після 24 лютого: більше військових і страху говорити про УкраїнуДо повномасштабного вторгнення, за словами Тії, вже відчувалося певне напруження. Ходили чутки, що може початися війна і ситуація погіршиться.

Після початку повномасштабного вторгнення, каже вона,

люди з проросійськими поглядами ще більше радикалізувалися. Ті, хто до цього розчарувався у системі так званої «ДНР», знову почали покладати надії на Росію.

«Вони очікували, що нарешті щось зміниться. Люди, які розчарувалися в системі “ДНР”, отримали нову силу: прийде Росія і все ж таки все виправить», — розповідає Тія.

Водночас люди з проукраїнською позицією практично зникли з інформаційного простору. За словами Тії, стало неможливо відкрито дивитися український контент, навіть російськомовний, стежити за людьми, які жили в Україні, чи згадувати про своїх рідних там.

«Єдина дозволена форма згадувати про українців — це казати: “Співчуваю українцям, ну нічого, зараз скоро все закінчиться, бо Росія прийде”. Оце єдина оптика, в якій існували українці з точки зору проросійських людей в окупації», — каже вона.

Після початку повномасштабного вторгнення на вулицях Макіївки також стало значно більше військових. Тія пригадує, що вони й до цього були помітною частиною міського життя, але тоді їхня кількість різко зросла.

Разом із цим серед людей ширилися чутки про військових,

які приїхали до міста. Зокрема, говорили про чеченських військових, яких нібито відправили допомагати на фронті. З одного боку, люди очікували, що вони допоможуть Росії у війні, а з іншого — боялися за безпеку жінок.

Вона згадує, що її мати, яка мала проросійські погляди, теж вірила в ці чутки.

«Вона просила: “Не виходь на вулицю, будь ласка, якийсь час, тому що там приїхали чеченці. Час вони проїдуть, все нормально буде”», — пригадує Тія.

Через Росію до УкраїниТія виїжджала з окупації гуманітарним коридором «Колотилівка — Покровка», якого зараз не існує. На той момент це був останній прямий маршрут між Росією та Україною через Сумську область.

Вона встигла скористатися ним до того, як маршрут закрили після початку Курської операції у 2024 році.

Зараз, за словами Тії, одним із найпоширеніших шляхів для виїзду з окупованих територій є маршрут через Білорусь. Спочатку люди проходять внутрішню фільтрацію на виїзді з окупованої території до Росії. Після цього прямують до Білорусі, де в посольстві можуть отримати документ для подальшого в’їзду в Україну. Його називають «білим паспортом».

6 серпня 2024 року припинив роботу пункт пропуску, що на кордоні Сумщини з Росією / Фото: з відкритих джерел За словами Тії, далі люди можуть скористатися гуманітарним коридором. На одному з таких пунктів, за її словами, майже цілодобово чергують волонтерські організації, які допомагають молоді зорієнтуватися та пройти цей шлях.

Тія виїжджала у 2023 році. На той момент у неї було українське свідоцтво про народження та паспорт так званої «ДНР», а також копії документів батьків і їхнє свідоцтво про шлюб. Вона заздалегідь готувалася до можливих проблем із документами.

За її словами, із цими документами вона змогла пройти пункт пропуску між окупованою територією та Росією і потрапити на російську територію. Далі волонтери допомогли їй організувати поїздку.

«Дуже складно було на мене взяти якісь квитки волонтерам, бо паспорт “ДНР” — це такий паспорт, до нього всі скептично ставляться. Це навіть не паспорт був, це щось таке», — згадує Тія.

За допомогою волонтерів вона приблизно за три дні дісталася Бєлгорода. Звідти вони допомогли їй доїхати до пункту пропуску на кордоні з Україною.

Перед переходом Тія мала пройти російську фільтрацію. Після цього на неї чекав сам шлях через кордон.

«Ти йдеш там два-три кілометри полем із гравієм. По боках розкидані речі, міни», — розповідає вона.

Але спочатку, наголошує Тія, потрібно пройти фільтрацію. Без цього людину просто не допустять до проходження маршруту. А вже після його завершення на іншому боці кордону її зустрічають українці.

«Я дуже боялася, що Україна погано мене прийме»З самого початку Тія не планувала виїжджати саме в Україну. Вона боялася, що тут її не приймуть через роки життя та навчання в окупації.

Тія навчалася у школі в окупації, а згодом вступила до так званого Донецького національного університету, де вивчала російську мову та літературу. Вона бачила, як в Україні реагують на російську мову та людей, пов’язаних із нею, тому не була впевнена, що зможе одразу адаптуватися.

Спочатку вона планувала їхати до Фінляндії. Хотіла спершу долучитися до української діаспори, а вже через багато років, можливо, повернутися на підконтрольну Україні територію.

Тія була переконана, що без українського закордонного паспорта не зможе потрапити в Україну.

На той момент у неї був лише паспорт так званої «ДНР» та українське свідоцтво про народження. Російського паспорта вона не мала.

Фото: особистий архів героїні Тому одним із варіантів для неї було отримати російський паспорт, щоб потім оформити закордонний і виїхати до Фінляндії разом із котом.

У процесі підготовки волонтери, які консультували Тію, повідомили їй про зміни в правилах перевезення тварин. Їй довелося б чекати в Росії близько шести місяців, щоб підготувати документи для кота.

Тоді Тія зрозуміла, що більше не хоче залишатися в Росії на такий тривалий час.

«Жити три місяці в Росії і потім три місяці в Естонії, де купа росіян, я не витримаю. Я кажу: “Ну давайте в Україну”», — згадує вона.

Після приїзду в Україну один із її головних страхів справді підтвердився. Тія очікувала, що тут недостатньо розуміють досвід людей, які жили в окупації з 2014 року. На її думку, більше уваги приділяли окупації після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році.

Після приїзду вона зіткнулася з численними процедурами перевірки. За її словами, люди, які виїхали з окупації,

проходять фільтрацію на кордоні, а під час оформлення українських документів можуть мати справу з додатковими перевірками та необхідністю надавати велику кількість документів.

Окремі обмеження, за словами Тії, стосуються працевлаштування. Люди, які виїхали з окупації, можуть мати труднощі з доступом до частини посад у державному секторі або сфер, пов’язаних із безпекою.

Тія розповідає, що під час працевлаштування до державної установи її також перевіряли. Замість стандартної внутрішньої перевірки роботодавець направив запит до СБУ, і перевірка тривала близько 30 днів.

«Тобто цей страх, він підтвердився», — говорить вона.

Водночас інші побоювання Тії не справдилися. Зокрема, вона переживала, що в Україні на її українську мову реагуватимуть негативно через те, що вона довго жила в окупації.

«А все інше, що там, не знаю, що на мою українську мову будуть косо дивитися? Ні, нормально, не помітили», — згадує вона.

Рік без паспорта: як Тія облаштовувала життя в ХарковіТія опинилася в Харкові у жовтні 2023 року. Близько місяця жила у шелтері в передмісті. Волонтери допомагали їй знайти житло,

і вже за місяць вона переїхала безпосередньо до Харкова.

Тоді їй довелося фактично заново вчитися жити в українському суспільстві. За дев’ять років окупації багато чого змінилося, тому навіть звичайні побутові речі були для неї новими. Тія шукала роботу, працювала та паралельно займалася здоров’ям після виїзду з окупації.

Особливо складним було отримання медичної допомоги без українських документів. Планове лікування або звернення до спеціалізованих медичних закладів ставало проблемою, оскільки людину без документів не могли повноцінно внести до відповідних систем.

«Тобі треба все починати з нуля. І навіть, я б сказала, не з нуля, а з мінуса, — говорить Тія.

За словами Тії, молоді люди, які виїжджають з окупації у 16–19 років, опиняються в особливо складній ситуації. Ще зовсім недавно вони могли жити з батьками та перебувати у звичному оточенні, а після виїзду змушені самостійно вирішувати питання житла, документів, роботи й навчання.

«Вам треба вчитися бути дорослими. Причому не просто дорослими, а дорослими, у яких не було дитинства в країні, в якій йде війна»,

— каже вона.

Окремим складним процесом для Тії стало оформлення українського паспорта. Для цього треба було підтвердити її особу. Їй вдалося знайти дівчину, яка у 2021 році вступала до університету в Харкові. Вони почали відновлювати зв’язки між собою та збирати докази: шукали підтвердження, що навчалися в одній школі, зверталися до медичних документів, які свідчили про відвідування однієї поліклініки.

Зрештою ця дівчина під час співбесіди в міграційній службі підтвердила, що знає Тію і може впізнати її.

Тія отримала паспорт через рік післи виїзду з окупації / Фото: Міграційна служба Харківської області Однак, за словами Тії, не всі молоді люди, які провели в окупації багато років, мають можливість знайти такі зв’язки. За цей час контакти з людьми на підконтрольній Україні території могли зникнути. Хтось сварився з батьками, хтось виїжджав сам і фактично залишався без підтримки.

«У людей, які дев’ять років жили сильно відірваними від українського контексту, живого, можуть не залишитися ці зв’язки», — пояснює вона.

Оформлення її документів зрештою зайняло близько року.

Тія вважає, що це не найпростіший, але й не найскладніший випадок, оскільки їй вдалося знайти людину, яка підтвердила її особу. Якби цього не сталося, довелося б встановлювати особу через суд.

Тія вважає, що українському суспільству варто більше уваги приділяти молоді, яка виїжджає з окупації, та враховувати її окремий досвід.

Вона також говорить про необхідність змінити уявлення про причини, з яких молоді люди залишають окуповані території. На її думку, не варто сприймати виїзд молоді лише через вступ до українського університету.

«Молодь може виїжджати з окупації тому, що їй страшно, тому що їй погано, тому що їй самотньо, тому що вона хоче нового життя», — говорить Тія.

Вона наголошує: нове життя не завжди починається з освіти. Тому, на її думку, Україна має бути готовою приймати молодих людей з окупації не лише як майбутніх студентів, а як людей, які просто хочуть залишити небезпечне середовище й почати життя в Україні.

Тія втрачає зв’язок зі знайомими в окупаціїСеред знайомих Тії, які залишилися в окупації, є ті, хто пішов воювати на боці Росії. За її словами,

однокласник 2004-го чи 2005 року народження вже має статус «ветерана СВО». Один з одногрупників, за останньою відомою їй інформацією, воював на Херсонщині у складі російських сил.

Водночас, каже вона, в окупованих містах намагаються створити картинку добробуту: облаштовують майданчики, спортивні центри та інші помітні об’єкти. Але за цим залишаються проблеми з базовими умовами життя.

«Намагаються вкласти гроші у візуальну інфраструктуру. Але фактично все це страшна показуха, бо нормального водопостачання в окупації досі немає. З опаленням цієї зими теж буде складно», — говорить вона.

Зв’язків із людьми в окупації у неї поступово меншає. Раніше Тія намагалася переконати знайомих виїхати: розповідала про своє життя, показувала можливості, яких вони не мали вдома. Сподівалася, що це допоможе комусь наважитися.

Тепер помічає, як змінюються навіть ті, хто на початку повномасштабного вторгнення мав інші погляди. Вона пов’язує це з постійним перебуванням у російському інформаційному просторі.

«Якщо ти не виключаєш себе з російського інфополя, воно тебе поглинає. А виключити себе з нього в окупації неможливо,

тому що одразу дуже помітно, що ти відірваний від контексту».

На її думку, частина знайомих намагається пристосуватися, щоб зберегти психологічну рівновагу. Не думати постійно про те, що доведеться залишити все або що виїхати так і не вдасться. Водночас вона зауважує: можливість виїзду є не в усіх.

«Вони обрали простіший варіант. Або єдиний доступний варіант, бо не всі можуть виїхати з окупації. Є речі, які реально тримають людей там. І я боюся, що за ще декілька років, напевно, втрачу всі зв’язки з окупованими територіями», — каже вона.

Робота, навчання й можливість говорити вільноЗа три роки після виїзду її власне життя змінилося. Вона працює, навчається й нещодавно повернулася до шкільної освіти: почала навчання у дев’ятому класі та планує до кінця року закінчити й одинадцятий. Раніше, пояснює, на це не вистачало часу та сил.

«Перший час іде на повернення ментальної стабільності: ти нормальна, ти в безпеці, за тобою ніхто не прийде, ти можеш казати все, що завгодно», — розповідає Тія.

Це відчуття свободи не скасовує війни. Після першого полегшення приходить усвідомлення,

що російські атаки загрожують і тут. Проте можливість працювати з українськими книжками, робити подкасти про мистецтво та висвітлювати важливі теми дає їй сили.

«Я працюю в українській книгарні, продаю українські книжки про мистецтво. Або працюю на українському радіо, роблю подкасти про мистецтво. Або я журналістка й висвітлюю важливі теми, бо тут є свобода слова, свобода медіа. Я можу про це сказати, і мені ніхто не заборонить».

  • Фото: особистий архів героїні

  • Фото: особистий архів героїні

  • Фото: особистий архів героїні

Тепер Тія хоче допомагати людям, які виїжджають з окупації. Якщо раніше переважно намагалася підтримати їх розмовами та власним прикладом, то зараз бачить для себе більше можливостей.

«У мене є інші інструменти. Я маю більше сил. Я матиму освіту, я матиму експертизу», — каже вона.

Важливою частиною життя після виїзду стало й повернення зв’язку зі своїм містом — Макіївкою. Раніше, спілкуючись у російському інформаційному просторі, вона звикла пояснювати, що «майже з Донецька»: так співрозмовникам було простіше зрозуміти, звідки вона.

Після переїзду за звичкою говорила так само. Але коли уточнювала, що йдеться про Макіївку, часто чула у відповідь знайомі історії: хтось там бував, у когось жили родичі, хтось навчався неподалік.

Ці розмови допомагали знову відчути своє місто частиною спільного життя. Макіївку знала й пам’ятала не лише вона.

«Це ніколи так не зв’язувало мою порвану картинку, як усі ці історії людей. Вони мені кажуть: твоє місто існує, воно справжнє, це не тінь Донецька, не частина Донецька. Ми його теж пам’ятаємо», — ділиться вона.

Запрошуємо долучитися до підтримки «Точки Сходу» та стати частиною нашої медійної спільноти. У нашій монобазі є різні формати регулярної або разової підтримки. Кожен внесок допомагає нам і надалі розповідати історії про війну, людей та український Схід.

Обирайте свій формат підтримки — за посиланням.

Читайте також: «Ти знаєш, чому ти тут?» — «Через проукраїнську позицію»: окупанти викрали 17-річного Артура з дому на допит

посольство, школа, суд, Посад, фронт

Читайте еще