Винница

"Я пишаюся своїми дідами", – депутат Вінницької міськради Алла Власюк розповідає про героїв своєї сім'ї

8 май•Vindaily.info

У моїй родині воювали і дід, і прадід. Дід, Дорощук Степан Іванович, і зараз живе в своєму рідному селі Конюшівка, Липовецького району. Йому пішов уже 93 рік. А прадід, Мушинський Олександр Григорович, героїчно загинув 26 квітня 1945 року в Чехії. Його могилу наша сім'я шукала 72 роки. І знайшла – тільки тепер, в 2017-му. Я пишаюся своїми дідами. І хочу розповісти історію своєї родини. Тому що будь-яка війна – це трагедія. Ми повинні пам'ятати, яку гігантську плату заплатили за Мир в минулому столітті.

Не дійшов до Берліну 68 кілометрів

Мій дід Дорощук Степан Іванович, 1924 року народження, з листопада 1944 воював артилеристом у складі 175-ї Уральсько-Ковельської Червонопрапорної стрілецької дивізії 1-го Білоруського фронту, яким командував Костянтин Рокосовський. З боями дійшли до Варшави. З 14 січня 1945 року розпочали наступ під командуванням Георгія Жукова. Не дійшовши 68 кілометрів до Берліну, Степан Іванович був поранений. Нагороджений орденом Червоної Зірки, Великої Вітчизняної Війни 2 ступеня, "За мужність" та багатьма іншими нагородами.

Мій дід Степан Іванович – герой,

і я можу чути його розповіді особисто. Про наступ на Берлін і своє поранення він розповідає так:

– Потрапив я у спеціальний підрозділ. Туди відбирали молодих солдатів до 25 років - садили нас на танки десантом по 8-12 осіб і посилали проривати слабкі місця німецької оборони. Наша задача була зайти в тил ворога і навести там паніку. Був у одинадцяти таких рейдах. Коли востаннє йшов у бій, побачив стовп із табличкою "До Берлина – 68 км. Даешь Берлин!". Ворог оборонявся запекло - потрапили під шалений вогонь. Я був на другому танку: двох наших вбило, одного поранило в плече, а мене – в ногу. Вбитих і поранених постягали з танка і залишили в полі, бо треба було далі наступати. Я скотився у виямку і лежу. Аж тут де не взявся санітар – саме повз нас везли поранених артилеристів. То нас і забрали у Познань, де мені зробили операцію.

Потім був госпіталь у Варшаві, де і зустрів мій дідусь День Перемоги. А з 25 серпня 1945 року він продовжував службу у Північній групі військ у Німеччині і тільки 30 березня 1948 року демобілізувався.

Майже 50 років пропрацював Степан Іванович бухгалтером.

Одружився, виховав трьох дітей, одна з яких – моя мама Тамара Степанівна. Зараз у мого діда четверо онуків і троє правнуків. І багато людей приїжджають до нього, щоб послухати його розповіді про ту далеку війну.

У тому бою загинуло понад 3000 солдатів А прадід мій, Мушинський Олександр Григорович, не дожив до Перемоги 14 днів. Родом він із сусіднього села Брицьке, на фронт пішов у 46 років. Похоронка в сім'ю прийшла 28 квітня, але прабабуся і бабушка не хотіли вірити страшній звістці. Написали листа командиру і отримали відповідь: " 24/IV 45г. при выполнении боевой задачи под городом Тропаву боевой наш т. Мушинский Александр Григорьевич был смертельно ранен от вражеского снаряда в правый бок. Мы его боевые товарищи артиллеристы похоронили на юго-западной окраине г. Тропаву  24/IV 45г. в 12.00 дня. Тов. Мушинский героически погиб, честно отдав свой долг перед Родиной...".

У жовтні 45-го отримала сім'я лист від бойового товариша мого прадіда, де той описав, як він загинув, і що поховав його своїми руками. Мама моя, Тамара Степанівна, 30 років шукала могилу свого діда і не могла знайти,

тому що змінилася назва міста, де він загинув. Ще коли була жива моя бабуся, вона так хотіла з нею поїхати на могилу до діда, але не вийшло.  А взимку цього року мама була в Чехії і в останній день перед від'їздом розговорилася про свого діда з менеджером з готелю. Чешка Яна, жінка вже теж у віці, дуже уважно поставилася до нашої сімейної історії, і через тиждень знайшла могилу мого прадіда. Вона звернулася в органи місцевого самоврядування, і ті, через центральний архів Москви, отримали інформацію.

Яна написала листа моєму синові Святославу, де розповіла, що Мушинський Олександр Григорович брав участь в найбільшому бою на території Чеської республіки в роки 2-ї світової війни – Острава-Опавській битві. У ній загинуло понад 3000 тисяч людей, і спочатку їх ховали на місці бою. Пізніше тіла були ексгумовані і поховані в братській могилі Червоної армії на міському кладовищі в місті Опава (раніше Троппау). Ідентифікувати вдалося не всіх, але мій прадід був в списках полеглих. Нещодавно мої мама і син поїхали до мого прадіда. Мама взяла землю з рідного села і висипала на його могилу. Вони зробили фотографії могили і кладовища та з вдячністю відіслали Яні. Для нас це була надзвичайно серйозна місія, і виконати її було дуже важливо! Тепер ми будемо по можливості їздити до братської могили, де похований мій прадід. Розумію, що далеко не кожній родині вдалося знайти місця поховання своїх рідних, які загинули в роки Другої світової війни, або хоч щось дізнатися про їхню долю. Але історія нашої сім'ї ще раз показує: не треба втрачати надію і зупинятися – потрібно писати запити і шукати. Адже все таємне, рано чи пізно, стає явним. Вічна пам'ять героям!

Читайте еще