Історія Роми та Насті особлива навіть для такого специфічного закладу, як Жмеринський соціальний гуртожиток. Туди після шкіл-інтернатів потрапляють різні діти. Але не інваліди і не люди з фізичними вадами.
Рома Стоянович — перший мешканець з інвалідністю. У нього ДЦП. Погано його слухаються ноги, руки, є легка розумова відсталість. Але він намагається бути дуже самостійним, сам себе обслуговує, хоча йому важко. Дуже відповідальний і працьовитий. У Роми особлива ситуація ще й тому, що він сирота.
– Рішенням суду маму позбавили волі за крадіжки. Батька він ніколи не знав. На той час йому було 8 років, — розповідає педагог гуртожитку Наталія Коханюк. — Соціальні служби клопотали за те, щоб його віддали до спеціалізованої школи. Нині він перебуває у реабілітаційному центрі «Поділля», де здобуде ще додаткову професію. Та вся складність у тому, що вже на початку вересня йому виповнюється 23 роки. І він, згідно з нашими статутами і законодавством, має від нас піти. Фактично в нікуди. Бо у нього немає житла. А ще — немає бабусь. Сам родом з Козятинського району, і там звідкись раптом взялася якась тітка.
З'явилася після того, як йому як сироті, котрий працює, видали «підйомні» — 9 тисяч гривень. Ми радили йому ці гроші залишити на картці, аби потім витратити на якесь житло. Але Рома віддав його тій тітці. Нам вдалося зв'язатися з нею. Вона розповіла, що гроші їй були потрібні на лікарню. А віддавати борг у неї нема з чого. Залишити Рому жити в себе вона теж не може, бо й сама наймає житло. Згодом з'ясувалося, що в тієї тьоті знаходиться і його пенсійна картка, і цими грошима вона користувалася на власний розсуд. Ми мали з нею серйозну розмову, пояснювали, що він має за щось жити, що його тут не годують централізовано, як це було у спецшколі, він має все купити і приготувати самостійно. Не знаємо, чи зрозуміла вона нас.
У гуртожитку дуже непокояться про Рому, бо не знають, куди йому йти. А він, в силу свого розвитку, погано сам це усвідомлює. Він дуже комунікабельний, соціально адаптований. У Вінниці в нього є друзі, знайомі, з котрими він разом навчався. Та на свята він знову поїхав до тітки...
Настя Ковальчук, на відміну від Роми, має заощаджені кошти, вона отримувала невелику пенсію після того,
як померла мама. Тата позбавили батьківських прав, і вона навіть не знає, де він зараз. Коли її забирали до школи-інтернату в Ситківці з хати в одному з сіл Тиврівського району, то розлучили з братами. Вона тепер не підтримує з ними стосунки. Згодом її влаштували на навчання у Вороновицьке ПТУ — на кухаря. Але за здобутою спеціальністю навряд чи зможе працювати, бо має дуже тендітну статуру і легку розумову обмеженість. Після навчання її прислали до гуртожитку, бо житла у неї більше немає. Вже тут педагоги знайшли для неї роботу прибиральниці у ЖЕК.
– Ми вже почали через соціальні мережі шукати житло для Насті. Недороге, до 15 тисяч гривень, — каже Наталя Коханюк. — Вона дуже хороша дівчина, і хотілося б, щоб потрапила до порядних людей. В неї особливість: нею легко керувати, вона вразлива, довірлива і патологічно чесна. Тому так важливо, щоб поряд була правильна людина, котру дівчина буде слухати. Настя теж дуже любить людей. Колись встигла побувати за кордоном, в Італії, на відпочинку. Там вона познайомилася з дівчинкою-вінничанкою та її тіткою. Так вони й дружать. Її приймають у тій сім'ї, жінку вона навіть мамою називає. Вони забирали її на канікули, завжди підтримують. Настя дуже хоче сім'ю, але ці люди не можуть її підтримувати постійно, тим більше, що жінка сама хворіє на онко і їй теж потрібна допомога. А Настя горнеться до них, на свята приїжджає. Поки засобів для існування в неї немає, і вік дозволяє їй бути тут. А далі?
Державна програма зі зменшення сирітства і влаштування дітей у прийомні сім'ї, на жаль, не ліквідовує проблему, про яку говорити на повен голос чиновники чомусь не беруться. Так, нині через інтернати проходить менше дітей, ніж колись. Але що стається з ними потім? Як їм адаптуватися у цьому безжальному світі? Питання залишаються відкритими.