Центр суспільного моніторингу у своїх матеріалах оприлюднених напередодні Загальномосковської хресної ходи, визначив її як один з показників переходу Російської православної церкви (РПЦ) до нового етапу воєнно-політичної мобілізації російського суспільства. Центр прогнозував, що винесення мощей князя Дмитра Донського, залучення православно-націоналістичних організацій та зосередження риторики навколо “народної єдності”, “перемоги” і захисту Росії мали перетворити релігійне дійство на публічну демонстрацію готовності до продовження війни. Події 6 вересня 2026 року, розгорнута після них інформаційна кампанія, перенесення культу Дмитра Донського у військові частини та проголошення ходи початком “російського відродження” підтвердили основні положення цієї оцінки.
Проведена у Москві хресна хода стала не просто відновленням дореволюційної церковної традиції, а демонстрацією сформованої взаємодії між РПЦ, православно-націоналістичними рухами, державною пропагандою та військовими структурами. Її результати почали цілеспрямовано закріплюватися як доказ “народної єдності”,
початок “російського відродження” та підтвердження нібито цивілізаційної непереможності Росії. Це засвідчує необхідність розглядати діяльність Московського патріархату як один із ключових напрямів стратегічного моніторингу — РПЦ дедалі виразніше виконує роль одного з головних інструментів ідеологічного виправдання війни та суспільної мобілізації Кремля, формуючи образ Росії як “обложеної православної держави” й створюючи середовище для внутрішнього і міжнародного об’єднання проросійських радикальних сил.
Порівняння московських подій із петербурзькою хресною ходою та створенням International Sovereigntist League “Paladins” у вересні 2025 року вказує на ширший процес — РПЦ формує релігійно-політичний простір, в якому мобілізація російського суспільства поєднується із налагодженням контактів Кремля з антиглобалістськими й ультраправими рухами Європи та Південної Америки Предметом аналізу є тому не окрема хресна хода, а поступове створення транснаціональної інфраструктури, у межах якої церковна символіка надає морального виправдання війні, російські радикальні організації забезпечують організований людський ресурс,
а іноземні партнери поширюють запропоновані Москвою наративи за межами Росії.
Формально хресну ходу було приурочено до Собору Московських святих. Після літургії у храмі Христа Спасителя колона пройшла шестикілометровим маршрутом до Новодівичого монастиря. На чолі процесії несли Смоленську ікону Божої Матері та нещодавно вилучені із поховання в Архангельському соборі Кремля мощі князя Дмитра Донського. Постать князя, пов’язана з Куликовською битвою, була заздалегідь введена в інформаційний простір як образ “небесного покровителя російського війська” та символ майбутньої перемоги. Офіційно повідомлялося про понад 100 тисяч учасників проти 40 тисяч заявлених силовими структурами після ходи 2025 року. Водночас архієпископ Сава (Тутунов)говорив про 250 тисяч а у православно-націоналістичному середовищі поширювалися оцінки у 300 тисяч і більше Офіційна статистика могла не відображати повної чисельності колони, однак незалежно підтвердити оцінки у 400-500 тисяч осіб наразі неможливо. Суперечка про кількість сама стала частиною інформаційної боротьби — прихильникам РПЦ великі цифри були потрібні як доказ масового православного пробудження,
тоді як критики вказували на спробу видати організовану мобілізацію за стихійне волевиявлення.
Аналітичне значення має не точна чисельність, а здатність РПЦ та афілійованих із нею організацій сформувати, дисциплінувати й провести через центр Москви багатотисячну колону під релігійними, державними та воєнними символами. Учасники пояснювали свою присутність необхідністю “підтримати країну”, “об’єднатися” та “молитися за перемогу”; над колоною звучало гасло “Ми росіяни — з нами Бог”, були присутні прапори із зображенням володимира путіна, а окремі учасники заявляли про необхідність “звільнити вітчизну до кордонів 1945 року”. Ветеран ПВК “Вагнер” стверджував, що хода продемонструвала фактичний захист всіх російських військових, оскільки за ними стоїть “уся Росія”. Таким чином, навіть російські репортажі із місця події зафіксували витіснення християнської мови миру і покаяння риторикою перемоги, територіального реваншу та воєнної солідарності
Патріарх Московський Кирил (Гундяєв) остаточно закріпив саме таке трактування події. У завершальному слові він пов’язав православне відродження із відновленням державної могутності Росії,
згадав православних правителів, які перетворювали її на “світову державу, що володіє величезною силою”, та проголосив, що країна, спираючись на “духовну силу предків і святих”, знову стає “непереможною”. Його заклик не послаблювати молитов за президента, владу і військо перетворив завершення ходи на підтвердження політичної та воєнної лояльності РПЦ Кремлю. Не менш показовою стала теза Кирила про Росію як “неприйнятний приклад” поєднання сучасної держави із православною вірою — відповідно до цієї конструкції Росія зазнає зовнішнього тиску не через розв’язану нею війну, а через власну нібито унікальну духовну природу Агресор символічно перетворюється на жертву глобального наступу, війна — на захист православної цивілізації, а підтримка російської влади та армії — на релігійний обов’язок.
Важливу роль у післяходовій інформаційній кампанії відіграв архієпископ Зеленоградський Сава (Тутунов) Черезтелеканал “Спас”,власний Telegram-канал і ефір “Радио России” він почав популяризувати подію не як звичайну церковну процесію, а як видиме втілення особливої російської спільності.
У поширеному ним тексті наголошувалося, що багатотисячна “жива ріка” доводить — учасники є чимось більшим, ніж статистична маса людей із російськими паспортами, платники податків або виборці, а сама хода показала “справжню, вистраждану спільність”, нібито не сконструйовану теоретиками згори. Таке протиставлення “живої народної спільності” громадянству, політичним правам і соціологічним даним має принципове значення — Сава фактично пропонує визначати належність до народу через участь у православно-патріотичній єдності У цій моделі РПЦ отримує право виступати не просто релігійною інституцією, а посередником у визначенні того, хто належить до “справжнього народу”, а хто залишається поза його духовно-політичними межами.
Твердження про цілковиту стихійність ходи водночас вступає у суперечність із повідомленнями про організоване перевезення учасників. За даними Telegram-каналу “Православие и зомби”, семінаристів Троїце-Сергієвої лаври доставляли автобусами за іменними списками та із перевіркою паспортів; схожі вимоги нібито стосувалися православного Свято-Тихонівського університету,
єпархіального духовенства та парафіян, яких привозили навіть із Мінська. Офіційна підготовка справді передбачала прибуття організованих груп й окремі логістичні умови для автобусів. Тому хода могла одночасно поєднувати щиру особисту участь багатьох віруючих із централізованою мобілізацією церковних навчальних закладів, єпархій та громадських організацій. Одне не заперечує іншого, однак спроба представити весь захід виключно як некерований “поклик серця” приховує значну організаційну роботу та адміністративне залучення.
Мобілізаційний характер події найвиразніше проявився у функціях православно-націоналістичних організацій. Поліція та Росгвардія забезпечували зовнішнє оточення маршруту, тоді як підтримання порядку безпосередньо всередині колони було передано “Русской общине” Її численні “дружинники” координували рух людей і навіть намагалися перевіряти документи журналістів. Поруч діяли організовані групи рухів “Сорок сороков” “Северный человек” “Пересвет” і козацьких об’єднань, а учасники окремих груп обговорювали заняття із самооборони, які проводять активісти із бойовим досвідом.
Йдеться вже не про випадкову присутність радикалів серед віруючих, а про їх часткову інституціоналізацію під церковним прикриттям: РПЦ надає таким рухам моральну легітимність і доступ до великої аудиторії, держава — захищений простір для демонстрації організованості, а самі рухи забезпечують дисциплінований людський ресурс, придатний для охорони масових заходів, вуличної мобілізації, силового тиску на мігрантів і політичних опонентів, вербування добровольців та підтримки державних кампаній.
Оцінка релігієзнавця Мітрохіна Миколи Олександровича (13.09.1972 р.н., уродженця м. Москва, РСФСР),поширена каналом RUSSICA, дозволяє водночас точніше визначити характер взаємин між РПЦ і державою. За його спостереженнями, на ході був надзвичайно низький рівень представництва федеральних і московських посадовців зафіксована відсутність представників адміністрації президента, мера Москви Сергія Собяніна, віцепрем’єрів та керівництва державної думи. Націоналістичним організаціям дозволили сформувати власні групи й використовувати визначену символіку, але не дали перетворити ходу на повноцінний “
русский марш” з імперськими прапорами та автономними політичними гаслами. Це не спростовує мобілізаційного характеру події, а вказує на контрольованість процесу — Кремль дозволив РПЦ і пов’язаним із нею рухам продемонструвати власні можливості, але зберіг політичну дистанцію та право визначати межі дозволеного Отже, хода стала випробуванням керованої суспільної сили, яку влада може підтримувати, обмежувати або активувати залежно від подальшого розвитку внутрішньої та воєнної ситуації.
Ще відвертіше політичний зміст ходи сформулював координатор руху “Русский союз”, “доброволець СВО” та головний редактор інформаційного потралу “Русские, вперед!” Григоров Сергій Геннадійович (12.04.1974 р.н., уродженець м. Москва, РСФСР), якого Сава Тутунов назвав“русским воином” і рекомендував його оцінку власній аудиторії. Григоров, за підтримки та спільної участі у заході зрадника України, православного “воєнкора” і “полковника” Селіванова Олексія Сергійовича (07.12.1980 р.н., уродженця м. Київ), оголосив Загальномосковську хресну ходу “головною і загальноросійською” та спрогнозував,
що у майбутньому про неї писатимуть як про місце, де почалося “російське відродження”. Унаступній публікації він назвав критику ходи “безсилою злобою”, протиставив “300 тисяч російських православних” кільком особам із портретами путіна та визначив війну як “національно-визвольну”, а застосування сили російською владою — як відповідь злу. Значення цієї риторики полягає не у точності наведеної ним чисельності, а в її популяризації Савою — архієпископ не дистанціювався від визначення війни як національно-визвольної та від проголошення ходи початком “російського відродження”, а допоміг поширити таку інтерпретацію. Це підтверджує його роль як посередника між офіційною мовою патріархії та радикальним православно-націоналістичним середовищем.
Патріарх Кирил проголошує відновлення “непереможної Росії”, Сава переводить цю тезу у категорію “справжньої народної єдності”, а Григоров формулює її як початок національного відродження та виправдання застосування російської сили. Разом ці висловлювання утворюють послідовний інформаційний ланцюг: релігійний обряд — народна єдність — національне відродження — виправдана війна — неминуча перемога У такій конструкції відмова підтримувати війну означає вже не звичайну політичну незгоду,
а відокремлення від “справжнього народу”, православної віри та історичної місії Росії.
Окреме значення має синхронна діяльність міністерства оборони РФ Після так званого “обретения мощей” Дмитра Донського та їх використання під час хресної ходи оборонне відомствоповідомило про проведення у військах молебнів на честь князя як “небесного покровителя російського воїнства”. Військовослужбовцям його представляють як взірець мужності, вірності Вітчизні, відповідальності перед воїнами та готовності захищати “рідну землю”. Так створюється безпосередній зв’язок між московським релігійним ритуалом і діючою армією — образ середньовічного князя проходить послідовний шлях від поховання у Кремлі через хресну ходу до військових частин, а сучасна агресивна війна символічно включається у багатовікову історію нібито оборонної боротьби Росії. Російський військовослужбовець має сприймати себе не учасником вторгнення на територію іншої держави, а спадкоємцем воїнів Дмитра Донського, які захищають вітчизну від чергової зовнішньої навали. Мощі у такий спосіб стають засобом психологічного зміцнення війська,
виправдання втрат і формування готовності до тривалого продовження війни.
Московські події 6 вересня 2026 рокуу необхідно зіставляти із матеріалами Центру суспільного моніторингу (https://t.me/CSM_EU/379, https://t.me/CSM_EU/380, https://t.me/CSM_EU/381, https://t.me/CSM_EU/382)про петербурзьку хресну ходу 12 вересня 2025 року. Тоді у церковній процесії, очолюваній патріархом Кирилом, разом із російськими структурами “Царьград”, “Двуглавый орел” і “Братство академистов” документально зафіксували представників угорського руху Hatvannégy Vármegye Ifjúsági Mozgalom (HVIM) та бельгійської ультраправої організації Nation. Того ж дня у Маріїнському палаці відбулася установча конференція International Sovereigntist League “Paladins” у якій взяли участь понад 50 делегатів приблизно 20 організацій із 14 країн. Серед представлених середовищ були грецька “Золота зоря”, італійські Forza Nuova, Lealtà Azione і Rete dei Patrioti, іспанські Falange Española de las JONS, Democracia Nacional та Málaga 1487, французькі Les Nationalistes і Nouvelle Droite, бельгійська Nation,
угорська HVIM, сербські Srpska Akcija та “Народна патрола”, британська Patriotic Alternative, німецькі представники AfD, південноафриканська Bittereinders, аргентинська Condor 8, мексиканська UNR і бразильська Nova Resistência. Проте сама послідовність подій є показовою — іноземних радикалів спочатку вводять у простір масового православно-патріотичного ритуалу, очолюваного патріархом, а потім переводять до закритого політичного середовища, де за участю структур Костянтина Малофєєва та Олександра Дугіна створюється міжнародна координаційна організація.
Російське православ’я пропонується іноземним радикалам не стільки як віровчення, скільки як політична модель сильна авторитарна держава, сакралізована влада, політично лояльна до неї Церква, культ військової сили, боротьба проти міграції, глобалізму та ліберальної демократії. Залучення Nova Resistência, Condor 8 і UNR показує, що географія цієї роботи не обмежується Європою. Південноамериканський напрям дозволяє Москві поєднувати правий традиціоналізм, антиамериканізм, антиглобалізм і підтримку т.зв. багатополярного світу.
Саме тому в одному середовищі можуть опинитися європейські неофαшиcτські рухи, латиноамериканські націонал-революційні групи, православні монархісти та представники російських провоєнних організацій — їх об’єднує не єдина ідеологія, а спільне несприйняття західного демократичного порядку й готовність визнавати Москву центром альтернативного політичного проєкту.
Загальномосковська хресна хода 6 вересня 2026 року стала випробуванням моделі масової суспільної мобілізації під православною символікою. В одному просторі були поєднані патріарх, православно-націоналістичні організації, дружинні структури, козаки, “ветерани війни”, державні прапори, портрети володимира путіна, культ Дмитра Донського та риторика майбутньої перемоги. Відсутність більшості високопосадовців і встановлені обмеження для націоналістичних колон свідчать, що Кремль поки не передав РПЦ та радикальним рухам повної свободи, але дозволив їм продемонструвати мобілізаційні можливості, зберігши політичну дистанцію і контроль над межами дозволеного. Йдеться про випробування керованої сили, яку держава може активувати без прямого залучення всього офіційного апарату.
Архієпископ Сава взяв на себе функцію політичного тлумачення результатів ходи.
Його теза про “вистраждану народну спільність”, підтримка риторики Сергія Григорова про “російське відродження” та подальша медійна активність спрямовані на перетворення одноразового заходу на довготривалий суспільний символ. Міністерство оборони, своєю чергою, перенесло культ Дмитра Донського у військові частини, безпосередньо пов’язавши церковну кампанію з психологічним забезпеченням війни. Головним результатом ходи стала не кількість учасників, а створений політичний образ: Росія як обложена православна держава, війна як форма захисту віри, армія як спадкоємиця сакральної військової традиції, а РПЦ і пов’язані з нею рухи — як представники “справжнього народу”. Саме ця конструкція може стати ідеологічним підґрунтям для подальшого посилення внутрішньої та воєнної мобілізації після завершення виборчого циклу в РФ.
Петербурзький досвід 2025 року одночасно демонструє зовнішній напрям цієї моделі. Через релігійні ритуали, структури Малофєєва та ISL Paladins Москва намагається поширити власний мобілізаційний досвід серед ультраправих рухів Європи й Південної Америки. У такій системі хресна хода перестає бути лише богослужінням і стає публічним ритуалом політичної мобілізації, мережевого об’єднання та підготовки людей до сприйняття війни як священної необхідності.
Справдження попередньої оцінки Центру суспільного моніторингу підтверджує, що діяльність РПЦ необхідно аналізувати не як периферійну церковну тему, а як один із центральних елементів внутрішньої політики Кремля, підготовки російського суспільства до нового етапу війни та формування транснаціональної мережі антизахідних сил.
