Народився Вадим 13 січня 1974 року в Бердичеві. Родина жила по вулиці Косогірській, тож він як і всі качанівські хлопчаки зростав бігаючи на річку та мандруючи підземеллями сусідньої фортеці.
Навчався в п’ятій школі, яка тоді за складом учнів значно відрізнялась від сусідніх другої та дев’ятої. Ще з дитинства любив майструвати, а потім зробив це своїм основним заняттям. Будь-які роботи з електрики, сантехніки, будівництва він робив краще, ніж хто інший, а на прохання допомогти завжди відгукувався перший.
Служив строкову службу Василь Кісілюк в перші роки становлення української армії в танковому підрозділі, де його дуже цінували за кмітливість та знання техніки. Після служби повернувся до рідного Бердичева, хоча працював потім і в інших містах України.
Не зовсім гладко складалось сімейне життя у Вадима, адже з першою дружиною він розлучився, хоча й дуже любив свого сина. Незабаром одружився вдруге і став гарним батьком для двох падчерок.
Останніми роками він жив з дружиною в місті Обухів Київської області, де працював на будівельній фірмі. Там його надзвичайно цінували за золоті руки та добрий характер.
На похорон до Бердичева приїхали багато його колег разом з керівником підприємства.
Хоч колись в армії Вадим керував танком, але водійського посвідчення так і не мав. На фірмовій автівці їздив по території, а потім купив нарешті і свою. В цьому році пройшов навчання на водійських курсах і восени мав здавати екзамени.
Але його плани, як і плани мільйонів українців змінила війна. На початку жовтня йому принесли повістку з військкомату. Керівництво фірми не хотіло втрачати цінного працівника і почало оформляти бронь, але він сказав, що ховатись не буде, раз треба, то треба.
10 жовтня він був мобілізований до ЗСУ та став до лав 82-ї окремої десантно-штурмової бригади. Те, що він не встиг здати екзамен на водійське посвідчення не завадило йому стати водієм броньованої машини та вже невдовзі він возив штурмові відділення на самий передок.
Щоразу зв’язувався з рідними перед та після виїзду, але 22 грудня не вийшов на зв’язок, хоча вже й мав би повернутись з завдання. Дружина Вадима, його мама, дві сестри та інші рідні не знали що думати і сподівались, що ось-ось він зателефонує чи напише.
Та 25 грудня в Обухів прийшло офіційне сповіщення про його загибель. Вже на шляху в тил, його бронемашину догнав ворожий снаряд не залишивши водієві жодного шансу на життя…
Рідні прийняли рішення поховати воїна на Бердичівщині, тож сьогодні у квартирі матері заупокійну службу провів священник Свято-Миколаївського собору, а в дворі старовинного будинку (до речі, на місці, де двісті років тому стояла церква) відбувся траурний мітинг. Міський голова Бердичева Сергій Орлюк дякував рідним і близьким за те, що вони виховали Героя та обіцяв, що місто буде пам’ятати кожного, хто віддав життя за волю України.
Траурна колона у супроводі поліцейської автівки повільно рушила до Гришковець, і по всьому місту люди зупинялись, щоб віддати останню шану загиблому воїну. На кладовищі виступила з промовою голова селищної громади Ірена Лісова та пролунав військовий салют.
На самому краю кладовища, поряд з могилою батька під звук Гімну України славний син нашої громади Вадим Кісілюк знайшов свій останній прихисток…
