У різні часи виникали різні трагедії, з’являлися нові герої. Сьогодні важко переоцінити слово «героїзм». У 1987 році Чорнобильська катастрофа змусила сотні людей закривати собою жерло реактора. Тоді, ті хто вирушили на ліквідацію наслідків аварії були героями. А тепер?
Доля чоловіка, про якого хочеться розповісти, склалася таким чином, що Чорнобиль став для нього найболючішим спогадом. Усі хто боровся з «невидимим ворогом» тобто з радіацією, наніс своєму здоров’ю непоправної шкоди. Рано чи пізно ці болячки проявляються з особливою силою. Ще тоді 32-річний Володимир Матросов не знав, що ліквідовуючи наслідки вибуху на ЧАЕС, буде згадувати той період свого життя як війну. Бій за порятунок світу.
- У Чорнобилі я з’явився в середині травня: настала черга змінити інших, – згадує ліквідатор аварії на ЧАЕС Володимир Матросов. – Призначили мене заступником начальника штабу з техніки і засобів зв’язку. Однак не лише це доводилося робити. Я збирав і евакуював техніку, що залишалася на території станції ще з 26 квітня. Певна річ, вона була насичена радіацією. Та не кидати ж її напризволяще.
Відбуксували в Чорнобиль на базу «Сільгоспхімії». Нашу групу тоді відзначили преміями. Але нам було не до радощів. Які тут гроші, коли йдеться про життя.
Забобонні люди у таких випадках говорять, що це якесь прокляття, нечиста сила, надприродне… Ну чому на одній Чорнобильській АЕС поступово сталося стільки лиха? Спочатку фатальний вибух четвертого реактора, який вогнеборці загасили. Потім необхідно було відкачувати з-під нього воду. І тут знову біда – пожежа на третьому та четвертому енергоблоках.
- Та пожежа була вкрай небезпечною, – наголошує Володимир Євстахійович. – Якщо б вогонь сягнув машинного залу, де розлито тонни масла, де турбіна під вогнем, то не минути б катастрофи ще страшнішої за вибух реактора четвертого блоку.
Вогнеборців одразу розбудив пожежний, який в майбутньому отримає нагороду за мужність та героїзм. Це був підполковник Володимир Максимчук. Він тоді був за старшого. Взявши із собою кількох добровольців, вирушив на БТР-і у самісінький епіцентр подій. Не чекаючи свого старшого товариша з розвідки, Матросов почав формувати п’ятірки: офіцер,
водій, дозиметрист, пожежники – машина. В останню десятку сів сам.
- На місці швидко розібралися, що і де горить, – запевняє Володимир Матросов. – Спершу треба було охолодити короби (вони з металу і розігрілися до кольору сонця), розбити їх і проникнути всередину. А там уже діяти за обставинами: гасити, рубати кабелі. Найбільша небезпека була у приміщенні 402 на висоті 12,5 метрів. Першу п’ятірку сформували з найдосвідченіших. Потрапив до неї і я.
Несподівано для всіх пролунав наказ негайно залишити приміщення. У пожежних навіть в голові не вкладалося, як таке може бути. Тільки ж почали працювати… І все? Хто ж тоді буде ліквідовувати загоряння далі. Доза радіації зашкалювала і перебувати в зоні її дії більше дозволеного неприпустимо. Саме тому рятувальники постійно змінювали один одного. Коли ж здавалося, що все закінчено, виникали нові пригоди. Тільки пішли в душ як до Матросова прибігає підполковник Максимчук зі словами: «Володимире! Вода через рукави не йде! Ти прокладав, тобі краще знати, що там до чого. Ти вже вибач!..»
Як з’ясувалося, це БТР проїхався по рукавах перетворивши їх на шмаття.
Проте часу засмучуватися не було, необхідно було діяти. П’ятірки компонувати вже було ні з кого. У «пеклі» побували всі.
- Підемо ми! – спокійно відповів підполковник і подивився на нас, – згадує Володимир Матросов. – Пожежу, власне, майже локалізували, проте ще треба було перевірити тунелі і гасити залишки вогню. Ми пішли знову, за нами нові п’ятірки з тих, хто вже побував на об’єкті. Ніхто нікого не примушував. Всі йшли добровільно. Без зайвих балачок і метушні.
Саме ці герої-вогнеборці і впоралися зі стихією. Вони запобігли черговій катастрофі – ще більшій. Їх не треба було примушувати, залякувати чи зайвий раз наказувати. Коли наступного ранку під’їхала допомога з Києва, з’являлося ще більше натхнення та ентузіазму.
- Тоді ми розуміли, що повинні собою закрити амбразуру реактора, – додає Матросов. – Я не певен, що зараз ліквідатори так само підуть у пекло, бо відчувають байдужість до себе. Уявіть почуття ліквідатора, коли йому чиновник у вічі каже, що він його у Чорнобиль не посилав…
Історія рано чи пізно повторюється. Сьогодні в нас нова біда, нові герої. Однак найстрашніше те, коли забуваються здобутки минулого і відходять на другий план. Можливо сучасники не усвідомлюють, що для тих хто є ліквідатором наслідків аварії на ЧАЕС дуже важлива увага саме сьогодні. З моменту катастрофи минуло 29 років, але більшості тих сміливців, які були в Чорнобилі той період продовжує снитися і відгукуватися.
Інформацію збирав
фахівець прес-служби У ДСНС
у Житомирській області,
Павло Франчук
