"Білимиплямами" в історії України лишаються бунти, що прокотилися весною 1930 року. В Росії називали "бабьими" аби надати бунтам непривабливого вигляду і сформувати в загалу осудливу думку щодо бунтів й тим самим оправдати жорстоку розправу влади над бунтівниками.
Не минула ця трагедія і нашого краю. Як свідчить донесення окружного компартійного секретаря Левицького, іскру протесту занесло до нас із сусіднього Шепетівського округу. Звідтіля прибули "кулаки" й почали піднімати народ проти колгоспів. 8 березня під впливом їх агітації жінки в с. Дубрівка Баранівського району зібралися в гурт й вирушили повертати зерно з насіннєвого фонду, насильно вилучене активістами. На придушення виступу влада кинули міліцію, комуністів, активістів, працівників району та округу. В селі провели масові арешти, - про це повідомляє novograd.city.
В цей же день в Закриниччі Ярунського району жінки розгромили сільраду, а далі рушили до комори, вибили двері й взялися розбирати насіннєвий фонд. Влада кинули на село загін карателів (ГПУ) та комуністів з району. Бунт придушили силою.
В Коритищах на сході села жінки вимагали вернути їм землю, насіння, інвентар і відпустити з колгоспу. Активістам вдалося самостійно справитись з рухом.
У донесеннях до центру начальство робить вигляд, що воно не розуміє справжньої причини бунтів, списуючи їх на "проіскі врага" – куркуля й духовенство, які просто не люблять влади й цькують на них населення. Левицький описує як проходять бунти. Жінки збираються в натовп, ідуть до сільради і вимагають "вернути їм усуспільнений інвентар, насіннєвий фонд, звільнити заарештованих, тощо".
Більшість бунтів спрямована проти масових арештів "куркулів", тобто, визначених сільрадою на виконання московських рознарядок поставок рабів у місця каторжних робіт. Жінки гідно протиставили свою рішимість цій работоргівлі ХХ віку. Вони не тільки вимагали звільнити нещасних, а й вдавалися до сміливих дій: нападали на карателів і відбивали заарештованих.
В с. Красилівка Ярунського району по дорозі в район люди відбили арештованого "за контрреволюційну агітацію на зборах" баптиста. У Свинобичах гурт жінок в 50 чоловік (певне, скільки арештували мужчин – І.
Т.) прийшов до сільради з вимогою звільнити заарештованих "куркулів".Левицький доповідав Косіору "аналогічні виступи мали місце в окремих селах Ярунського, Коростишівського, Новоград-Волинського, Дзержинського районів…".
В селі Радулине Баранівського району жінки вчинили державний переворот. Напередодні карателі здійснили в селі масові арешти і розстріли мужчин. Дружина одного з розстріляних закликала жіноцтво на сход. Тут село влаштувало збори й загальним рішенням розпустило сільську раду. Натомість обрали старосту села і чотирьох її радників. Збори винесли ухвалу звільнити заарештованих, позбавити виборчих прав біднячку, що агітувала за колективізацію й вислати її геть за межі району, а майно конфіскувати. Як доповідає Левицький, в село відправлено каральний загін ГПУ.
В селі Забара, посланий з Житомира агент, зігнав на збори село й став проводити контрактацію. У відповідь народ вимагав вернути насіння, сільськогосподарський інвентар, припинить колективізацію. Справа дійшла до того, що люди побили місцевого голову комнезаму та уповноваженого Мокренської сільради.
Аби загнати селян до колгоспів, влада наказала в магазинах сірники, мило, цукор, махорку видавати тільки членам колгоспів.В с. Фридріхівка Баранівського району магазин закрили зовсім, бо в колгосп не вступив ніхто. Розлючені селяни всім миром (натовп в 100 чоловік) рушили до сільради, вимагаючи ключів і списків тих, кому дозволено продавати товари. В село направили карателів. Загін зібрав село на збори й став вимагати прийняти резолюцію про вступ до колгоспу. Люди резолюцію відкинули. Натомість виставили вимоги: "Дайте хліба, цукру, мануфактури". "Ми проти контрактації, хлібозаготівлі, колективізації". Село було німецьким. Збори вимагали говорити до них німецькою мовою, прислати німецького представника.В селі Стрибіж, коли зігнали народ на збори по колективізації, 250 жінок (!) напали на бібліотеку, де лежала агітаційна література, знищили її, і знищили списки "приписників", а потім з камінням кинулись на колгоспників. Аби оцінити масовість виступу, досить вказати, що на початку 70-х років у Стрибежі числилося 246 дворів.
В Новополі жінки з чоловіками вирушили з церкви до сільради і вимагали видати їм план відводу землі в колгосп.
При цьому застерігали владу: "Кров проллємо, а землі не віддамо. Хочем жити як жили".
В тих же селах, де начальство змушене було погодитись відпустити людей, почався масовий вихід з колгоспів. В Любарській Гуті Мархлевського району з 65 господарств в колгоспі лишилося тільки 12, у Черемошні з 50 лишилось 4, у Василівці – з 52 – 14, а в Радулині – з 170 господарств – 39.
Кумедна сцена відбулась в Суємцях. Представник райвиконкому, надіючись, що в селі бояться розкуркулення й відкрито написати заяву про вихід з колгоспу не наважаться, зухвало заявив: хто хоче виходити з колгоспу, нехай напишуть заяву. І йому тут же подали 40 заяв. Розлючений і збентежений він на очах у людей порвав їхні заяви.
У селі Генріхівка селяни відмовилися приходити на збори. Зігнали насильно кілька десятків людей. Комуністам робити було нічого, й вони стали співати "Інтернаціонал". Тоді жінки зчинили крик. "Не треба нам співати "Інтернаціонал". Не співайте, і не деріть шкуру з народу".
В с. Нейгам Мархлевського району німецьке населення на 2 травня готувалося підняти повстання і йти на кордон.
Колгоспні збори, 30-ті роки ХХ століття, Полісся.
Кривава драма розгорілася в Красилівці тодішнього Ярунського району. Як йдеться у донесенні, з селом радянська влада мала давні рахунки. Тут ще в 1919 році діяв загін, що брав участь у повстанні Соколовського, і його колишні бійці разом з командиром ще хазяйнували по своїх господарствах. Вони найбільш непокоїли владу і комуністи рішили зненацька провести арешти соколівців і "куркулів". Адже у випадку заворушень (а вони неодмінно мали статися, бо до цього призводила влада) соколівці не сиділи б склавши руки. Вони б зуміли організувати відсіч насильникам.
Скоро у влади з’явився і привід. Красилівчан, як і всіх селян України сповнював гнів і обурення при виді тих звірств, що їх чинили колективісти. Краплею, що переповнила чашу терпіння, було закриття сільського храму. Ще в грудні 1929 року власті замкнули на ньому двері, зняли і вивезли дзвони.
В радянські часи закриття церков трактували по-різному. Комуністи це видавали за дію, спрямовану на звільнення свідомості селян від пережитків, релігії, віри у надприродне.
Але й самі комуністи хворіли такою вірою, бо приписували своєму вождеві всемогутність і безпомилковість його вчення й постійно оправдовувалися цитатами з Леніна як протестанти віршами з Біблії. Церковники закриття й руйнування церков оголосили "атеїзмом". Але атеїзм – це духовне явище, й нічого спільного з насильством і руйнуванням не має. Церкви закривали і дзвони знімали з чисто політичних міркувань. Храм на селі був не лише будівлею для здійснення культу – це був центр духовного життя села. Тут дізнавались новини, визначалися з ставленням до життя і до влади, проводили сходи, організовували повстанські загони, здійснювали перевороти.
В Красилівці це викликало глухий протест, який ставав все дужчим в міру того, як набирала обертів колективізація.
Десь в середині березня вчитель-активіст, понатягувавши кісток і всілякого дрантя для виконання плану збору утиль-сировини, потай від людей звалив цей мотлох в церковній сторожці. Це стало відомо людям й вони оцінили вчинок як зазіхання чужака на їх власність і як зневагу їх прав і звичаїв. В свідомості красилівчан оця брутальна зневага з’єдналася із зневагою властей до їхнього життя і свободи.
Коло замкнулося – в селі вибухнув бунт.
23 березня біля церкви зібрався народ. Організовано вирушили до сільради й висунули вимогу вернути дзвони і відкрити храм.
У сільраді саме проходив пленум, засідали активісти. Вони злякались людей і замкнулися. Селяни зламали двері і ввірвалися всередину. Активісти кинулися навтьоки. Народ спіймав голову сільради й побив його. Голова подався в район, а звідти 24-го березня прибули карателі ГПУ. Почалися арешти. Як свідчить донесення, затримці підлягали 13 селян – "куркулів та контрреволюційного елементу". Їх чекав розстріл або відправка на каторгу в Сибір. Село збурилося. Воно знову з’єдналося в силу і вступило у бій з карателями. Селяни кинулися на конвой і почали його роззброювати, дісталося і начальнику загону, його побили. Прозвучала команда стріляти. Двох селян убили, ще трьох поранили. І все ж частину людей вдалось врятувати. В район на розправу карателі повезли тільки 8 заарештованих.
25-го в Красилівку наїхала сила-силенна партійців, а з ними слідчий і прокурор. Розправа продовжилася.
Владі вдалося зламати село й нав’язати колективізацію. Вона була другим виданням кріпосного права на Україні. Колективізацію проводили "згори", з Москви, з чужого центру і в чужих інтересах з метою грабежу України. Але робили це руками наших – таких українських доморощених мамелюків, які за недогризок окрайця, недбало кинутий чужинцями з хазяйського столу, віднятий щойно від рота голодних матерів і дітей, запопадливо допомагали цим же чужинцям натягнути на шию рідним батьку і матері ярмо колективізації.
Колективізацію силою нав’язали українському селянству всупереч його волі та інтересів. По наслідках вона була страшніша за кріпацтво, бо кріпаччина лише поневолювала селянство, а колективізація знищила його.
Іван Тригуб, novograd.city
Новини Житомира
