На початку листопада традиційно своє професійне свято відзначають люди однієї з благородних професій - соціальні працівники. Чому саме благородна?! Бо працювати тут зможе не кожен. Адже щоденно потрібно пропускати через себе біль і страждання людей, обділених долею. Бо соціальний працівник - це такий собі місточок між знедоленою людиною і її правом на нормальне життя. На Житомирщині функціонує ряд комунальних закладів, що дають можливість людям похилого віку та з обмеженими фізичними можливостями - доживати достойно старості. Серед них і Житомирський геріатричний пансіонат, що розташований на околиці Іванівки. Майже рік тому тут відбулася зміна керівництва. Що змінилося ще і чим сьогодні живе пансіонат, ми спробували дізнатися відвідавши цей заклад та поспілкувавшись з його підопічними. Правду кажуть - краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Саме такий висновок я вкотре зробила для себе вже в перші хвилини перебування в пансіонаті. Чесно кажучи, то це місце дійсно не для людей зі слабкими нервами. Бо якщо частину з семи відділень займають старенькі,
які ще можуть за собою доглядати самостійно, з якими я й спілкувалася, - то зазирнути до інших я морально так і не наважилася,- адже там жевріють немічні та хворі люди, частина з яких просто прикута до ліжка. Звертаються сюди люди далеко не від хорошого життя, - кожен із них з поламаною долею. А найстрашніше те, що тут не лише одинокі люди, а й ті, про кого просто забули діти й онуки. Потрапивши сюди відразу кидається в очі широка дворова територія облагороджена альтанками та лавами для відпочинку на свіжому повітрі, що потопають в сусідстві найрізноманітніших рослин, які навіть в листопаді своїм жовто-багряним та вічнозеленим різнобарв'ям створюють тут атмосферу домашнього затишку. Дана установа займає понад 7 тис. м2 житлової площі і розрахована на 250 чоловік. Наразі під опікою колективу пансіонату перебуває 202 підопічних. У кожного з них своя кімната, "святая із святих", - яку облаштовують за власним смаком: на підлозі та стінах килими, є телевізори, холодильники, на столиках кидаються в очі книги, а в жінок на білих скатертинах - свіжі квіти. А ще - ікони.
Бо з Богом тут розмовляють найчастіше. Нудьгувати тут не доводиться. Ходять один до одного в гості, збираються разом біля великоформатного телевізора, що в актовій залі і проводять кіносеанси. Найчастіше замовляють старі фільми - "Весна на Зарічній вулиці", "Дівчата", "Калина червона", "Біле сонце пустелі" та інші, полюбляють і комедії… Багато часу проводять за книгами, слідкують і за новинами, перечитуючи місцеві та всеукраїнські періодичні видання, які є в бібліотеці, фонд якої нараховує понад 4 тис. екземплярів, а ще тут облаштований міні-музей народного побуту. У кімнаті дозвілля є шахи, і навіть… більярд! Та найбільше тут чекають на приїзд гостей. Справжнім святом для стареньких є концерти. На запрошення керівництва тут виступають артисти з філармонії, частим гостем є й улюблений гурт "Древляни" та художні колективи Житомирського району. Ось і цього разу, до Дня працівників соціальної сфери, що відзначали в першу неділю листопада, в закладі відбулися святкові урочистості та концертна програма. І хоча свято було для працівників - та святкували його всією великою родиною.
А на додачу кожному підопічному вручили солодкі подарунки. Сьогодні про це нагадує лише велика квіткова інсталяція, що лишилася ще стояти в фойє перед актовою залою. Вона доповнює інтер'єр просторого приміщення. Її я помітила під час так званої екскурсії закладом, яку провели на моє прохання. Я зазирнула в кожну "шпаринку" і все, про що говорю - бачила на власні очі. Та найбільше кортіло поспілкуватися з "жителями" цього пансіонату. Постукавши в одну з кімнат, мені відчинила миловидна бабуся. Я відрекомендувалася і вона з приємною посмішкою радо запросила увійти. Віра Кириченко жодним чином не зніяковіла від того, що я кореспондент, бо приховувати, каже, нема що. І наші декілька хвилин спілкування вилилися в приємну розмову. Віра Захарівна розповідає, що сама родом з Харківської області, де й прожила основну частину подружнього життя. Згодом життєві обставини змусили переїхати до чоловікової сестри в Корнин. Та за сім місяців чоловік помер, а жінка назавжди лишилася одинока в чужому краї. Так потрапила до пансіонату, де вже проживає "п'ять годочков і три місяца".
Каже, що звиклася вже. Її хобі - шити. Має власну швейну машинку німецького виробництва і нікому не відмовляє, коли хто попросить щось пошити. Зізнається, в житті працювала бухгалтером і шити ніде не вчилася. "Інколи я й сама не розумію, як це в мене виходить", - дивуючись сама собі, констатує пані Віра. А ще каже, що відчула зміни в закладі, коли майже рік тому їм призначили нового заступника, Анатолія Івановича Кривого, а трохи згодом і директора - Юрія Васильовича Шеремета. Почастішали концерти, поїздки до монастиря (за бажанням), до різних свят завжди подарунки. І ніби окреслюючи головне, наостанок наголошує, - ви знаєте, нас стали краще годувати. На тому ми й розійшлися. Я вийшла від неї і зрозуміла свою головну на той момент помилку, - старі люди, як діти, завжди чекають на подарунки, - а я прийшла до неї з порожніми руками… Прямуючи далі коридором, я побачила привідчинені двері. В кімнаті копошилася господиня і я не втрималася, аби не поспілкуватися ще й з нею. Одразу у вічі впала простора, переважно в світлих тонах кімната, з непритаманною людям старших років охайністю.
Нафарбовані нігті доглянутих рук, ексклюзивні прикраси та акуратна зачіска. Мова виважена та розмірена, хоча голос видає наболіле роками горе. Ледь стримуючись від сліз моя співрозмовниця Галина Олексіївна Єфіменко окреслює обставини, за яких майже півтора роки тому потрапила сюди. "Син жив в Іспанії десять років, захворів, але невчасно звернувся до лікарів. Я змушена була продати квартиру і поїхала його рятувати. І хоча там було й страхування в нього та з часом кошти скінчилися. Сина так врятувати й не вдалося. Зосталася одна в чужій країні. Було дуже страшно. Друзі з Житомира запрошували жити в них, але я розуміла, що це не можливо. У них своє життя. Повертатися мені не було куди, тож попросила ще звідтіля, щоб лише допомогли влаштуватися в пансіонат. Бо сама з Житомира і багато про нього чула. Близько до міста, тут і лікарі знайомі, і друзі є. Ось так зважилася і приїхала сюди жити". Декілька місяців адаптації проходили вкрай важко. Постійно плакала. Але це була літня пора, а тут море квітів, з вікна відкривається гарна панорама, яка навіює спокій,
це мені й допомогло пережити все. А ще - колектив. Це, каже жінка, головне! Не можна сказати, що за цей час хтось до мене погано віднісся. Я не знаю, що там у кожного з них в дома, але тут вони всі посміхаються, і готові прийти на допомогу в будь-яку хвилину. І дійсно, колектив, з яким мені довелося в цей день теж поспілкуватися, щирий і відвертий. Кожен, як-то кажуть, на своєму місці. Кухарів застала під час завершення приготування смачного обіду. У перукарні в цей час теж був "клієнт". Медсестрички допомагали своїм підопічним. А ще тут є власний стоматкабінет. Банно-пральний комбінат. Власне водопостачання і опалення як на газових, так і твердопаливних котлах. Почали відроджувати і підсобне господарство: 4 дійні корівки, стільки ж теляток, кінь. Цього року засадили й майже півгектара городини, врожай якої пішов на харчування в закладі. Це, пояснює мій співрозмовник, заступник директора пансіонату Анатолій Іванович Кривой, дозволяє суттєво економити. Крім того, за невеликий час роботи нового керівництва тут зрушили з місця питання капітального ремонту даху на центральному корпусі.
А це понад 1000 м2, на що було спрямовано з обласного бюджету 1 млн. 120 тис. грн. Ремонтні роботи майже завершені. За хорошої погоди обіцяють вправитися за півтора-два тижні. Не менш важливою справою вважають і те, що вдалося замінити глибинний насос на водогоні. Влітку він вийшов з ладу, і потрібно було терміново вирішувати це питання. З відповідним листом звернулися до народного депутата В. Развадовського. Дуже оперативно спрацювала його команда і вже за короткий час було проведено повну заміну насоса. На сьогодні відкритим лишається ремонт під'їзної дороги від траси - 360 метрів. Іванівський сільський голова Лариса Кузовкова обіцяє включити її в план соціально-економічного розвитку на наступний рік і заасфальтувати дорожнє полотно. А взагалі, зізнається Анатолій Кривой, без допомоги меценатів, благодійників і просто небайдужих людей, при нинішньому державному фінансуванні, зробити, практично, неможна було б нічого. І дякувати Богу, що люди розуміють такі потреби і ніколи не відмовляють керівництву геріатричного закладу в проханнях про допомогу. За десять місяців цього року найрізноманітнішої допомоги заклад отримав на суму 212 тис.
грн. Це і продукти харчування, і одяг, і медикаменти та підгузки та багато іншого, вкрай необхідного, для повноцінного функціонування та забезпечення соціально-побутових потреб тих людей, які знаходяться під опікою закладу. -У нас ще є багато недоліків і проблемних питань, ми їх бачимо і знаємо, - каже Анатолій Іванович, і пояснює, що все впирається у фінансування, однак потихеньку будуть намагатися їх вирішувати. А ще великою проблемою закладу є плинність кадрів через низьку заробітну плату. Хоча кістяк тут сформований і самовіддано працює вже не одне десятиліття, за що я їм дуже вдячний, - узагальнює заступник. Залишала я заклад хоча й з приємними враженнями від спілкування, та понині мене не покидає одна думка - старість має виглядати не так, як я побачила. Вона має бути красивою і щасливою. Щоб поряд бігали внуки і було кому читати казки, пекти пироги і заварювати чай. Було б на кого чекати… Альона Денисюк
