Щоразу, коли їду в рідні Сивороги, всю волю крепко затискаю в кулак. Бо серце може не витримати тієї наруги і тієї суцільної безвиході, в яку загнали мій рідний квітучий край, так звані, керманичі. Люди! Ви просто вдивіться в очі кожній цій осиротілій МАМІ. Вони осиротілі тому, що пережили звірячі голодомори, дикі війни. Разом з тим ці МАМИ народили дітей, плекали їх і вимальовували квітами теплі хатки... Були веселими і вродливими. А тепер, старенькі і немічні, доживають віку на черговій українській руїні. Я пройшовся селом, фотографуючи... З кимось поговориш, спробуєш пожартувати... Сумно виходить. А котрійсь жіночці грошей трохи давав, а з тією просто мовчки плакали... Я розумію, що зараз у моді лабутени і товстоморді хрєни. І справді, ми маємо іти вперед. Усіх цікавлять нанотехнології... Проте найважливіша технологія -- зрощувати в серці своїм ЛЮБОВ. Ми маємо навчитися поваги і шанобливості до СТАРОСТІ. Для більшості з нас Україна -- це не Місто з його задимленими лабіринтами, шулєрами, кабаками і тусовками. А насамперед -- це тендітні і охайні невеликі поселення. Де при зустрічі кожен один одному каже «добрий день». Маємо пам’ятати, що ми живемо на такій благодатній і такій родючій святій землі. І ті прості люди в усі часи годували міста пахучим хлібом. Ці старенькі сиворівські МАМИ уособлюють всю, ту справжню, теплу, добру, але вже ДАВНЮ УКРАЇНУ. З глибокою шанобливістю вклоняюсь добрій українській старенькій матусі. Сергій Файфура
Читайте еще
