На державу сьогодні модно нарікати, мовляв, нічого не робить, байдужа до всього. Але є люди, дивлячись на вчинки і дії яких, згадуєш слова Кеннеді “Не запитуй, що держава зробила для тебе. Запитай себе – що ти зробив для неї?”.
Є таке провінційне місто Прилуки в Чернігівській області. Звичайнісінький собі районний центр із притаманними йому проблемами: розбитими дорогами, безробіттям, містечковими політичними скандалами, зруйнованою, ще радянською інфраструктурою. І людьми, котрі тут живуть. У містечку, яке налічує заледве 60 тисяч жителів, існує суперсучасний спортивний зал. І побудував його власним коштом один із місцевих ентузіастів – Віталій Лічман.
– Віталію, розкажіть про себе.
Я звичайний собі прилучанин. Виріс тут, маю невеликий бізнес у галузі транспортних перевезень, займаюсь бізнесом в аграрному секторі. Маю в житті одну пристрасть – спорт. Саме бойовими мистецтвами захоплююся з дитинства. Виступав на професійному ринзі у боях ММА. Людина як людина, що тут довго розказувати. Давайте краще про зал.
Бійцівський клуб – це мрія з дитинства. Адже я сам займаюсь спортом,
починав тренуватись у підвалах, як мабуть, більшість українських спортсменів. Мені завжди хотілось мати власний зал, з висококласним інвентарем, з кондиціонерами, покриттям на підлозі. Усім, що потрібно для якісних тренувань. Ось, наприклад, боксерська груша. Вона має бути такою, щоб спортсмен не травмував руки. Або покриття на підлозі – спортсмен має знати, що в разі падіння він нічого собі не пошкодить. Бійцівські види спорту дуже травматичні за своєю суттю, інвентар же для занять повинен знижувати до мінімуму можливість травматизму. Наш зал дає все це. Існує він півтора року, ми почали його облаштовувати наприкінці осені 2015 року.
– Судячи з ремонту, все це обладнання чимало коштувало. Як Ви збираєтеся це окупити?
Ніяк. Тренування в залі безплатні. Для всіх і назавжди. Коли ми відкривались, ходило багато пліток – мовляв, розмови про безплатні тренування – просто піар-хід. Спочатку я злився та намагався щось комусь довести, а потім вирішив – час розставить усе на свої місця. Минуло півтора року, наш клуб росте, розвивається.
– Навіщо Вам тоді все це?
Батьки зайняті зароблянням грошей на прожиття,
їм просто ніколи займатись вихованням. Дітей забирає вулиця. Потім – алкоголь, наркотики, кримінал. Все, людина втрачена. Держава не звертає уваги на всі ці проблеми. Ми ж даємо можливість дітям займатись спортом. Знову ж – навіть кілька сотень гривень для багатьох із наших співгромадян це велика сума. Не всі здатні віддати її за спортивну секцію, не кажу вже про рукавички, кімоно, шолом, поїздки на змагання. Для незаможних спортивний інвентар також видаємо безплатно.
Хочеться бачити Прилуки потужним спортивним містом саме в бійцівському плані. Можливо, трохи дивно чути про добро від засновника бійцівського клубу, але спорт для мене – це насамперед доброта, й вона має бути сильною. Ще один потужний мотиватор для мене – хочу забрати з вулиць дітей. Спорт дисциплінує. Ми займаємося не лише фізичною підготовкою дітей. Вчимо їх бути справедливими, поважати інших, не вчиняти негідно. Якщо я вирву з вулиці, з криміналу хоча б одну дитину – це й буде відповіддю на Ваше запитання про те, коли “окупиться” зал.
– Скільки людей ходить до Вашого залу? Яка вікова градація?
Десь близько трьохсот осіб, із них половина – діти. Ми уклали угоду з Центром творчості дітей та юнацтва, їхні вихованці регулярно тренуються в нашому клубі. Щодо віку спортсменів, то він необмежений. Головне – бажання. Працюють окремі групи для дітей, дівчат, армреслінг, у нас займаються боксери, бійці ММА, дзюдоїсти.
– Як має розвиватись дитячий спорт саме у провінції?
На мій погляд, головна проблема – майже цілковита відсутність коштів і системи спортивної підготовки дітей у державі. Залишки радянської інфраструктури у вигляді ДЮСШ ледве животіють, а нового нічого не створено. Дитячий спорт, фактично, тримається на ентузіазмі. Якщо у великих містах більше і бюджетних вливань у дитячий спорт, і можливостей знайти спонсора, то у провінції з цим важко. Талановитих дітей багато, а от підтримки вони часто не знаходять. Бо спорт, крім всього, ще й доволі дороге задоволення. Особливо дитячий, де зростання спортсмена триває роками і результат не відразу очевидний.
джерело: "Український інтерес"
