Зустріч з родиною кіноактора Івана Миколайчука

 Вкрита соломою хата Миколайчука стояла на пагорбі, низька, присадкувата, з малими вікнами. В кутку на подвір’ї була дерев’яна криниця з журавлем. Назустріч нам з будинку вийшла велика юрба малюків, один менший другого. Перед нами вдалині виднілася широка левада, помережана звивистою річкою. Було видно, як у воді плавали лебеді. Люди казали, що це Іванові лебеді. І тепер Чортория славиться цими королівськими птахами. Чортория... Чортория... Справді, все село в якихось виярках. В одному з них звила собі гніздечко сім’я Миколайчуків, діточок народили. Десятеро їх у мами Катріни. Четвертий — Іванко. Оця маленька чорнявенька жіночка, яку я спершу, на диво, навіть не зміг відрізнити з гурту її дітей, розповіла нам про нелегкі синові шляхи-дороги, показала фотографії. Тішилася, що син зумів повторити ті горді постаті, що уособлюють собою Україну і найперше — Тараса Шевченка у широкоформатному кінофільмі “Сон” за сценарієм Дмитра Павличка. Першими глядачами були Іванові сестри Іванка та Ганнуся. Щиро плакали вони, дивлячись на Тарасові муки. А це було найкращою рецензією для брата,

який сидів поруч. Ще в село привезли стрічку за твором М.Коцюбинського “Тіні забутих предків”, де Іванко грає роль Івана Палійчука. Мало сказати грає роль — живе життям героя з першого і до останнього кадру. Схвильована сиділа в сільському клубі його перша вчителька Наталія Іллівна Кочало, впізнавши в красивому легіневі свого русявого вихованця, який ще в четвертому класі грав на сцені в “Безталанній”. Може саме тоді в нього проявився акторський талант. Раділа мати. Жаль тільки, що з чоловіком не може розділити свою радість: рано помер. О, Господи. І чого мені знову довелося почути цю фразу. Рано помер. Але вже про її сина — про Івана Миколайчука. А скільки він зміг би ще зіграти ролей у фільмах, хто знає, можливо, створив би ще не один шедевр. Та не судилося. Бо лише Іванові лебеді щороку прилітають у Чорторию і всім нагадують про невмирущу кіноакторську спадщину Івана Миколайчука. Йому співають “Лебедину хору” по всій його великій Батьківщині.