Приморський районний суд Одеси розглянув у підготовчому судовому засіданні обвинувальний акт разом з угодою про визнання винуватості у кримінальному провадженні щодо військовослужбовця, якого обвинувачували у катуванні, а також незаконному позбавленні волі та викраденні людей під час здійснення мобілізаційних заходів. Дії обвинуваченого були кваліфіковані за ч. 3 ст. 127, ч. 1 ст. 28, ч. 2 ст. 146 КК України.
Суд затвердив укладену між прокурором та обвинуваченим угоду про визнання винуватості та призначив остаточне покарання у виді семи років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади у підрозділах районних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, пов’язані зі здійсненням мобілізаційних заходів, а також займатися відповідною діяльністю строком на три роки.
Обставини справиЯк встановлено в обвинувальному акті, обвинувачений проходив військову службу та був направлений для організації і надання практичної допомоги під час здійснення заходів мобілізації та оповіщення. Він був включений до складу груп оповіщення осіб призовного віку в Одесі.
У матеріалах справи суд навів положення законодавства, якими визначені повноваження територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки під час мобілізаційних заходів. Зокрема, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року № 560 представники ТЦК та СП, уповноважені вручати повістки, мають право перевіряти військово-облікові документи резервістів і військовозобов’язаних.
У разі встановлення порушень правил військового обліку або розбіжностей між військово-обліковим документом та відомостями Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов’язаних та резервістів старший групи оповіщення пропонує громадянину прослідувати до районного або міського ТЦК та СП для взяття на військовий облік, проходження медичного огляду, уточнення персональних та військово-облікових даних. Для цього громадянину оформлюється та вручається повістка.
У разі відмови від отримання повістки уповноважений представник складає відповідний акт, який підписують щонайменше два члени групи оповіщення. Цей акт подається керівнику відповідного ТЦК та СП для вирішення питання про притягнення особи до адміністративної відповідальності.
В обвинувальному акті зазначалося, що група оповіщення, до якої входив обвинувачений, здійснювала мобілізаційні заходи без участі працівників Національної поліції. При цьому саме поліцейські відповідно до законодавства уповноважені здійснювати адміністративне затримання та доставлення осіб до ТЦК та СП. За версією обвинувачення, військовослужбовець усвідомлював відсутність законних повноважень на застосування фізичного примусу, фактичне позбавлення людини свободи пересування, адміністративне затримання та примусове доставлення.
Один із встановлених у кримінальному провадженні випадків стався 10 квітня 2026 року приблизно о 22:25 на вулиці Генуезькій в Одесі. За змістом обвинувачення, група, до складу якої входили військовослужбовці та залучені до оповіщення цивільні особи, перебувала на місці без працівника Національної поліції.
Група помітила чоловіка, однак, як зазначено в обвинувальному акті, не встановила його особу, не з’ясувала анкетних даних та не перевірила наявність передбачених законом підстав для затримання, примусового доставлення або іншого обмеження свободи пересування.
За матеріалами провадження, учасники групи, рухаючись службовим автомобілем Renault Master, зупинилися біля чоловіка, вийшли з автомобіля, почали його переслідувати та наздогнали. Один з учасників групи застосував щодо нього спеціальний засіб сльозоточивої дії, розпиливши його в обличчя. Потерпілий почав сильно задихатися, не міг повноцінно дихати та опинився у безпорадному стані.
Після цього чоловіка силоміць помістили до салону службового автомобіля, чим, відповідно до формулювання обвинувачення, протиправно захопили його, позбавили можливості вільно визначати своє місцезнаходження, незаконно позбавили волі та перемістили всупереч його волі. Під час переміщення через дію сльозогінного газу потерпілий продовжував сильно задихатися, відчував інтенсивний фізичний біль і страждання та згодом втратив свідомість.
Обвинувачений, за матеріалами справи, діяв узгоджено з іншими учасниками групи, контролював обстановку, унеможливлював втручання сторонніх осіб, перебував у салоні службового автомобіля під час незаконного переміщення потерпілого та своїми спільними діями забезпечував безперешкодне вчинення викрадення.
Під час переміщення один з інших учасників групи вимагав від потерпілого повідомити свої анкетні дані та надати доступ до мобільного застосунку «Дія» для подальшого проходження військово-лікарської комісії. Попри те, що чоловік продовжував задихатися після застосування сльозогінного газу, на нього здійснювали психологічний тиск, а також без законних підстав і проти його волі проводили особистий обшук. О 22:42 потерпілого всупереч його волі доставили на територію відповідної установи.
Інший випадок стався 13 квітня 2026 року приблизно о 06:42 поблизу Київського ринку на проспекті Князя Ярослава Мудрого в Одесі.
Група оповіщення, у складі якої також перебував обвинувачений, помітила чоловіка. За обвинувальним актом, його особу та анкетні дані належним чином не встановили і не перевірили наявність законних підстав для затримання, примусового доставлення чи іншого обмеження свободи пересування.
Після вимоги пред’явити документи чоловіка всупереч його волі захопили та помістили до салону службового Renault Master. Із 06:42 до 07:33 його утримували в автомобілі та незаконно переміщували територією Одеси,
позбавивши можливості самостійно залишити транспортний засіб та вільно визначати своє місцезнаходження.
Саме з цим випадком пов’язане також обвинувачення у катуванні.
За обвинувальним актом, під час незаконного утримання та переміщення потерпілого обвинувачений та інший військовослужбовець діяли з прямим умислом на заподіяння йому сильного фізичного болю та моральних страждань. Метою таких дій було примусити потерпілого повідомити свої анкетні дані — прізвище, ім’я, по батькові та дату народження, надати інформацію про інших осіб призовного віку, а також залякати його та покарати за непокору.
Обвинувачений неодноразово завдавав потерпілому ударів руками, ногами та палицею в голову, обличчя, тулуб та інші частини тіла. Одночасно він вимагав повідомити анкетні та персональні дані, а також відомості про інших осіб призовного віку.
Як зазначено в обвинувальному акті, обвинувачений також без законних підстав проводив особистий обшук потерпілого, утримував його голову під пахвою, здійснюючи фізичний вплив, спрямований на обмеження дихання, висловлював погрози подальшого фізичного та сексуального насильства і примушував до принизливих дій.
Зокрема, потерпілого змушували тримати на голові пластикову кришку, погрожуючи повторним побиттям у разі її падіння.
Інший військовослужбовець також завдавав потерпілому ударів у голову, обличчя та тулуб, вимагав повідомити персональні дані та інформацію про інших осіб призовного віку, супроводжуючи вимоги образами, погрозами та приниженням людської гідності.
Потерпілий перебував під фактичним контролем учасників групи та не мав можливості вільно залишити автомобіль. Він неодноразово просив припинити протиправні дії та фізичне насильство, однак вони продовжувалися. В обвинувальному акті зазначено, що внаслідок таких дій чоловік зазнав сильного фізичного болю, фізичних та моральних страждань, а також приниження людської гідності.
Крім того, під час незаконного утримання один із учасників групи здійснював відеозапис подій на мобільний телефон, фіксуючи утримання потерпілого і застосування до нього насильства, а під час подальшого переміщення погрожував прострелити йому ногу у разі непокори. О 07:33 потерпілого всупереч його волі доставили до відповідної установи.
Дії обвинуваченого за епізодом катування кваліфікували за ч. 3 ст. 127 КК України як умисне діяння, спрямоване на заподіяння особі сильного фізичного болю та морального страждання, вчинене з метою примусити її до дій, що суперечать її волі, та покарати за вчинені нею дії, вчинене представником держави.
За ч. 1 ст. 28, ч. 2 ст. 146 КК України його дії кваліфікували як незаконне позбавлення волі та викрадення людини, що супроводжувалося заподіянням потерпілому фізичних страждань та було вчинене групою осіб без попередньої змови.
Угода про визнання винуватості20 серпня 2026 року прокурор та обвинувачений у порядку статей 468, 469 та 472 КПК України уклали угоду про визнання винуватості.
Сторони погодили формулювання обвинувачення, всі істотні для кримінального провадження обставини та правову кваліфікацію дій за ч. 3 ст. 127, ч. 1 ст. 28, ч. 2 ст. 146 КК України. В угоді було зафіксовано беззастережне визнання обвинуваченим своєї винуватості.
За незаконне позбавлення волі та викрадення людини сторони погодили покарання у виді п’яти років позбавлення волі. За катування — сім років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади у підрозділах РТЦК та СП,
пов’язані зі здійсненням мобілізаційних заходів, та займатися діяльністю, пов’язаною зі здійсненням мобілізаційних заходів, строком на три роки.
На підставі ч. 1 ст. 70 КК України сторони погодили остаточне покарання за сукупністю кримінальних правопорушень шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим — сім років позбавлення волі з відповідною трирічною забороною обіймати посади та займатися діяльністю, пов’язаною з мобілізаційними заходами.
Обвинувачений погодився на призначення такого покарання. Наслідки укладення, затвердження та невиконання угоди йому були роз’яснені. Обидва потерпілі надали згоду на укладення угоди про визнання винуватості.
Позиція та висновки судуВирішуючи питання про можливість затвердження угоди у справі № 522/16521/26, суд виходив із положень ч. 4 ст. 469 КПК України. Суд зазначив, що угода про визнання винуватості у кримінальному провадженні, внаслідок якого шкода завдана правам та інтересам окремих осіб і в якому бере участь потерпілий або потерпілі, може бути укладена за умови надання всіма потерпілими письмової згоди прокурору на її укладення.
У цьому провадженні така згода потерпілими була надана.
У судовому засіданні обвинувачений підтвердив, що повністю розуміє своє право на судовий розгляд, під час якого сторона обвинувачення повинна довести кожну обставину кримінального правопорушення. Він також підтвердив, що розуміє право мовчати без будь-якого доказового значення такого мовчання для суду, право мати захисника або захищатися самостійно, право допитувати свідків обвинувачення, заявляти клопотання про виклик свідків та подавати докази на свій захист.
Обвинувачений також підтвердив розуміння наслідків укладення та затвердження угоди, передбачених ст. 473 КПК України, характеру обвинувачення за ч. 3 ст. 127, ч. 1 ст. 28, ч. 2 ст. 146 КК України, погодився із видом покарання, яке має бути застосоване в результаті затвердження угоди, та наполягав на її затвердженні. Захисник також висловив позицію про необхідність затвердження угоди.
Суд у порядку ст. 474 КПК України шляхом опитування сторін кримінального провадження переконався, що укладення угоди було добровільним та не стало наслідком застосування насильства,
примусу, погроз, обіцянок або дії будь-яких інших обставин, крім передбачених самою угодою.
Дослідивши матеріали кримінального провадження, перевіривши угоду на відповідність вимогам КПК України та вислухавши позиції прокурора, обвинуваченого і захисника, суд дійшов висновку про наявність усіх правових підстав для затвердження угоди про визнання винуватості від 20 серпня 2026 року.
Як обставини, що пом’якшують покарання відповідно до ст. 66 КК України, суд врахував щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення. Обставин, які обтяжують покарання відповідно до ст. 67 КК України, суд не встановив.
На підставі ч. 5 ст. 72 КК України суд постановив зарахувати у строк відбування покарання строк попереднього ув’язнення з 26 травня 2026 року до дня набрання вироком законної сили з розрахунку один день попереднього ув’язнення за один день позбавлення волі.
Суд також вирішував питання запобіжного заходу. Посилаючись, зокрема, на рішення ЄСПЛ у справі «Руслан Яковенко проти України», суд зазначив, що попереднє ув’язнення в розумінні Конвенції закінчується зі встановленням вини та призначенням покарання судом першої інстанції.
Суд також вказав, що особа вважається такою, що перебуває під вартою «після засудження компетентним судом» у розумінні підпункту «а» п. 1 ст. 5 Конвенції з моменту оголошення вироку судом першої інстанції, навіть якщо вирок ще не набрав законної сили та може бути оскаржений. У цьому контексті суд також послався на рішення ЄСПЛ у справі «Вемгофф проти Німеччини».
З огляду на це суд дійшов висновку про необхідність залишити обвинуваченому без змін запобіжний захід у виді тримання під вартою на гауптвахті до набрання вироком законної сили.
У підсумку суд затвердив угоду про визнання винуватості та визнав військовослужбовця винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 127, ч. 1 ст. 28, ч. 2 ст. 146 КК України.
За незаконне позбавлення волі та викрадення людини суд призначив п’ять років позбавлення волі, а за катування — сім років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади у підрозділах РТЦК та СП, пов’язані зі здійсненням мобілізаційних заходів, та займатися діяльністю, пов’язаною зі здійсненням таких заходів, строком на три роки.
За сукупністю кримінальних правопорушень відповідно до ч. 1 ст. 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно призначено сім років позбавлення волі з трирічною забороною обіймати відповідні посади та здійснювати діяльність, пов’язану з мобілізаційними заходами.
Початок строку відбування покарання обчислюватиметься з моменту набрання вироком законної сили, а період попереднього ув’язнення з 26 травня 2026 року до цього моменту підлягає зарахуванню за правилом «день за день».
Цивільний позов у кримінальному провадженні не заявлявся. Суд залишив без змін запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до набрання вироком законної сили, скасував арешт мобільного телефону та смартгодинника обвинуваченого і постановив повернути це майно власнику.
Вирок може бути оскаржений з підстав, передбачених ст. 394 КПК України, протягом 30 днів із дня його проголошення. У разі невиконання угоди про визнання винуватості прокурор має право звернутися до суду, який її затвердив, з клопотанням про скасування вироку протягом установленого законом строку давності притягнення до кримінальної відповідальності. Умисне невиконання угоди є підставою для притягнення особи до встановленої законом відповідальності.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/suduaта на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.
