Микола Груднина: «Нога заживе, і я знову поїду на Донбас – не можу там залишити своїх побратимів»

Микола Груднина у перші дні перебування в зоні АТО 46-річний Микола Груднина зі Стовп’яг (Переяслав-Хмельницький р-н. Київська обл.) пішов добровольцем на війну на сході України більше двох місяців тому. У складі батальйону "Айдар" воював на Луганщині. 17 серпня його було поранено в ногу осколком реактивного снаряду ворожої ракетної установки "Град" під Новосвітлівкою.

– Перед тим, як сталася біда, ми з чоловіком тиждень не могли один до одного додзвонитися, – згадує його дружина Людмила Груднина, 41 рік. – Як не наберу його номер, одно чую в телефоні: "Абонент знаходиться поза зоною досяжності". Від того переживання не знала куди себе подіти. До цього ж Микола телефонував мені щоранку і щовечора. А потім, аж на восьмий день мовчанки, він дзвонить мені і каже: "Людо, ти тільки не хвилюйся, я знаходжуся в польовому госпіталі в місті Щастя на Луганщині. Мене ранило в ногу". – "Слава Богу, що живий", – радіючи що почула рідний голос, сказала йому. Подробиць цього злощасного випадку, як зокрема і про саму війну, він мені не розповідає. Каже, військова таємниця.

Людмила Груднина (біля неї стоїть син Роман): "Микола знову йде на війну, і я його не зупиню" У госпіталь в Харкові Миколу транспортували вертольотом. Там йому вийняли той осколок і перевели до лікарні швидкої допомоги, що в Києві. Я дуже вдячна сільському голові Тимофію Девку та всім односельцям, які допомогли коштами на пальне, коли я разом з двоюрідним братом Миколи перевозила чоловіка із харківської до київської лікарні. Велике спасибі і Миколиним однокласникам та колективу Жовтневої школи, що підтримали нас матеріально і морально.

Коли Микола збирався в зону АТО, я його не зупиняла, бо знала, що він все одно мене не послухає. Та я й сама б пішла за ним, однак шкода синів (19-річного Ярослава і 16-річного Романа) залишати вдома самих. Свого часу ми з Миколою пройшли разом і Помаранчеву революцію, і Майдан.

Зараз же Микола не дочекається, аби швидше стати на ноги і знову піти боронити нашу землю від російського агресора. "Ти вже своє відвоював", – кажу йому, а він мені: "Піду, бо не можу залишити там своїх хлопців-побратимів". Та вони ж і справді там здружилися так, що стали ніби рідні брати. Багато Миколиних товаришів по службі перевідали його в лікарні. Ці їхні щирі зустрічі треба тільки бачити!

Ой, як же мені не хочеться, аби Микола знову йшов на війну…, – сказала наостанок Людмила.

Хто бажає підтримати цю родину, телефонуйте за номером 099-140-97-67 (Людмила Володимирівна Груднина).

Олена МАТВІЄНКО