Ольга Голубовська, лікар-інфекціоніст, доктор медичних наук, професор, президент Всеукраїнської асоціації інфекціоністів
У концепції боротьби з бідністю, яку Ігор Терехов представив 4 вересня у Києві під час круглого столу "Відповісти на виклик бідності: нові ініціативи до державної політики соціального захисту", є фундаментальна пропозиція — запровадити державне відшкодування вартості лабораторних досліджень для пацієнтів із хронічними та онкологічними захворюваннями, а також для наших ветеранів.
Як лікар, я однозначно підтримую цю ініціативу. Нам усім час усвідомити просту клінічну істину: виписати рецепт і віддати пацієнту коробку з пігулками — це ще не означає полікувати. Будь-яка терапія, особливо важка, вимагає суворого й регулярного контролю. Ми повинні чітко бачити: чи працює препарат, чи правильно підібрана доза, чи не починають орган-мішені здавати під тиском побічних ефектів. Без належного лабораторного моніторингу лікар працює наосліп. А грати в "сліпу" з людським здоров’ям — це смертельно небезпечно.
Але в які реалії потрапляє пацієнт? Він може отримати препарат безоплатно,
проте щомісяця залишає левову частку своїх доходів у лабораторіях. Або ж самотужки купує дороговартісну терапію, яку держава взагалі не покриває, і до цих колосальних чеків додається ще й обов'язкова діагностика.
За оцінками Світового банку, у 2025 році рівень бідності в Україні сягнув шокуючих 41,6%. Наприкінці року лише 53% домогосподарств змогли дістати всі необхідні ліки, причому 55% серед тих, хто залишився без медикаментів, назвали причиною банальний брак коштів. І це — лише вершина льодовика. Додайте сюди аналізи, консультації фахівців, дорогу до клініки. Для людини, яка виживає на мінімальну пенсію чи соціальну допомогу, навіть кілька "позапланових" лабораторних обстежень означають жорсткий вибір: або здати кров, або купити їжу й оплатити комуналку. Коли ж йдеться про хронічну патологію, цей фінансовий зашморг затягується на роки.
Подивіться на клінічні факти. Пацієнти з аутоімунними захворюваннями на імуносупресивній терапії потребують безперервного моніторингу показників крові, печінкових та ниркових проб, оцінки маркерів запалення. Це єдиний спосіб вчасно засікти токсичну реакцію,
відкоригувати дозу та втримати хворобу під контролем. Якщо людина пропускає аналізи через порожній гаманець, лікар втрачає важелі управління, а якщо пацієнт без грошей і самовільно припиняє прийом ліків — ми отримуємо важке, катастрофічне загострення.
Аналогічна катастрофічна залежність від аналізів існує при цукровому діабеті, патологіях нирок, щитоподібної залози, онкології та багато інших захворюваннях. Специфіка й частота скрізь різні, але сутність єдина: лабораторна діагностика — це не "додаткова послуга", це невід'ємна частина самого лікування.
Так, програма медичних гарантій уже нібито декларує безоплатну лабораторну діагностику за електронним направленням як у комунальних, так і в приватних закладах, законтрактованих НСЗУ. Проте паперова гарантія і реальна можливість її отримати в нашій системі — це дві великі різниці.
Пацієнт отримує е-направлення, а далі починається бюрократичний "квест": знайди лабораторію, яка робить саме цей аналіз за контрактом із НСЗУ, має вільні талони на найближчі дні та не вимагає грошей. А якщо запис на місяць наперед? Хронічна хвороба не чекатиме,
поки у лабораторії з'явиться безоплатне вікно. Результати потрібні тут і зараз — перед черговим введенням важкого препарату чи при найменшій підозрі на ускладнення.
Саме тому пропозицію з концепції Терехова необхідно перетворити на реально працюючий механізм. Для цього потрібен чіткий, протокольний перелік досліджень під конкретні діагнози та препарати, а не абстрактний "набір для хроніків", і вирішувати, що саме здавати, повинен виключно лікуючий лікар. Ми вже маємо гіркий досвід програми "Доступні ліки", де право на препарат штучно прив’язане до наявності діагнозу в жорстких рамка реімбурсації, і цю помилку не можна дублювати.
Потреба в аналізах має визначатися виключно клінічним станом. Якщо держава з якихось причин не купує пацієнту дороговартісний препарат, і людина витрачає останні заощадження на ліки, то хоча б контроль безпеки цієї терапії держава зобов’язана взяти на себе. Витрати на лікування й так виснажують родини, а додаткова плата за аналізи просто добиває їх фінансово.
Правова база для цього вже існує: Закон України №2168-VIII "Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення" передбачає державне фінансування діагностичних послуг.
Потрібно лише конкретизувати обсяги, за потреби закріпити постійні гарантії в законі, а механіку реалізації покласти на Кабмін. Практичне втілення варто починати зі змін до порядку реалізації Програми медичних гарантій на 2026 рік, визначеного постановою КМУ №1808, де в специфікаціях пакетів слід чітко прописати супровідний лабораторний контроль та залучити лабораторії всіх форм власності.
Але тут ми впираємося в найболючіше — фінансування закладів. У 2026 році амбулаторна ланка й лабораторії фінансуються за глобальною ставкою на основі минулих періодів, та ще й із застосуванням коригувальних понижувальних коефіцієнтів за тією ж постановою №1808. Неможливо вимагати від лабораторій збільшення обсягів складних досліджень, одночасно зрізаючи їм тариф понижувальними коефіцієнтами, а потім дивуватися, чому пацієнта відправляють у платний кабінет. Тарифи мають бути економічно обґрунтованими й враховувати реальну вартість реактивів, амортизацію обладнання та роботу фахівців, адже специфічні аналізи не можуть оцінюватися за ціною загального аналізу сечі.
Сам механізм для пацієнта має бути безбар'єрним і прямим:
лікар дав е-направлення, пацієнт здав аналіз у зручному закладі, НСЗУ напряму заплатила лабораторії, а результат автоматично з'явився в ЕСОЗ. Жодних схем із "компенсацією витрачених коштів", бо якщо у пенсіонера немає грошей сьогодні, обіцянка повернути їх через три місяці — це знущання.
Звісно, безоплатність не означає хаос. Потрібен суворий аудит обґрунтованості призначень і фактично наданих послуг, щоб кожна державна гривня йшла на медичну потребу, а не на накручування обсягів. А роботу всієї системи слід оцінювати не звітами про "освоєні мільйони", а реальними показниками: скільки пацієнтів здали аналізи вчасно, скільки були змушені платити зі своєї кишені і скільки перервали лікування через недоступність діагностики.
Я вже підкреслювала: будь-яка медична реформа повинна починатися з реальної людини та її клінічних потреб, а не з красивих цифр у державних переліках. Коли пацієнт відмовляється від аналізу, бо йому нема чим заплатити, ми отримуємо запізнілу діагностику, важкі ускладнення, екстрену госпіталізацію та інвалідизацію. Родина, яка й так віддає все на ліки, опиняється у злиднях, а держава потім витрачає в рази більше на лікування запущених станів.
