«Потрібно оцінювати людей не за обіцянками, а за вчинками»

Олександр Онищенко з батьками 1995 рік Напередодні позачергових виборів до парламенту журналіст поспілкувалася з мамою народного депутата України Олександра Онищенка. Говорили про сімейні цінності, життєві орієнтири, про політичну та громадську діяльність сина та інше. Деталі відвертої розмови з Інною Петрівною Кадировою пропонуємо читачам.

– Інно Петрівно, ваш син Олександр Романович Онищенко вдруге балотуватиметься до парламенту. Хочеться ближче познайомитися з вашою родиною. Розкажіть про себе.

– Я народилася у Білорусії, у Могильовській області, Чауському районі. Мама моя – білоруска. Ще у ранньому дитинстві батьки переїхали у Росію, в Пензенську область, – на батьківщину батька. Мама була сільською вчителькою, а батько працював шофером у радгоспі. Тут я закінчила школу і Пензенський сільгоспінститут. По закінченню навчання за розподілом потрапила в Ростовську область в селище Матвіїв-Курган. У той час там служив мій майбутній чоловік, молодий лейтенант, за якого я й вийшла заміж.

З батьком генералом. 2002 р.

– У вас прізвище Кадирова. Це по чоловікові?

– Так.

Мій чоловік родом з Узбекистану, уся його рідня проживає у Ташкенті.

– Вас не бентежило те, що чоловік – узбек?

– Знаєте, тоді був Радянський Союз. І якось усі були рівні. І у школах, і в інститутах навчалися люди різних національностей. До того ж, він був високим і красивим (посміхається). Я часто бувала у Середній Азії, і мені дуже подобалась гостинність тамтешніх жителів. А ще я захоплювалась надзвичайно поважним і шанобливим ставленням молоді до літніх людей. У 1973 році чоловік вступив до Київської академії внутрішніх справ. З тих пір ось уже 41 рік ми живемо в Києві. Уже 10 років він на пенсії – пройшов шлях від лейтенанта до генерала.

– Як ви виховували сина Олександра, як він ріс, яким був у дитинстві, чому навчали?

– Саша народився в 1969 році в Матвіїв-Кургані. Коли йому було 4 роки, ми переїхали до Києва. Як і всі діти, ходив до дитячого садочка. Закінчив Київську школу №61, фізико-математичний клас, потім училище. По тому закінчив Національний транспортний університет. У мене ніколи не було з ним проблем, пов’язаних чи то з навчанням, чи то з дисципліною.

Олександр ставився до всього дуже відповідально. Особливих наших заслуг у цьому не було. Батько – військовий, постійно зайнятий. А я не мала можливості приділяти дітям дуже багато уваги. За спеціальністю я зоотехнік, більшу частину свого життя пропрацювала на Київській птахофабриці, вона знаходиться за містом. Робочий час починався о 8.00, на дорогу витрачала приблизно півтори години в один бік. Тому з дому я йшла о 6.30, а поверталася о 18.30. Так і росли діти з «ключами на шиї». До того ж, наша родина то знімала квартири, то жила в малосімейці на 14 квадратних метрів. Своє житло отримали, уже коли нам було близько сорока років. Сашку тоді було 16.

– У вашого сина прізвище «Онищенко», чому він не «Кадиров»?

– Я в цьому не знаходжу нічого негативного чи проблемного. Яке прізвище носити – батькове чи материне, дідусеве чи бабусине, – це ж законом не заборонено. Аби людина була хорошою.

Останній дзвоник. 1986 р.

– Інно Петрівно, як ви поставились до того, що ваш син пішов у політику?

– Моя оцінка напевно буде суб’єктивною. Він свідома людина і знає, що робить. Знаю одне:

мій син добрий та чуйний, завжди виконує те, що обіцяє.

Коли Олександр прийняв рішення йти у велику політику, я пишалася. Разом з тим, коли почалася виборча компанія 2012 року, я була шокована тим брудом, брехнею, які лилися на мого Сашу. Дехто з кандидатів, які були його опонентами, свідомо йшли на вибори, щоб заробити на моєму синові. Оскільки він відкинув будь-які пропозиції торгу, у хід пішли брудні прийоми, безпідставні звинувачення та наклепи. Мені, як матері, було важко все це пережити, але наша сім’я витримала, люди нам повірили і ми перемогли.

– Мама відчуває і розуміє свою дитину найкраще. Які риси ви найбільше цінуєте в характері свого сина?

– Як мати, дуже ціную те, що він не вживає спиртного, не палить. Він небагатослівний, ця риса особливо приваблива. Не обіцяє того, що не зможе зробити. Якщо дав слово, обов’язково його дотримає. Він добрий, для нього немає чужої біди. Я бачу, як йому буває важко, тому що хоче усім допомогти, вирішити всі проблеми. Я іноді заспокоюю його, кажу, що всім відразу не допоможеш, що швидко всіх проблем не вирішиш – на це потрібен час.

Мені відомо, наскільки багато він допомагає жителям свого округу. Відбудовує церкви, ремонтує лікарні, оснащує їх сучасним обладнанням. Інвестує у школи, дитячі садочки. Особливо турбується про літніх людей та дітей..

– Зараз на сході України йде війна. Що ви думаєте про ці жахливі події?

– Боже! Спаси і збережи від такого нашу державу і кожну людину! Не дай Господи матерям хоронити своїх дітей. Два роки тому в нашу сім’ю прийшло страшне горе. Ми поховали молодшого сина, брата Олександра. Такому горю немає межі.

– Напевно з цих причин, переживши таку втрату, ви проявили ініціативу відвідати родини, в яких рідні загинули на Сході?

– Так, це була дуже нелегка місія. Однак я поїхала за покликом серця. Мені хотілося обійняти кожну матір, батька, дружину, сестру і з ними плакати. Напевно, решту життя я відчуватиму свій біль, тому і розумію, яке неймовірне горе утрати кожної матері. Спаси Господи від такого усіх матерів!

Родина на прогулянці. 1980-ті роки – Ваш син заснував фонд «Родина». Назва символічна. А розкажіть про його родину.

– Син розлучений. Виховує прекрасних дітей.

Двох своїх – дочку Діану (20 років) та сина Сашка (12 років) та двох дітей покійного брата, теж дочку та сина. До речі, вони однолітки. Дівчатка Діана та Аліна – студентки, навчаються в університетах. Хлопчикам, двом Сашкам, по 12 років, вони семикласники. В Олександра є кохана жінка, з якою вони живуть разом.

– Розкажіть також про захоплення сина. Яким спортом Олександр займався у дитинстві, коли з’явилася любов до верхової їзди?

– Найперше він займався футболом, потім боксом. А в 26 років, на моє велике здивування, він зайнявся кінним спортом. Робить неабиякі успіхи. Він понад 10 років був президентом Федерації кінного спорту України і сьогодні також підтримує Федерацію та національну команду, яка представляє нашу державу на міжнародних змаганнях. Олександр особисто у складі команди виступає за Україну. Зокрема, представляв Україну в конкурі на Олімпійських іграх 2008-го року в Китаї та у 2012-му в Лондоні. Сьогодні, на жаль, він не може багато уваги приділяти кінному спорту, є справи набагато важливіші, держава переживає дуже важкі часи.

– Ваш син – колишній член Партії регіонів.

Як ви до цього ставитесь?

– Мій син вийшов з Партії регіонів одним із перших, коли тодішня влада перейшла межу і дії владців стали несумісними з принципами християнської та загальнолюдської моралі. Наголошу, що він не голосував за пакет законів від 16 січня! А якщо відверто, то немало членів цієї партії – нормальні і авторитетні люди. А невеличка купка наближених до Януковича кинула темну тінь на решту.

– Що б ви побажали нашим читачам наостанок?

– Найважливіше, нехай в Україну швидше повернеться мир, а в усіх домівках буде спокій та злагода. Щоб нарешті минули страшні часи смути. А всі сини повернулися живими та здоровими. Вірю, що ми таки розбудуємо міцну і незалежну державу!

Також хочеться усім нам побажати мудрості. Сьогодні дуже багато популізму, брудних політичних ігор та маніпуляцій, підміни понять, пересмикувань фактів. Як ніколи, потрібно тверезо і розсудливо аналізувати, що відбувається, і те, що нам намагаються нав’язати. І головне – оцінювати людей, не за обіцянками, а за їх вчинками.

Інтерв’ю записала Тетяна Вдовиченко