«Мені в плєн попадать не можна, я для «сепарів» – «каратель» із Нацгвардії, катуватимуть немилосердно»

Бійці 51-ї бригади раді подарункам з Переяславщини 11-12 вересня волонтери-представники громадських організацій «Майдан Переяславщини» та «Спільна справа» Павло Ващенко, Олександр Чорний, Ігор Кусакін, Олександр Моісєєнко та автор цих рядків учергове повезли допомогу воїнам ремонтного батальйону 51-ї особливої механізованої бригади та бійцям Національної гвардії, котрі охороняють аеропорт Маріуполя.

Особливу цінність з вантажу у цій поїздці становили інструменти, запчастини та обладнання, необхідні для ремонту бойової техніки, задіяної на фронті. Купити все необхідне й цього разу допомогли керівники підприємства «Укрпромпостач», а також колектив Переяслав-Хмельницького центру професійно-технічної освіти, очолюваний Миколою Лопатою. Завдяки зусиллям Олександра Моісєєнка вдалося знайти кошти і придбати потужний 10-кіловатний генератор, здатний суттєво оптимізувати роботи з відновлення бойових машин. Керівництво фірми «Яровіт», як і в попередні рази, передало бійцям понад 350 кг свіжих овочів, і це стало суттєвим доповненням до продуктів, зібраних нашими волонтерами з допомогою покупців магазину «Екомаркет».

Отець Іван (Бобітко) – благочинний УПЦ КП у нашому районі та настоятель храму Воскресіння Господнього – передав продукти та кошти, зібрані прихожанами храму. З транспортом та пальним допомогли, як завжди, Олександр Пироговський («Переяслав-Молпродукт») та Григорій Порало (агрофірма «Україна»).

Старий генератор Рембат 51-ї бригади дещо змінив місце дислокації поблизу Новопавлівки. Спілкування із солдатами вчергове переконало в їхній готовності битися з окупантами до перемоги чи загибелі. Виявилося, що в пекельному «іловайському» котлі опинилася і значна частина воїнів 51-ї бригади, що їх військове керівництво спрямувало на допомогу добровольчим батальйонам, оточеним у Іловайську. Командир розповідав, що сепаратисти, котрі вбивали і катували наших солдатів, відбирали у них телефони і дзвонили рідним бійців та їх офіцерам – залякували, тероризували психологічно, в подробицях розповідаючи (чи хворобливо фантазуючи), як ці звірства відбувалися. Тож офіцеру багато довелося наслухатися про «відрізані вуха й носи», «відрізані голови, що плавають в калюжах». (Нехай читач вибачає за ці моторошні подробиці,

проте я вирішив їх озвучити, аби всі збагнули, з якими середньовічними нелюдами доводиться українцям воювати у ХХІ ст.).

Між старим та доставленим новим генератором є суттєва різниця Втім, як мені розповіли, серед російських кадрових військових, котрі брали участь у «іловайській бійні», зустрічалися й адекватні люди: декого з поранених українців вони відпускали на свободу. Хтось із наших, виявивши військову кмітливість, врятувався від полону, обмотавшись бинтами та обливши їх йодом.

В той же час «ополченці» іноді добивали поранених гранатами, попередньо поскидавши їх до купи, «як дрова», за словами очевидця трагедії. Зі щирих розповідей бійців ми почули й важку правду про морально-психологічний стан деяких їхніх побратимів, котрі вирвалися з оточення: категорична відмова повертатися на передову «ми своє відвоювали!», кидання на підлогу при найменшому різкому звукові, люта ненависть до «усіх тих уродів з Генштабу». Біль, страх і безсила ненависть за пережиті приниження… Нам розповіли, як дехто із солдатів по 9 днів виходив із оточення: ішли ночами, ховалися по лісосмугах,

жували сиру кукурудзу, аби вижити (місцевому населенню, як виявилося, далеко не завжди можна було довіряти). Частина бійців бригади досі числиться у списках зниклих безвісти – хто загинув, а хто втік додому, не витримавши воєнного жахіття, наразі невідомо… З потоку вищеозначеного інформаційно-емоційного негативу «виринув» і один короткий, але дуже обнадійливий фрагмент: розповідь про екіпаж нашого танка, який в одному бою підбив 3 російські танки. Воістину, слава героям, які прискорюють реалізацію гасла «смерть ворогам»!

В аеропорту Маріуполя ми відвідали з гуманітарним вантажем бійців Нацгвардії, котрі охороняють цей стратегічний об’єкт. Порівняно з настроями 2-тижневої давності, ситуація виглядала значно оптимістичніше. Відчуття оточеної з усіх боків фортеці, яку ось-ось розбомблять безжальні «російські виродки» (цитую одного з бійців), змінилося на вперту рішучість битися до останнього й віру у свої сили. Старшина Анатолій – механік-водій бойової машини – розповів мені про два епізоди, котрі яскраво відображають специфіку цієї війни. В одній розповіді йшлося про те,

як їх, нацгвардійців, кинули на «зачистку» Новоазовська, – без попередньої артпідготовки, без обіцяної атаки бойового десанту. Хлопців на трьох «бетеерах» послали, як вони потім зрозуміли, «на убой», аби виявити, звідки саме вестимуть вогонь ворожі «Гради» (як бачимо, «живого м’яса» традиційно не жаліють, як і в 1941-1945 рр.). Старшина із вдячністю згадував про стареньку бабусю, котра надала йому з товаришами прихисток у погребі й нагодувала борщем. Коли бійці вийшли з погреба, то побачили, що півхати зруйновано снарядом.

У другому епізоді Анатолій розповів про героїчну оборону 13-го блокпоста на шляху між Новоазовськом та Маріуполем, котрий захищали «майданівці з Хмельницького» (очевидно, батальйон територіальної оборони, сформований активістами Євромайдану з Хмельниччини). Попри регулярні обстріли із «Градів» та гармат, герої, облаштувавши потужні бліндажі, не залишали бойових позицій (хоча із сусідніх блокпостів солдати відступили вже давно). Таким чином вони не давали окупантам зайняти стратегічний плацдарм для обстрілу Маріуполя, рятували сотні життів цивільних мешканців міста.

Старшина із захопленням говорив, що в кожного з цих відчайдухів завжди було по гранаті, аби не потрапити до ворожого полону. «Я оце подивився на них, і розумію, що мені в плєн теж попадать не можна ніяк, – я ж для «сєпарів» – «каратель» з Нацгвардії, катуватимуть немилосердно. Тож у разі чого, не дай Бог, – рвону чеку, а живим не дамся!» – таким був висновок бійця, котрий пішов воювати добровольцем у 45-річному віці. Я зрозумів, що війна для цих людей поступово перетворилася на невідворотну рутину, буденну роботу, яку, окрім них, не виконає ніхто. Щодо настроїв серед місцевого населення і ставлення до української армії та до «сепаратистів», то одні солдати говорили «50/50», а інші давали менш оптимістичну оцінку – «30/70».

Дорогою додому я думав про те, що ця війна – на роки. Питання лише в тім, в якому саме форматі вона триватиме, і скільки життів буде покладено на її вівтар. Тож відкиньмо ілюзії щодо ефективності «перемир’я» і готуймося до тривалого позиційного протистояння – готуймося всі: солдати, волонтери і просто свідомі громадяни. Вже зараз розпочинаємо збір теплих речей, закупівлю бушлатів, термобілизни та генераторів. Вони украй потрібні для перемоги.

Слава Україні! Смерть російським окупантам!

Ярослав Потапенко, «Майдан Переяславщини»