Ірина Оніщук з Тристеня Рожищенського району вирішила іти служити через кілька місяців після початку бойових дій на Донбасі. Однак потрапила на схід майже через рік. Їй виповнився 22 – закінчила університет і поїхала в гарнізон одного із добровольчих підрозділів, йдеться на сторінках газети Волинські Новини.
У неї русяве волосся, великі зелені очі та сумна усмішка. Вона не звикла розповідати історії зі свого життя: про роботу говорить чітко та холодно, про особисте – хаотично та сором’язливо. Зовні важко ідентифікувати Ірину як 26-річну картографістку, яка служить на Донбасі майже чотири роки.
«Я серджуся, коли мене запитують, чому стала військовою, – каже Ірина. – Серджуся, коли закидають, мовляв, нащо мені та Україна, нащо мені той схід. Найбільше болить, коли повертаюся додому, а про це питають дорослі чоловіки. Мені так і хочеться заїхати їм у морду. Так і хочеться сказати: я там, щоб ви не знали біди, щоб війна не прийшла у ваші домівки. Кажу всім, що це мій конституційний обов’язок – захищати свою державу. Що мені буде щеміти серце, якщо далі сидітиму вдома під час війни».
ВІЙНА НЕ ПУСКАЄ НА ВОЛЮ
«Мій волонтерський вклад був мінімальним. Тому хотілося зробити більший внесок. Знайома розповіла, що шукають картографа у полк «Азов». Мене це відразу зацікавило, – каже вона. – Адже я навчалася на географічному факультеті. Зателефонувала туди, домовилася про зустріч. Сказали, що можна їхати відразу. Але тоді я ще навчалася в університеті, треба було диплом захистити. Тож відклала цю роботу. Не хотіла їхати відразу, бо прагнула потрапити ще й на фестиваль «Бандерштат». Туди якраз приїхав Левко Лук’яненко. Взяла у нього автограф, попросила підписати книгу для батьків. Подарувала їм її. І їх тоді попустило. Вже не було цих сварок та заборон. Зібрала речі, сіла в потяг і поїхала. Дуже часто питали, як відпустили батьки. Ніяк. Просто мусили відпустити».
Мама Ірини цю звістку спочатку не сприйняла серйозно. Думала, що дівчина погарячкувала, мовляв, охолоне і все буде гаразд. Однак, коли зрозуміла, що дочка налаштована категорично, почала її всіляко відмовляти. Як і кожна мама, вона боялася за життя своєї дитини.
«Та і знала: якщо поїду на схід,
то вже не будемо так часто бачитися. Мама навіть підключила до цього своїх подруг. Ті телефонували, переконували, просили не їхати», – розповідає військова.
Ірина каже, що на її вибір нікому не вдалося вплинути. «Якось, за два тижні, зателефонували, питають, чи квитки купила. Кажу: «Ні, бо ще навіть не знаю, чим туди краще дістатися». Тоді мені їх купили й вислали. Тільки у цей момент усвідомила, що справді їду на Донбас. Страшно не було зовсім. Радше цікаво. І навіть зараз, коли чутно постріли, коли хлопці показують зрешечені стіни, де ще тільки вчора стріляли, я і тоді не боюся. У такі миті думаю: двічі ці кулі сюди не прилетять», – каже вона.
Дівчина розповідає, що пішла в добробат, бо то був найпростіший спосіб потрапити із цивільного середовища у військове.
«Перший тиждень до мене придивлялися: чи не тупа, чи щось робитиму, а не просто сидітиму. За збігом обставин, потрапила у відділ розвідки. Працюю картографом. Наш підрозділ входить до Національної гвардії і підпорядковується Міністерству внутрішніх справ. Не планую пов’язувати життя з військовою справою,
– каже вона. – Підписала контракт «До закінчення особливого періоду». Тобто зараз можу будь-коли звільнитися й піти».
Після оновлення закону про військову контрактну службу в ньому з’явився пункт про можливість звільнення до моменту закінчення особливого періоду в країні – після вислуги терміном 24 місяці.
«Я не знаю, що робитиму після цього, – каже військова. – Іноді мені здається, що більше нічого не вмію. Та й страшно щось змінювати. Страшно розпочинати нове життя, робити щось інше. А раптом нічого не вийде? Мої одногрупники працюють продавцями в магазинах. Частина з них їздить на заробітки за кордон. Складно знайти роботу. Не знаю, де застосую свій військовий досвід, чи буде він комусь потрібен в тилу».
Ірина на самій передовій не була. Лише в селах сірої зони. Вона каже, що їй не лячно, навіть хоче туди потрапити.
«Не знаю, що відчувають дівчата, які постійно на передовій. Але не боюся, – каже вона. – Війну не закінчено. Це не пускає мене на волю».
ТОМУ ЩО ТИ – ДІВЧИНА
Ірина каже, що спочатку чоловіки у війську ставляться до жінок з пересторогою.
«З часом ти показуєш,
чого прийшла служити, робиш те, що й усі. А потім приходять нові люди – і все спочатку», – розповідає дівчина.
Вона каже, що тоді в чоловіків одразу вмикається батьківська опіка.
«Мовляв, вони – чоловіки, мають захистити, а це ж маленька дівчинка. Вони герої, а я маю вдома сидіти, народжувати дітей. Можливо, то було не зі злості, але дуже неприємно таке чути», – каже військова.
Свою боротьбу за місце у війську Ірина згадує емоційно і вже не може перелічити, скільки разів їй доводилося чути відмови з формулюванням «тому що ти – дівчина».
«Проблем у побуті не було. Я хлопцям одразу пояснила, що приїхала не романчики крутити, ніякі інтрижки мене не цікавлять», – каже вона.
Ірина зізнається: найбільше гнітив на Донбасі чоловічий сексизм. Каже, що чоловіки з презирством ставляться до жінок у війську. Є високий рівень неповаги.
«Коли дівчина симпатична, то на неї відразу звертають увагу. Ніхто не дивиться, чи розумна ти, чи щось вмієш. Тебе сприймають несерйозно. От ідеш в їдальню, а тобі у спину: «Киць-киць». Це так бридко. Потім ображаються, бо ти не хочеш з ними стосунків.
Часом мене питали: «Чого приїхала? Чоловіка тут шукаєш?». Це гидко. Бо в мене зовсім інша мета. І таке чути дуже неприємно. Коли ігноруєш їхні залицяння, ображаються. Іноді навіть доходить до помсти. Розкидаються злопам’ятством. Багато хто притягнув туди своїх дружин. Це теж жахливо. Бо вони ні стріляти не вміють, ні нормативів не здають. Знають, що є чоловік, і він прикриє. Ця картина гнітюча».
Ірина розповідає, що додому приїздить нечасто. Навіть на 50-річчя мами не вдалося потрапити. Перебування у зоні бойових дій змушує цінувати прості речі. Хоч Ірина не вважає, що умови для жінок у війську мають бути особливими. Як і чоловіки, вони можуть спати в бліндажах чи наметах.
«Мрію про те, що армія буде професійною, а контрактники – вмотивованими. Людина має відчувати, що хоче бути військовим, захищати державу», – переконана вона.
Ірина каже, що спочатку взагалі не було нормального постачання картографічними матеріалами. До 2017 року їй було дуже важко.
«Випрошувала ті карти. Просила картографів із ЗСУ повчити мене. Це були постійні пошуки того, чого вкрай бракувало,
– каже вона. – Було важко і морально, і фізично. Найперше – бо далеко від дому. Цей Донбас, де брудне навколишнє середовище, інші люди, інше все. Сам військовий підрозділ – це збірна України з усіх міст. Більшість військових – російськомовні. Місцеве населення – теж російськомовне. Принципово говорила з усіма українською, ніколи на російську не переходила. Це дуже тисне морально».
Дівчина розповідає, коли вперше стріляла з автомата, то її майже здувало – був такий поривчастий вітер. А Ірина тоді дуже схудла. Важила 49 кг.
«Мені насправді було той автомат важко тримати. Тоді й вирішила піти у спортзал. Стріляти після цього стало значно легше», – каже Ірина.
Дівчина розповідає, що на війні багато несправедливості. Одні люди гинуть, втрачають здоров’я, інші – наживаються.
«Це розчаровує. Коли усвідомлюєш те, що війна триває для того, щоб на ній могли наживатися, віра в переможний кінець розвіюється, – каже вона. – Єдиний щасливий кінець може бути тоді, коли Росія припинить постачання зброї та продуктів. Коли у бойовиків не буде підтримки, вони не зможуть там перебувати. Тоді, може, з’явиться шанс відвоювати українські землі».
Ірина належить до людей, які найбільше критикують себе, а не інших.
«Мені завжди здається, що я роблю надто мало. Це все – така дрібничка. Шкодую, що зробила менше, ніж могла, і бачу, що інші люди роблять більше», – каже вона.
Дівчина досі картає себе за те, що не змогла піти на війну з перших днів, хоча й була волонтером. Вона переконана: люди, які ризикували на війні життям, стали безстрашнішими, мають загострене відчуття справедливості й цим відрізняються від більшості цивільних.
Лілія ХВИЦЬ
