Як батько Миколи Гоголя виховав собі дружину, чому письменник комплексував через одяг і де мав бути похований: враження від подорожі до Гоголевого.
Минулими вихідними мені вдалося побувати в селі Гоголеве на Полтавщині, де розташований Національний музей-заповідник М. В. Гоголя. Саме тут знаходиться родинна садиба Гоголів-Яновських — колишня Василівка, де минули дитячі роки одного з найвідоміших письменників світу.
Про історію родини, життя письменника та маловідомі факти з його біографії нам розповіла екскурсоводка пані Оксана.

Садиба, яку сьогодні відвідують тисячі туристів, свого часу була подарована прабабусі Миколи Гоголя. Згодом маєток розбудував батько письменника — Василь Опанасович Гоголь-Яновський. Саме завдяки цій родині колишня Василівка з часом отримала назву Гоголеве.

Особливо мене вразила історія кохання батьків письменника. Василь Панасович у дитинстві мав слабке здоров’я, навчався в Катеринославській семінарії, але через хвороби не зміг її закінчити. Його майбутня дружина Марія Іванівна походила зі шляхетної родини Косяровських, була освіченою,
знала французьку та німецьку мови, захоплювалася музикою й літературою.
За сімейною легендою, Василю Панасовичу наснився сон, у якому Божа Матір показала йому майбутню дружину. Згодом, перебуваючи в гостях у Яреськах, він побачив маленьку Марію і впізнав у ній дівчинку зі свого сну.
Фактично він спостерігав за її дорослішанням: часто приїздив до родини, навчав дівчину, спілкувався з нею. А у 1805 році вони одружилися. Нареченій тоді було лише 14 років, а Василю Панасовичу — 28.

У музеї багато розповідають і про батька письменника. Попри те, що родина належала до дрібного дворянства, господарство було доволі значним.
«Але все одно на території маєтку знаходилась і своя пасіка, і кожевня, і цегельний завод. Тобто вони намагалися крутитися, як зараз говорять. Не жили в розкоші та не марнували кошти. І коли Микола поїхав до Санкт-Петербурга, він навіть комплексував через свій одяг, бо не міг дозволити собі багато речей», — розповіла екскурсоводка.
Містика почалася ще до його народження: мати, втративши двох дітей, будучи вагітною, ходила пішки з Василівки до Диканьки — близько 13 кілометрів — і ревно молилася перед іконами.
Відомо, що Марія Іванівна щодня відвідувала Свято-Миколаївську церкву в Диканьці. Вона вимолювала дитину і дала обітницю: якщо народиться хлопчик і виживе, назве його Миколою на честь святого.

У музеї зберігається виписка з метричної книги Спасо-Преображенської церкви, де зафіксовано народження Миколи Гоголя 1 квітня 1809 року. Хлопчик народився дуже слабким і понад місяць перебував під наглядом лікарів.
Серед експонатів мене особливо зацікавила скрипка без смичка. Її мати надіслала майбутньому письменнику до Ніжинської гімназії вищих наук.

В одному з листів Гоголь писав: «Дорога матінко, скрипку отримав, а смичка немає. Вишліть або кошти, або смичок».
Чи навчився він грати на інструменті, достеменно невідомо.

Натомість точно відомо, що театр він любив значно більше, ніж математику. Про це свідчать і його шкільні оцінки.

Окремий розділ експозиції присвячений першим літературним спробам письменника. Не всі вони були успішними.
«У 1831 році виходить збірка повістей "Вечори на хуторі біля Диканьки". Чому саме біля Диканьки? Напевно тому, що про це місце вже багато знали. Якби він написав "Вечори на хуторі біля Василівки", можливо, книжка не мала б такого успіху. Видає він її під псевдонімом пасічник Рудий Панько, адже після першої невдалої літературної спроби боявся друкувати власне прізвище. Книжка мала невеликий формат, бо сам Гоголь дуже любив кишенькові видання і вважав, що таку книгу можуть придбати як заможні, так і бідні люди», — розповіла пані Оксана .

Найбільше ж враження справляє сам будинок. Хоча він був відновлений у 1984 році після руйнувань Другої світової війни, тут максимально відтворили атмосферу родинного маєтку.

На підлозі та стінах — килими, виготовлені за ескізами Гоголя.

За його кресленнями створили й вітражі на дверях та вікнах.

«Як бачимо, Марія Іванівна виконала прохання свого сина. А за цими дверима завжди знаходився задній ґанок, де ставили плетені меблі. Тут родина проводила вільний час: читала, спілкувалася, милувалася природою. У затінку накривали стіл, виносили самовар і пригощали гостей чаєм» — розповіла екскурсоводка.
А гостей тут було чимало. Деякі знайомі приїздили навесні й залишалися до осені.
Не менш цікавою була розповідь про створення «Тараса Бульби».
«Ще змалку Микола Гоголь чув від своєї бабусі Тетяни Семенівни Лизогуб, яка походила з козацького роду, розповіді про життя козаків, їхню боротьбу за волю та незалежність. Усе це назавжди закарбувалося в його пам’яті. У більш зрілому віці він почав глибше досліджувати цю тему. Вивчав літописи про козацтво та українське минуле, праці істориків і етнографів. Також захоплювався українськими народними піснями. Перша редакція повісті "Тарас Бульба" вийшла у 1835 році в збірці "Миргород", а остаточна редакція побачила світ у 1842 році. Загалом над твором Гоголь працював близько дев'яти років», — розповіла пані Оксана.
Дізналася я й про ставлення письменника до своїх сестер. Гоголь навіть працював певний час безкоштовно, щоб допомогти їм здобути освіту. Він розробляв ескізи їхнього одягу та дуже турбувався про них.
Багато часу письменник провів у подорожах. Саме в мандрах були написані його найвідоміші твори, зокрема «Мертві душі».

Та, мабуть, наймоторошніше місце садиби — флігель, де любив усамітнюватися письменник. Тут усе оформлено в темних кольорах, а на стіні висить картина із всевидячим оком. Кажуть, вона надихала Гоголя, хоча сучасних відвідувачів радше змушує здригнутися.

Останні роки життя письменник провів переважно в москві, де й помер у віці 42 років.

«Він писав у передсмертних записках, що хотів бути похованим саме у Василівці, поруч із родиною Гоголів-Яновських. На жаль, його прохання не виконали. Після смерті все його майно оцінили у 44 рублі 88 копійок сріблом. До нього входили книги, одяг і особисті речі. Нічого особливо цінного він не залишив», — розповіла екскурсоводка.
Під час екскурсії торкнулися й легенди про летаргічний сон Гоголя. Втім, працівники музею наголошують:
жодних підтверджень цієї версії немає.

А на завершення ми вийшли до ставу, який підковою огортає садибу. Його викопали кріпаки за наказом батька письменника. З висоти пташиного польоту водойма справді нагадує підкову.
Поруч — знаменитий грот і камінь бажань.

«Одного разу Микола захотів мати пагорб, з якого було б видно всю Василівку. Також за його наказом висадили кленову алею. Друзі письменника згадували, що це був дуже посушливий і неврожайний рік. Таким чином він просто хотів дати роботу своїм кріпакам і допомогти їм пережити складний час», — розповіла пані Оксана.
Якщо пройтися парком далі, можна побачити могили батьків письменника. Колись тут стояла церква, збудована за їхнього сприяння. Саме тут мав бути похований і сам Микола Гоголь, але цього не сталося. Церкву зруйнували в радянську добу, а поруч збудували нову.

Як дістатися до Гоголевого з Кременчука

Якщо плануєте відвідати Національний музей-заповідник Миколи Гоголя, варто заздалегідь продумати маршрут. Безпосередньо з Кременчука до Гоголевого громадським транспортом доїхати складно. Можна скористатися варіантом через Полтаву та вже звідти добиратися автобусом до музею.
Однак у такому випадку часу на неспішне знайомство із садибою та парком залишиться небагато.
Ми подорожували автомобілем. Щоправда, останні два десятки кілометрів стали справжнім випробуванням для водія. Дорога до села місцями перебуває у вкрай поганому стані.
Цікаво, що навігатор запропонував одразу три різні маршрути. До Гоголевого ми їхали через Решетилівку, а назад обрали шлях через Полтаву. Хоча цей варіант виявився довшим за відстанню, дорожнє покриття там значно краще, тому загалом дорога була комфортнішою.
Врахуйте також те, що на Полтавщині є два села Гоголеве. Одне з них розташоване неподалік Великих Сорочинців.
Втім, усі труднощі маршруту швидко забуваються, коли опиняєшся у затишній садибі Гоголів-Яновських, де кожен куточок зберігає свою історію.
Повертаючись додому, я ловила себе на думці, що цей музей — не лише про письменника зі шкільних підручників. Це історія великої родини, кохання, творчості, мандрів і людських переживань. І, мабуть, саме тому Гоголь і через два століття залишається для нас живим і цікавим.
Олена Ліпошко
Фото авторки