Полтава

Світло зірки кременчуцького письменника: до 110-річчя народження Еммануїла Казакевича

Про життя та творчість кременчуцького письменника.
«Він був доброю і м’якою людиною. І письменницький талант його був добрим…», - писав Н.Тихонов.
Адже не випадково епіграфом до свого роману «Дім на площі» наш земляк використав слова Гете: «Не часто випадає людям привід для таких високих справ! Поспішай робити добро».
Він робив це сам і закликав нас до цього. За це завжди будуть пам’ятати його люди.
Добре пам’ятають і пишаються славним земляком-письменником і кременчужани. Саме в нашому місті народились Еммануїл Генріхович Казакевич, його дружина Галина Осипівна та донька Лариса.
Згадаємо декілька цікавих сторінок із життя та творчості Еммануїла Генріховича Казакевича.
Зі спогадів старшої сестри Казакевича, Галини, ми дізналися, що їх батьки одружилися в 1908 році. На той час батькові, Генріху Львовичу, було 25 років, а матері Євгенії Борисівні – 20. Вони зустрічалися і кохали один одного уже 6 років.
В сім’ї панували добрі, теплі стосунки, незважаючи на те, що дідусь по лінії матері був проти шлюбу з «бідним». Батько майбутнього письменника був учителем початкових класів і до Кременчука його направили на роботу. Саме тут 24 лютого 1913 року і народився Еммануїл (Емма, так називали його вдома). В Кременчуці жили недовго: батька відправили на нове місце роботи.
В сім’ї Казакевичів усі любили музику, спів, але більше всього цінували книги. Батько читав дітям казки Шарля Перро французькою мовою і тут же перекладав. Емма підростав творчим, цікавим хлопчиком. Він рано навчився читати і писати.
Інколи батько, працюючи в школі й приватній гімназії, брав із собою Емму, і він часто підіймав свою руку першим, бажаючи відповідати на запитання. Він також добре малював. Вдома часто показував спектаклі із ляльок, якими гралася старша сестра.
Коли сім’я переїхала до Києва, Емма і сестра Галина відвідували музичну школу, де він вчився грати на скрипці. У нього був абсолютний слух. Коли в сім’ї батьки співали на 2 голоси, діти їм підспівували.
В 1924 році сім’я переїхала до Харкова, який на той час був столицею України. Еммі було вже 11 років.
В 1996 році читальний зал центральної бібліотеки імені Горького одержав подарунок. Невеличка книга «Запрошення до таємниці» Валерія Берліна з дарчим підписом. В цій книзі він помістив низку нарисів, присвячених видатним діячам мистецтва і літератури, чиє життя та творчість пов’язані із Харковом. Її основу склали багаторічні пошуки автора, його зустрічі з учасниками і очевидцями подій.
Саме з цієї книги ми дізналися про юнацькі роки Е.Казакевича. Він любив Харків, вважав його рідним і не втрачав зв’язку з ним. На той час там було 3 єврейські школи, єврейська профтехшкола (пізніше реорганізована в технікум), єврейський театр, виходила газета «Дер Штерн» («Зірка»), головним редактором якої і став батько письменника.
Емма жив і навчався в колі єврейської інтелігенції. Він писав вірші і прозу на ідиш. В харківській 9-й школі Казакевич познайомився з братами Соломоном і Мойсеєм Мінцами, з якими дружив до останніх днів.
У колі однокласників він завжди був лідером, ініціатором, автором фейлетонів в шкільній стінгазеті. До одного із шкільних вечорів Еммануїл написав буфонаду у віршованій формі. Вона була присвячена засіданню педради школи і супроводжувалась музикою із спектаклю, яким в 1925 році відкрився Харківський державний єврейський театр.
Навчався Казакевич і в профтехшколі. Тут його знали як доброго товариша, заводія, вигадника і редактора рукописного журналу. Навчався він добре, але технічні дисципліни його мало цікавили. Еммануїл писав вірші, перекладав улюбленого німецького поета Генріха Гейне на ідиш. Улюбленими поетами Еммануїла були також Пушкін, Лермонтов, Пастернак. Юнак проводив багато часу в бібліотеці імені Короленка, де збиралися молоді харківські літератори. З профтехшколи Казакевича виключили за епіграми, карикатури, палкі дискусії з директором. Але батьки не засмутились: вони вже добре розуміли, що син цікавиться літературою, громадським життям Харкова. Він перекладав твори Маяковського, відвідував зустрічі з поетом, тяжко переніс його смерть.
Коли було оголошено про створення єврейської автономії на Далекому Сході, Казакевич разом з комсомольцями-ентузіастами в 1931 році їде до далекого Біробіджана. Згадуючи свої юнацькі роки, письменник писав: "…Розгорталася велика і важлива битва з віковою російською відсталістю. Я кинувся в цю битву з усім запалом своїх 18 років".
На Далекому Сході Еммануїл Генріхович працював на заготівлі лісу, інженером і начальником будівництва, районним інструктором з культурної роботи серед переселенців, головою обласного радіомовлення на ідиш, навіть якийсь час головою колгоспу, керівником молодіжного, а потім Біробіджанського державного єврейського театру, активним дописувачем місцевих газет.
Тут він одружився. Казакевич жартував: "Треба було проїхати всю країну, щоб майже на краю світу знайти собі кременчужанку!" Його дружина, Галина Осипівна, народилася 7 вересня 1913 року в нашому місті. Вона закінчила Кременчуцький технікум механізації сільського господарства і поїхала на Далекий Схід. Саме тут у 1936 р. народилася у них перша донька - Женя Казакевич.
У 1938 році Е.Г.Казакевич з родиною переїздить до Москви і плідно працює в галузі поезії. Через рік виходить його поетична збірка «Вільний світ». Пробує свої сили письменник і в драматургії. Мріє створити сценарій про видатного композитора Моцарта. Та задумам його не судилося здійснитися: почалася війна. В липні 1941 року худенький "очкарик" іде добровольцем захищати Вітчизну. Служив спочатку в письменницькій роті народного ополчення, потім солдатом на Західному фронті. Майже все фронтове життя Е. Казакевича пов’язане з розвідкою. За роки війни він пройшов шлях від солдата-розвідника до начальника розвідувального відділу дивізії, а потім помічника начальника розвід відділу штабу 47-ї армії. За мужність і відвагу письменник нагороджений 8 орденами і медалями.
Суворі випробування Другої світової війни дали офіцеру розвідки, орденоносцю Еммануїлу Казакевичу необхідний матеріал для творчості, загартували характер, багато чого відкрили в людському серці.
Почався період літературного розквіту, подальшого шліфування мистецтва слова. Повість «Зірка» вийшла друком в 1947 році, а вже в 1948 році була відзначена Сталінською премією 2-го ступеня. На єврейську мову вона була перекладена самим автором і опублікована в газеті, яку видавав Антифαшиcτський єврейський комітет. Повість «Зірка» видавалася понад 50 разів загальним тиражем близько трьох мільйонів примірників. Вона перекладена майже 30-ма мовами. В 1949 році повість «Зірка» була екранізована. Повторно кінофільм був знятий у 2002 році. Погодьтеся, таке не часто буває!
В наступні роки виходять нові твори нашого земляка, зокрема повісті «Двоє в степу» (1948 р.), «Серце друга» (1953 р.), романи «Весна на Одері» (1949 р.), «Будинок на площі» (1956 р.). Крім цього Казакевич пише оповідання, нариси, публікує статті. Його праця знову відзначається урядом, письменник вдруге стає лауреатом Державної премії. Вінцем творчості Е.Г.Казакевича була повість «Синій зошит» (1961 р.).
В останні роки життя письменник працював над повістю «Іноземна колегія», мав намір написати п’єсу «Росіяни в Німеччині» і багато інших творів. Його творча скарбниця була невичерпною. Так багато хотілося написати! Тільки б встигнути… Він якось сказав: "Головна книга мого життя попереду. Це буде епопея про наше життя, від колективізації до сьогодення... Там буде все - і терор, і війна, і всі наші біди упереміш із нечастими радощами".
Та невиліковна хвороба не дала можливості здійснити всі ці задуми. Поруч із письменником були турботлива дружина Галина Осипівна, його відданий друг і секретар, прекрасні доньки - Женя, Лариса та Оля, друзі, колеги по перу. Всі боролися за його життя. На превеликий жаль, 24 вересня 1962 року закінчився земний шлях Еммануїла Генріховича Казакевича.
Відомий кременчуцький краєзнавець Віктор Михайлович Юшко та його дружина Неля Михайлівна, науковий співробітник музею, листувалися з дружиною Казакевича і декілька разів відвідували її.
У фондах Кременчуцького краєзнавчого музею зберігаються книги письменника Еммануїла Генріховича Казакевича та його особисті речі.
Залишились людям його художні твори та добрі, світлі спогади про талановитого майстра слова, щиру й інтелігентну людину, яка народилася в Кременчуці, ходила цими ж вулицями, милувалася Дніпром-Славутою… А десь там, високо-високо, серед інших сяє його зоря, зірка письменника і воїна.
Тож будемо, шановні кременчужани, пам’ятати і пишатися нашим славним земляком Еммануїлом Генріховичем Казакевичем!

Король Людмила Іванівна,
старший науковий співробітник

школа, фронт, фонд, Заря

Читайте еще