Російські окупанти 35 днів незаконно утримували цивільного мешканця Мелітопольського району Віталія Бондаренка (ім’я змінено з міркувань безпеки) в будівлі колишньої патрульної поліції. Чоловіка викрали просто біля дому, звинуватили в “партизанській діяльності” та піддавали психологічному і фізичному тиску. Його історія — чергове свідчення воєнних злочинів РФ на окупованих територіях Запорізької області.
Частина Запорізької області вже понад три роки перебуває під російською окупацією. До початку повномасштабного вторгнення, попри відносну близькість до зони бойових дій (близько 300 км до лінії зіткнення), мешканці Мелітопольського району сприймали свій регіон як безпечний. Але саме цей район стратегічно важливий для Росії як логістичний місток між окупованим Кримом і Маріуполем. Саме тому з перших днів вторгнення РФ насичувала цю територію силовими структурами.
Селище, де жив Віталій Бондаренко росіяни окупували в перші години повномасштабного вторгнення близько другої-третьої години ночі 24 лютого 2022 року. Вони рухались трасою у напрямку Мелітополя: спочатку колони бойових машин десанту,
згодом — танки. З усіх боків стояли підрозділи російської армії. Спершу селище використовували як транзитну зону, техніку розміщували поблизу села та вздовж траси. Згодом росіяни встановили тут постійну присутність. Відтоді місцеве населення зіткнулося з переслідуванням з боку окупаційної адміністрації. У поле зору російських силовиків потрапив і Віталій: понад місяць його незаконно утримували в будівлі колишньої патрульної поліції в Мелітополі.
“У нас ти помреш”До окупації Віталій Бондаренко не мав жодного стосунку до збройних формувань чи підпільної діяльності, однак мав чітку проукраїнську позицію. В селищі про це всі знали.
— Ну, позиція в українця яка має бути? Звісно, підтримувати свою державу, — каже Віталій.
У листопаді 2022 року чоловік повертався з магазину додому. Їхав у легковому автомобілі батька. Приблизно за 100 метрів до будинку його зупинили двоє озброєних військових у бронежилетах, балаклавах та мультикамі — російськомовні чоловіки до 40 років. Один із них знав українську.
— Я бачив, що біля мого будинку стояли машини, але думав, що, може,
просто якась перевірка. Траплялося, що вони проїжджали й по всіх хатах робили перевірку. Я представився, вони відразу витягли мене з машини й поклали на асфальт. Без запитань. Один сів в авто і поїхав до мене додому, а другий повів мене пішки до будинку.
Всередині були інші військові, які вже провели обшук і допитували батьків чоловіка. Силовики казали, що підозрюють його в “партизанській діяльності”, вимагали повідомити, де зберігається зброя, хто з місцевих — партизан, хто запускає дрони. У телефоні Віталія знайшли листування, в якому він згадував про пересування російських колон:
— Потім приїхав хтось вищий у званні, на якого вони чекали. Приїхав він із текою, почав питати, хто я такий, як мене звати, звідки, що знаю, чому у мене це, чому у мене те. Вони побачили ту переписку і сказали, що все, їдеш із нами. Певно, вважали мене коригувальником, хоча там нічого такого не було, там просто було написано, що проїхала колона. Але цього було достатньо, щоб мене забрати.
Чоловіка схопили опівдні, а близько 17 години того ж дня доставили у будівлю окупаційної комендатури в Мелітополі,
до повномасштабної війни тут розміщувалася патрульна поліція. Бондаренка перевозили з замотаними руками й очима у багажнику автомобіля УАЗ “Патірот” Дорогою військові не пояснювали, куди саме його везуть:
— Залякували тим, що я маю хронічне захворювання. Говорили, що не дозволять узяти з собою ліки й “у нас ти помреш”, але таки дозволили.
Мігрування камерамиПісля прибуття до комендатури з обличчя Віталія зняли пов’язку. У приміщенні перебував начальник комендатури — кремезний чоловік 45 років, дуже міцної статури, високого зросту та з відкритим обличчям, тоді як інші військові були в балаклавах. До нього зверталися на ім’я чи позивний Макар.
Разом із Віталієм затримали його товариша Миколу, з яким він листувався у телефоні. Їх разом помістили у першу камеру, де вже сидів їхній знайомий Денис (імена чоловіків змінено з міркувань безпеки, їх обох протримали два тижні й відпустили).
У комендатурі поблизу камер росіяни облаштували кімнату для допитів. Через щільні двері бранці зазвичай нічого не чули, проте заглушити страшні крики від катування електрострумом не могли навіть вони. Бондаренко згадує чоловіка зі своєї камери,
якого катували майже щодня: після допитів той повертався весь синій.
Загалом у комендатурі було чотири камери з різними умовами утримання. У першій утримували тих, кого вважали нелояльними, там умови були найгіршими; у другій і третій — інших затриманих цивільних. Четверту камеру використовували для жінок і російських військових, затриманих за порушення комендантської години. Туди ж іноді поміщали нетверезих осіб, яких наступного ранку зазвичай відпускали.
Їжу затриманим видавали раз на добу по 7 — 8 ложок солдатської каші плюс невеликий шматок хліба. На прогулянки не виводили. Вийти з камери можна було лише під час винесення відра, яке використовували як туалет, або під час прибирання коридорів. Якщо не було керівництва, то курцям дозволяли вийти на перекур. Затриманим дозволяли отримувати передачі від родичів, які ретельно перевіряли, однак частину речей, які подобались російським військовим, ті забирали собі.
У камері номер один, куди помістили Віталія Бондаренка і двох інших, не було опалення, світло ледь жевріло. Чоловіки пробули там три дні, після чого їх перевели у третю камеру,
де сиділи ще двоє бранців. В цей же день Віталія викликали на допит.
— Це сталося пізно вночі. Тоді мене вперше викликали на допит. Його проводив чоловік кавказької зовнішності, з бородою, темний, років 30 — 32, молодий хлопець із позивним “Алтай”. З розмов тих, хто сидів, та охоронців, це був ефесбешник. Він єдиний був у чорній формі. Цікавився, де зброя і партизани. Хотів дізнатися, хто проукраїнський. Залякував, казав “розповідай, бо ми тебе тут згниємо”.
Під час допиту на столі лежали пасатижі, гумова киянка та інші предмети для катування. “Алтай” погрожував застосувати їх, якщо Віталій відмовиться відповідати і співпрацювати. Допит тривав близько 5 — 7 хвилин.
У третій камері чоловік пробув ще три дні. Потім його перевели в другу і знову допитали — на цей раз уже із застосуванням сили.
— Мене викликали й Макар одразу почав мене бити в піддих кулаками. Кричав, що я збрехав, дістав пасатижі й почав перекушувати мені палець — шрами залишились дотепер. Він також дістав свій телефон і ввімкнув мені відео, де нашим військовим відрізають геніталії. Сказав, що якщо наступного разу нормально з ними не поговорю,
то і мені таке зроблять. 25 листопада мене викликали на допит до “Алтая”. Він був дуже спокійний, пройшовся за стандартними питаннями: хто я такий, звідки, за що, чи знаю я, де хто там знаходиться.
Під час допиту, згадує Бондаренко, з’ясовували також, де служить його брат та інформацію про братових командирів. Віталій відповів, що не підтримує звʼязків із братом. На цьому допит припинили: чоловік припускає, що на той момент російські силовики вже дійшли висновку про його непричетність до підпільної діяльності.
Ціна свободиБондаренко згадує, що потік затриманих у комендатурі був безперервним. Серед багатьох згадує чоловіка, якого підозрювали в передачі координат, 18-річного хлопця, затриманого через образливі повідомлення на адресу російських військових у приватному листуванні, літнього чоловіка, якого утримували без пояснення причин, а також чоловіка з Херсонщини, якого підозрювали в передачі російського військового українській стороні.
— Ще привозили російських робітників, які порушували комендантську годину. Їх із нами селили, ніч вони сиділи, а потім їх відпускали.
Це будівельники, які, певно, зводили фортифікації. По них приїхав якийсь начальник поліції, його теж затримали, а на ранок відпустили, — говорить Віталій.
У першій половині грудня його викликали до начальника комендатури, який повідомив, що Бондаренка планують депортувати через Василівку. Чоловік відмовився, оскільки знав, що під час депортації в людей зазвичай вилучають майно:
— Казав, що “я тобі дам свій телефон, ти подзвониш своїм батькам, щоб передали тобі теплі речі, бо це грудень, холодно”. Того ж вечора він дав телефон, я набрав батька і сказав, що мене депортуватимуть, що треба теплі речі.
Наступного дня Віталія знову викликали до начальника комендатури — цього разу не на допит, а на розмову. Комендант пояснював, що готовий його відпустити, однак рішення про депортацію спускають згори. Казав також, що Бондаренку, можливо, доведеться ще певний час залишатися під вартою, а тоді його, можливо, відпустять. Наступна розмова з Віталієм була в кабінеті Макара, де на цей раз сидів і його батько. Начальника комендатури цікавило, хто клопоче про звільнення Бондаренка.
— Це вже потім я дізнався, що мої брати домовлялись із якимось колаборантом. Раніше той чоловік працював у Мелітополі в якомусь комунальному підприємстві. Його пов’язали за те, що хотів провезти якесь майно на нашу сторону, тож після цього він уже на росіян працював. Знав, де я, запросив у моїх близьких 10 000 доларів, врешті зійшлися на 5 000 доларів. Мої брати оплатили. Потім він попросив ще 1000 доларів. Тож Макар допитувався, хто і про що домовляється за мене. Батьки про ці домовленості нічого не знали. А 22 грудня мене відпустили. Ми були всі здивовані. Зайшов Макар і сказав мені виходити.
Віталію повернули паспорт, телефон, годинник та інші речі. Перед тим ефесбешник “Алтай” попередив, аби той не говорив зайвого бо прийдуть ще раз. Уже після звільнення російські військові кілька разів приїжджали до нього з перевірками. У лютому 2023 року Віталій виїхав з окупованої території, й за три дні дістався підконтрольної Україні території.
